Парадоксальним чином, добою, коли, здається, кожне жагуче прагне слави, преславність робиться де-далі, то все неможливіша. То й що з того, що чийсь крилатий мерчик повис на дротах соціяльних і всяких иньших мереж? Того птаства битого кругом стільки, що ну! Вас подивилось-послухало кілька тисяч люду? Вже взавтра вони забудуть переслухане-переглянуте. Навіть мільярдники-инфлюєнцери, що примудрюються почепити информаційну инфлюенцу на кожен ніс і забити нею кожне горло, не здобувають тої слави, що, словами Тарасовими Шевченковими, "поки жувуть люде, поки сонце в небі сьвітить". Впливачі-впливовичі випливають і потопопають без сліду й жалю. Що вони викликатимуть у загалу за кілька років, опріч, кпину, а то й ворожнечи, не дай Господь?
До цього слід додати ще й затяту нашу вкраїнську невдячність до культурника. "Що воно там курника?", — слушно питає вкраїнець, плекаючи в собі нашого вкраїнського дядька. Те саме й із тіткою, не забудьмо за тітку. Тому безславність — найліпше на тепер визнання. Визнання того, що культурна вартість у нас, хоч і додана, т'але не покладна, а відкидна.
Немає коментарів:
Дописати коментар