Зникоме розквітання викликає минуще квітування — власне, то єдиний спосіб тривати квітові. Василь Стус пише за Володимира Свідзінського. Він розуміє небіжчика, він сам небіжчик. Творчість приречена, творчість — то вирок, то обіцянка легкої смерти після сповненого останнього бажання. Чи-ж совіцький поет не приречений на небуття? То дайте-ж йому цикутовий ковток инобуття!
Чи можна поетові трагічно загинути в 56 років? А в 47? Поети трагічно гинуть ясно-юними, а як-що живуть довше, то вже живуть довго. Невизнаний і невизнаваний поет у 56 чи 47 років може мізерно, жалюгідно жити, але трагічно загинути?!
Стус чудово розуміє Свідзінського, так само приречений на небуття: обминувши забуття, він просто пірнає в непам'ять. Вони обидва бачать себе такими, обидва не вірять розумові — ані чужому, ані, тим паче, власному. Интелект тільки дурить, тільки ошукує. Споглядай природу й наслухай музики слів — і буде тобі поезія. Поезія як техніка любови до зверхника — то не для С. і не для С.
Вони обидва тямлять силу в мові й не тямляться від її сили. Тільки що Свідзінського колисала золота доба мовного відродження, а Стус — ніби народжений в колодязі велет. Ось він усьвідомив себе й рве на собі пута випощеного совіцького язичія. Велет усе росте, а до цямрини не дістане. Він обкладений не похованими словниками, а німими колодами. Він бунтує, хапається лізти геть: мачулить віхті з "сучасної вкраїнської", вкраїнізує гомін приступних у московському перекладові філософських книжок, вплітає до наддніпрянського вінка орхідеї суто галицьких слів — на Захід, де та фавстівська Европа? Дайте хоч подивиться, хай-но я видеруся з того колодязя!
Чи може перекладач трагічно померти в 56? А в 47? Чи може трагічно загинути перекладач?..
Що-б ці люде змогли, як-би не змушено їх до герметичного життя під чавами? Чого-б домоглися, куди-б рвонули наснаженого огиря нашої культури?
І для чого ми живемо під високим склепінням свободи?
Чи можна поетові трагічно загинути в 56 років? А в 47? Поети трагічно гинуть ясно-юними, а як-що живуть довше, то вже живуть довго. Невизнаний і невизнаваний поет у 56 чи 47 років може мізерно, жалюгідно жити, але трагічно загинути?!
Стус чудово розуміє Свідзінського, так само приречений на небуття: обминувши забуття, він просто пірнає в непам'ять. Вони обидва бачать себе такими, обидва не вірять розумові — ані чужому, ані, тим паче, власному. Интелект тільки дурить, тільки ошукує. Споглядай природу й наслухай музики слів — і буде тобі поезія. Поезія як техніка любови до зверхника — то не для С. і не для С.
Вони обидва тямлять силу в мові й не тямляться від її сили. Тільки що Свідзінського колисала золота доба мовного відродження, а Стус — ніби народжений в колодязі велет. Ось він усьвідомив себе й рве на собі пута випощеного совіцького язичія. Велет усе росте, а до цямрини не дістане. Він обкладений не похованими словниками, а німими колодами. Він бунтує, хапається лізти геть: мачулить віхті з "сучасної вкраїнської", вкраїнізує гомін приступних у московському перекладові філософських книжок, вплітає до наддніпрянського вінка орхідеї суто галицьких слів — на Захід, де та фавстівська Европа? Дайте хоч подивиться, хай-но я видеруся з того колодязя!
Чи може перекладач трагічно померти в 56? А в 47? Чи може трагічно загинути перекладач?..
Що-б ці люде змогли, як-би не змушено їх до герметичного життя під чавами? Чого-б домоглися, куди-б рвонули наснаженого огиря нашої культури?
І для чого ми живемо під високим склепінням свободи?
Немає коментарів:
Дописати коментар