Некультурна пам'ять

 Я все нотую, бо пам'яті своїй а ні трохи не довіряю — хіба культурній.

Бас гуде

 Негадано з'ясував, що маршова музика дуже від війни помічна: на душі якось тихо робиться, коли гучно виграють вояки.

Терпець, тихець і тямка

 Обстоюючи велич свеї культури, треба добре тямити, що культурність викохується тихцем, терпцем і тямкою, а не шалом, що так і гне, щоб зареготатись, розігнатись — і в дуб головою. Чую, як говорить культурна кляса тих народів, що вже не мусять доводити величчя своєї нації, ба навіть остерігаються згадувати за величність. Слухаю — й заздрю майже чорно, бо не потраплю так мовити навіть по своєму. А якби вони глаголили на наш копил? Їм-би сам посполитий люд сказав: "Клясо, геть із кляси! Не культурна єси!"

Мало хто, проповідуючи добру вістку про велич, має справді якесь уявлення загально про культуру й зокрема про ще не зовсім утрачений український культурний скарб. Чи не кожен хоче оголосити: "То я — культурний, то я — величний! Чи тямиш ти теє, дурню?!"

Культура потребує культурників і культурництва. Доводиться перти плуга й, можливо, в праці сконать на тій ниві, що либонь тільки потом твоїм зроситься, вільгости й влекшення не відчувши. Ось маєш терпець і тихець. А пам'ятати-тямити треба тисячоліття, що забудуть тебе взатра, навіть не всьвідомивши..

Сум і дур

 Мій улюблений, прахтично геніяльний поет Стельмах, добре тямлячи, що я чоловік скупо обдарований римами, з мого несьмілого поетичного глузду робить глуз. А з кипіння — випарює кпин. Йому сьмішки з моєї лемішки, а я виплакую ночі в подушку-подружку. Сум і дур.

Яке воно завплощки?

 "Площа Льва Толстого" взяла й перейменувалася. Вона роду жіночого, площа, то вже набридло однаково ходити — собі перекрасилася. Я особисто підозрюю, що та площа — родовий пересельник (трансґендер). Бо колись вона звалася "майдан". Спершу народ сам прозвав "Шулявський", далі Московська держава найменувала Караваївським. Видатний київський лікар Караваїв здався совітам недостатньо заслужений. А Лев Толстой, виходить, занадто пацихвистий. Та й деколонізація-ж.

У нас таке щастя з Київом, що нові люде приїздять із переконанням, ніби перед їхнім переїздом київська площа не мала за собою жадної бувальщини-передісторії. Пригадуєш одноманітну забудову рідної громади, її одностайне з СССР назовництво, то й кортить якоїсь новости, новітности чи хоч новини. "Що тут у вас на цій площі? Що за майдан? Майдан у нас, слава Богу, один!" Приїжджий колись до Київа Валер'ян Підмогильний теперки впевнено назвав-би свій роман "Місце", а не "Місто". Та й Михайль Семенко, як звісно старим киянам, тут нудив сьвітом, аж задихався.

Нічого не пам'ятаємо й знати не хочемо! Геть дурно перевидавали Хведорого Ернстового 1930 року київського "Провідника", назря. "Провідник"! З глузду з'їхали! Ми знаєм, хто тепера в Київі за провідника!

Треба міцно забути, що традиція називати майдани "площами", коли це слово в українській мові позначає тямок вимірний і геометричний, — теж пережиток триклятого совіцько-московського колоніялізму. Щоб не питати потім цинічно, яке вкраїнське геройство завплощки й чого місце не пласке, не рівне. А тільки тямити, й то лиш до ночи, які сьогодні оперативні відомості. Бо взавтра будуть иньші — новіші, а відтак правдивіші.

Тупа "секіра"

 Ювілерна крамниця, що врочисто йменується "ювелірним магазином" (а може й справді воно гамазея), пропонує прикраси в вигляді варязької "секіри вікінґів". А як-би ви назвали варязький бойовий топір? Так і крутиться чогось на язиці "сокира".

Пусте ім'я

 "Пусте ім'я без сутности подібне до виноградного ґрона, майстерно зображеного на стіні пензлем." Давно знаю, що ім'я моє пусте. То хоч намалюйте його майстерно на стіні. Я той виноград, що не дав вина. Я та лоза, що не дала ґрона чавити. То хоч образ виновий, соковитий хочу лишити по собі. Він і сп'янить, і приспить мене вічною славою, зачарує химородним іменем мистецтва.