Жінка завела мене вчора до ЦУМу, нашого, колись демократичного, живо-торговельного ЦУМу, аж на п'ятий поверх. А там — гедоністичний гімнасій, хоч ми заходили тільки до палестри. "Втішайся нектаром, амброзії глитай!", — як сказав колись один міцно забутий поет, що насправді мусів утішатися черствим хлібом і глитати з гіркої чаші. Не всі відвідувачі навіть і оглядаються на нектар чи амброзію: вони гадають і я вірю, що самовита краса робить їх і без того невразливими до недуги, смерти й самого хижого Кроноса. Вічність, як той пещений муцик, облесливо зазирає їм у вічі.
В повітрянім акваріюмі плавають розкішно дорогі риби. Можливо, колись були й із їх карасі, т'але більше карасями вони не стануть ніколи, хоч у сметані засмаж. Таких ошатних і пещених не доводилося мені бачити ні по найдорогших готелях, ні в складі вельможних депутацій.
Що-ж вони роблять у ЦУМі, цьому хоч і запанілому, але таки центральному універмагові? А куди їм іще в Україні подітися серед суцільної дурної біди? Де побачити підхожих до себе людей, своє товариство й виправдання? Кажу-ж досьвідчивши й сьвідчу сказавши, що немає їх таких більше ніде.
Та й не роблять вони нічого, навіть мало, лиш про людськеє око, п'ють і їдять чи пестять дорогий пристрій. Це буття, робітництво, це життя! Викиньте з богівського словника мукосійне слово "робить", дайте лишень проплисти гін із тими чудовими рибами! Поплававши всмак у спільному обширі, ввечері, коли згасають нарешті цумові вогні, розпливуться вони по якихось таємних, надійно захованих баньках, куди мені нема й ніколи не буде ходу.
Немає коментарів:
Дописати коментар