Кияшки

 Здогадно, хоч і малоймовірно, киянин, опріч "кіянина", мав іще їдну відміну наймення — "кияшко". Звідти, як де-хто вважає, й прізвище (а не иільки що від "кияшка"). Це, як той мовляв, відтворення чи відбудування. Так небіжчик Караванський волів величати свої простосердні лексикописні вигадки "реконструкціями". Уявіть собі лишень, що якась річ уперто істнує, не маючи в абсолюті на шдеалу, ні навіть ідеї — геть неймовірно!

З усім тим, "кияшко" — дуже миле слівце: ніжне й ніби якесь беззаступне. Надто пасує воно до киян завсім не що давніх, іще наче пухнастих, не оброслих шорстким киявлянським пером. Вдастиво, в кожному київському обиватилеві криється отакий кияшко. 

Й справді, кияшки не мають жаднісінького культурного імунітету. Позірна кияшківська невразливість до культури, опірність їй, навіть байдужість — то ознаки безборонности. З Київом можна робити хоч які хоч архітертурні живорізання, ставити в йому чесні найбезсовіснішому несмакові, робити виставки естетично непристойного, виставляти хитливі вистави, складати й сьпівати славні, що вславлюють ганьбу, — кияшки нічого не почутять, і недуга безкультурности, смашно плямкаючи, жертиме їх і не зможе ні наїстися, ні виїсти. Бо беззахисний кияшко — парадоксально незнищенна реконструкція, що їй не передувало ніяке слово, ані тяма.