Тамуючи воду

 Метро притисло підшкурні води й саме стало за живу річку. Люде в ній — риби: ніби знають, де тече, наче знають, куди пливуть. А поки воно тече й пливе тобою, можна залізти під власну шкуру, чи пак луску — а там уже хто що має!
От коло мене дівчина мудра книжку чита: щось таке англосаксонське, ще й московською перекладене — щира архаїка, як ті води зашкурні. Нас не буде, а вони повилазять знов і поплинуть-полинуть уп'ять до Москви. Там наситяться книжною мудрістю й з ангелянським перекладом назад до Київа подвійно чуже слово понесуть.
Ну, то давнина — а що далі в геології буде? А далі потроху почнуть по ангелянській розбирать. А тоді знов: а нащо-ж ту чужину дурно мацати? Перелицюєм по вкраїнськи — отоді балуй! І читатимуть якогось Джозефа Принца Макелроя в харківському перекладі. Ще може й правописом харківським! Нескоро воно, але вірю — буде колись!
Тим часом я собі читаю книжку просто вкраїнську. Я — модерний українець. Сто років тому був модерний і тепер знов: плину, течу...