Тонкі нитки наших почувань і перечувань, усі кутки поперетикали, поснували, — ні, не рвуться вони, але байдуже перетопчуються. І майорять на голому гіллі надранньої весни. Весни, що прокладає суху дорогу бісові полуденному. Тільки він і бачить оті червоні нитки, бо прийшов їх збирати й палити. Щоб розкласти глумливе багаття в небо, аж до Божої бороди. Що скажеш, Господи? Чи накриєш його вбивчо нашими натиканими рушниками?
Немає коментарів:
Дописати коментар