Пётр Иванович

 Нині в пана професора уродини. У Бога що-дня празник, колись люде казали, а в його — сей день. Торік мав ювілей півстолітній, а сьогодні — пів ста й один. Ніби видерся на перехід, трохи перейшов, а там — провалля.

— Єк днюєте, гідний пане? Гаразд, єк Ви? Що дієте? — ніби питається хтось батьковим голосом.
Уже-ж чверть століття, як його нема. Клясик, "класик" по теперішньому. "Вічний революцьонер" виявився не вічним. Каменяреві беґа випала з рук.
Україна злучилася — й стулилася, як скойка, а всередині щось таки лупає нещадно. Заступники-депутати заступилися за одність — і одність їх поглинула. Колишнє "багно гнилеє між країв Европи" вже відвоювалося, плямкаючи, й тепер нетерпуче сурло війни хижо розвернулося до СССР.
Квіти дешеві, але немає квітів, не сподівається він і гостини — сьвято не в сьвято. Досьвіток, сам.
Щось по щурячому пошкребло двері. Засопло, писнуло:
— Пётр Иванович, Вы дома?
— Га? Що? Хто?
Зашаруділо шкуратяне — щось мужніше, грубше голосом, уже по батьківськи:
— С днём рождения, Пётр Иванович!
Друзі-летуни чи... той... льотчики? Не забули підтоптаного сухоземного авіятора?!
— Пётр Иванович, отворите! — заклично лунає московська мова, а львівські коридори мертво мовчать.
Зараз-зараз, він одчинить двері. Там, за спиною в шафаря-горобчика, стоятимуть злетілі на його поріг два ворони з тяжко складеними лискучими крилами. І він піде з ними. Ні, полетить! Хоч і в невідомість, зате-ж у вічність...