За шахвою

 Пригадую, як випускником університету, вже майже дипльомованим фахівцем, але ще дуже легкодушним, поїхав я за народі кошти — прогони й харчове — до Тартуського університету. Скрізь чадив-догоряв СССР, а там чадила-догоряла семійотика.
Семійотика мене цікавила мало, зате притягали увагу міти з красного письменства. Кортіло мене переписати "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" мітом наддніпрянської України. От я прихапцем покраяв сяку-таку "доповідь" і виголосив те на конхверенції.
Мене ніхто не зрозумів, то й чіпати не стали — як того Чіпку Вареника. А мої товариші всі були русисті семійотики, то їх дуже лаяли. А за що? За віру, надію, любов?
Я уважно, радісно слухав тую критику. Виявилося, що в Тарту, десь ув університетській книгозбірні вже назбиралася ціла шахва поправних праць — хто тої шахви не вичитав, той був у Бога дурень по тартуському.
Не вийшов із мене интелектуал! Я його не дуже й защібав, але не вийшов. І слава Богу! Ще з завички инколи намагаюся вчитати чого интелектуального. Й бачу ту саму шахву.
Стоїть вона, обернена дверцятами до стіни, а до дурнів — спиною. Між стіною й шкляними шахвовими дверцятами якось примудрюються жити й працювати ідумейські мудреці: риплять старі завіски, дзвенить кришталеве мережане шкло, щось шарудить по-під стіною, цупить книжки з полиць. І не вгаває виголошувана театральним шепотом суперечка:
— Всі вчитав? А цюю? Ага!
— А ти сам — читав?! А чи второпав?!

Хто полізе в ту куртину, в той шанець, напхом напханий воєводами? Всі бігають по полю, кричать, падають, кидають зброю, хапають зброю...
Не зазирайте за шахву — там сидять недодумані думки. Ще додумаєте — й самі перелякаєтеся...