Crowdthinking

 Як виника якесь питання, то намість зануритися бодай ув одну книжечку, теперішній українець воліє пожбурити його навесом у море чужих голів. А де-які з тих голів, теж не поринаючи в занадто глибокі джерела, починають витікати витоками, заходжаються до ґенерації енерґійних ідей. Це, сказати-б, такий уже crowdsourcing в подобі crowdthinking. Книжне діло самітнє, сумовите, а тут так весело! Бо додається ще невмирущий український активізм чи актизм імени Олександра Довженка. 

І крутиться козацька веремія! Це так по нашому виходить! Мовзнавство? Закрутім тоді "лінґвохворум". Казали колись, що один дурень стільки виставить питаннів, що й сто мудрагелів на відповіді не знайдуться. Доручім-же цюю справу тоді не хитомудрим, а а безхитрим. Не бовкнім, що дурням, бо люде покривдяться, а от... охочим і цікавим. Охота єсть, цівість єсть, а знаннів добудуть. Добудуть і роздадуть. Ти знай жбурляй.

Граючи в сліпця

 Колись прямування було таке, що сліпий люд волів мати собі однозора за проводиря-отамана. Тепер-же таке, що хоч людську тяму й сліпці сватають, а таки допильновує вона, щоб був зовсім беззір — як зінське щеня. Ще й помацає найближчий в очних ямках перед походом: щоб уже до ями, так до ями. Й бажано всім до 'дної. 

Не спало

 Щось на думку нічого не спало: бігало-ганялося, чаїлося-ховалося, стрибало-падало, а так і не спало. Не спала й думка й може саме тому вивернулася й безслідно втекла.

Мода як поведінка

 Тепер нам моду показують за кшталтом людей, що без одягу й причандалів, уже зробили з своїм тілом і взором усе потрібне, щоб понад усякий сумнів визнано їх за прояв без глузду й смаку. Це тепер, здається, зветься "актуальність". І це тоді, коли, слава Богу, суспільство від убрання вже нічого не сподівається й не вимагає. Актуальність змагається з адекватністю в доземному партері болота, а за суддю їм дано якогось такого дизайнера.

C'est la vie

 Московці залюблені в смерть. Свою чи чужу, згубну чи самогубну — до того їм байдуже. Замахнуться на чужу, захлипнуться свею — аби смертушка. А вкраїнці коло їх за своє держаться — то вже звикати мусять. А сьвіт іздалеки тільки стенає круглими плечима: виявляється, c'est la vie в де-яких ніби слов'янських народів.

Панічний атак

 Баба ворожила, на двоє положила: або дощ, або сніг, або буде, або ні. Одне каже: "Без паніки мені тут!" А друге на те: "Панічна атака!". Подіставав із прибитих порохом куп старосьвіцькі словники, цвілі, що твої сухарі, бо ради не дам: хто кого атакує панічно — ми їх чи таки вони нас? От коли Франко вживає виразу "серцевий атак", то всякому галичанинові (й разом полякові) ясно, що то серцю atak, напад серцевий. Не дай Боже, звісно. Та й панічного нападу не тра: як нападати, то вже не панічно, а так навально, а як паніка нападе, то дивись вище ("без паніки мені тут"). Тим часом паніка — то поляка по нашому, й полякова поляка й українцева. Паніка та через Пана старогрецького постала, а нам, рідновірам, хоч-би з Даждьбогом порозумітися. А ще пропонується "сліпий жах напав" (чи пойняв). Еге, він, сліпий, і мене поймає. А про вчених перепадок — прегарний пароксизм (paroxysmus).

То що, розсіємо дозірним атаком той сліпий жах?

Сьвіт пішов, а ми за ним

 Вже не раз постерігаю, що старша наша прохвесура вціляє запевнити безхитре студентсво, що сьвіт, мовляв, пішов далеко вперед: ген-ген манячить. І тільки молоді та прудконогі, можуть іще (та й то не всі, а розумом похопливі й бистрі) наздогнати його за селом, край дороги, десь у пісенній тій далі, де коло млина ясенина. А прохвесуру, поважну та статечну, виходить, прихопив він із собою, бо їй і вдома сидіти не пристало й бігати не випада.

Мені-ж, невченому, все ввижається, ніби сп'яна, що сьвіт тільки дурно під ногами крутиться.

Наш рідний юриста

 Забігаючи до метра, вхопив оком із циклопічного напису з приходу: "...ЮРИСТА — дзвонити всім!" От! А я, натрутливий, усе ганю метрову мову! А вона, глянь, яке слово наше потрібне відродила — "юриста". Дуже потрібне слово, доконечно! А хворма-ж яка: вже не треба казати "юристи та юристки" — "юриста", одна сатана! "Справжній юриста — метка, викрутна й вигадлива голова." Тепер уже й справді "дзвонити всім".

Перспектива ІІІ

 Перспектива — дуже містке слово. Умоглядне таке. Т'але що воно таке — ніхто не бачить.

Коробка з безсилістю

 Стою в черзі в харчовій крамниці, щоб придбати якусь свою дурницю. Передо мною дядько купує цигарки: сам бере з полички в жменю, щоб приховати пучками картину страхітливої хороби на коробці. А якби сам не міг брати? Мені зразу ввижається й учувається: "Дайте одну пачку отих із чоловічою статевою незугарністю!" Все лекше, ніж сумне які огидні недуги від куріння.

До лиця

 Чудові милощі дарує одне одному наше жіноцтво. Сьогодні почув: "Ой, ця призеленкувата брошка кольором дуже пасує до Вашого лиця!"

Нагадало Бунюєлеве зо "Скромної поваби буржуазії":

— Від тебе землею тхне!

— Да й од тебе теж!

Настала менть

 Настала менть, коли припала змога сказити тіло. Настала менть, коли пропала змога сказити тіло.

Додумався

 Ми вже доросли до того, що слово Боже проповідує людству й людині штучний интелект — поки не сам, але вже додумався.

Як стояла, так і впала, заплуталася в плахтину

 Українці вже не просто народ, а ціла нація позамотувана в мовне питання: і не скинеш (як Білорущина), і не розв'яжеш (як Ізраїль).

Без альтернативи

 Біда в тому, що нема альтернативи: різне є, навіть инакше, а другого, щоб єдиного, ніде не видно.

Ширення

 Дуже багато людей нестямно пише, геть писати не вміючи. Це вже не графо-, а просто манія. Слова не торкаються справжнього паперу, а легко вистрілюють копієчками в білий сьвіт. Я волаю, а, отже, я живу. І моє волання навіки замерзає в ґалактиці, як молошний видих цілою туманністю.

Це одні люде. А другі люде те ширять, захоплюючись писаною незґрабнісю, що їм самим неприступна. То як сірника здійняти над натовпом намісць смолоскипа. Чи всі бачили, як димонько пішов? Це тому, що він пішов уже. Т'але ходив, а передніше ще й сполох був. Пишім собі далі просто в розшир.

Нема дня без що-дня

 Сонце встало — треба жить. І в цій повторюваності, знайомості, впізнаваності, в крихітному, крихкому щасті й далі щось тямити й робити, в тій безмежній крапелині, потопають незглибність і незбагненність "великих подій", що посеред них нам припало бурхатися. Сонце — більше. А сонце встало й треба жити. Сонце встає що-дня й, наче корогву, здіймає свій що-день. А день сам собі десь тихцем утіхи зачерпить — в дорозі й не зчуєшся, як настигне втішна мить. Але, як сонце встане, треба зразу тямити, що й нині буде. Треба жить.

Не корисний хліб

 Хліб треба їсти в переносному розумінні: спершу заробити на хліб, а потім щоб було з ким сісти, хліба ззісти. А сам він, кажуть, не корисний.

Тьмяні картини минувшини

 Випадає чудова нагода замодніти, нічого не роблячи. А саме не роблячи наколок. Тепер на шкуру така поведінка, а потім буде инака. Дак ото та инака надбіжить — а ти вже такий, як треба. І з-пишна позираєш на брижнасті, брезклі, безмірно застарілі — сині, аж почорнілі, тьмяні картини минувшини.

Стара пісня — нові струни

 Про вовка москвомовка — а москов і в хату.

Технічний невпокій

 Що таке техніка (τεχνικός) — мистецтво, майстерство чи вміння? От де питаннячко на цілий проєкт чи окремий заряд у проєкт-менеджменті. Хоч-би як воно там було, а техніка змушує мене нервуватися, а я — її. То як бува в подружжі: от і знаєм одне одного вже напам'ять, а все непокоїмося.

Усеїда

 Московський ящер, симбол щастя московського, як той комодський варан, жере все, й сам не може зупинитися, бо не має чуття наситу, а тільки ненаситі. Т'але нащо-ж московський землею давиться?

Знов він землю під собою
Зачинає дерти,
Зачинає землю дерти,
Як скажений, жерти…

А то він, нагризшись кривавої землі, цахає ззісти ще й "білу лошицю", чи пак білу корову на окличку Европа.

Пізненько схаменувся

 В нас усе "відсторонюють від посади" — любесенько так, як не на ділі, то хоч ув обивательських мріях-снах. Слово "відсторонювати" й справді маєм, але значить воно те саме, що й відхиляти: ( "відстороняти сьвідків" — це з поправної правничої буде). А от "вам відстановляти від справ чи уряду", "усувати від справ чи з посади" й, нарешті, "відшивати від участи"? Вже чую: "Тю, відшивати! Ще й участИ — пхе!"  Ну, що тут скажеш? І сам я либонь-таки пізненько схаменувся.

Заріс той шлях куп'ям та болотом

 Не варто кидатися рінню в болото. В болото можна кидатися болотом, та чи варто закалюватися?

Ськати

 Як-що split hairs — то, натурально, доскіпуватися, а put down — то, природньо, "накривати мокрим рядном", то вже nit-pick — має бути "ськати" (в голові). Й теж два склади, а казали канцеляристі, що наша мова довша! Не знаємо, шо воно таке — "ськати(ся)"? Що-ж, маєм не таке образне, та підхоже "сікатися". 

А я теє відаю, бо всі ті штуки люблю: splitting hairs, putting down and nit-picking.

Щоб без сумніву

 Добре бути леґендарним, але так щоб без сумніву, був чи не був. Бо майже про всіх леґендарних пише, що "наче-б-то". А леґендою бути зовсім не треба: бо ту байку всяка людинка минуща чим ісхоче, тим і поначиня, як порося кашею.

Езопова байка

 Раб Езоп розбирає старі тябла, що там байки писано: "Оце треба й собі яких байок устругнуть. Але щоб ухильно так про важливе. Цього байкаря, диви, забули, бо підпис відколовся через панський недогляд, а мене люд пам'ятатиме — ого ще як. Знатимуть, що за чоловік був Езоп. Підпишу "Езоп", а знайомий зоїл життеписа додасть. Тільки не треба читаченькам розказувати, що був раб: це вже зовсім зайві дрібниці-подробиці. Хай у душу мені зазирнуть!"

Милосердне диво

 Московці таки не богоносці, а богоборці. Може вони десь і носять у скрині власного божка, т'але то така скриня, що хто торкнеться чужий, то тут тобі й згине. А от ця війна вже показує, що в них із Богом змажка. Чи повірили, що з їх Яків-богоборець?

Милосердним дивом ми ще живі, ще не вмерла Вкраїна. Малодітний, маломовний уже народ знайшов у собі такий люд, що опирається. Та й, як і обіцяв був Шевченко, нам Бог помагає. Чогось московці не дивуються з того милосердного дива — ні войові, ні мирні. Пруть і пруть у якусь жахливу безвість свою повнісіньку скриню.

Чи поремствувало?

 Чи були вже в історії народи, що загинули в борні за свою ідентичність? І чи прийняли вони перед згубою, як своє, оте чуже слово? Чи билися за тотожність, тожсамість, саморідність і самобутність? Але головне питання: чи була вже така смертна боротьба? Що народи гинули, ми знаємо, т'але чи саме в часі змагань? І що сказало на те переможцеві так зване людство? Чи поремствувало на загарбника за те, що збідніло від його здобичництва?

А за тими, що тихо згасли, чи квилить-проквиляє десь Сьвітова Мати?

Розгортати чи прочиняти?

 Що ми робимо в компьютері, коли пише "open" чи "открыть"? Та звісно-ж: притьмом українізуємо наличко й з'являється наше рідне "відкрити". Хух! Т'але, здається, що відмінно від двох універсалістських мов, де все тобі "open" і "открывается", в нас, перш ніж "відкрити", треба подумати, що воно таке. В ком'ютерних образах бачиться подібність (аналогія) й пов'язь (асоціяція) з сувоєм, книжкою й десь вікном. Слава Богу, в тих великих мовах, воно хоч так, хоч сяк "open" і "открывается". А в нас-же ні! То може хай розгортається й про- чи від-чиняється?

Ще одне тавро

 Чи потрібне нам слово "бренд"? Ще-б пак! Куди-ж без його? Куди не зарви — скрізь треба бренду да й немає. Вже й сама Вкраїна — то суцільний бренд. Колись мали ми на те все скромне слівце "марка" ("наша марка"), я й досі його вживаю старосьвіцьким звичаєм. Але виходить, що марка легко клеїться, а brand — то-ж тавро на шкурі й аж у шкурі, ліпше за наколку буде.

Універсалістська мова ангелянська, схильна додавати нових значінь простісіньким, коротюсіньким своїм словам, і тут примудрилася зробити з образу штемп. А от коли ми (нарешті!) показуємо сьвітові неньку-Вкраїну, то душу, образ її ми виставляємо, лице, чи таки клейно на шкурі? Бо ніхто не скаже, що Вкраїна то марка — марка собі маркою, а країна країною. Зате всюди чути щось такеє за brand. А чи треба нам до Вкраїни такого слова?

Непитна кава

 Чому наша ґава кавкає, а не ґавкає? Бо зна, що вона кава.

Мовине лукавство

 Наша лукава мова тільки придурюється, що розвивається. А сама нишком дражнить московську з ангелянською, показуючи язика й наставляючи носа: "От вам, сьвітовії! Ич, які важні!"

Четверті покоління

 Замислився я оце, як то в мене часами буває, загадався, й надумав, що моє — вже третє покоління свавільніх і випадкових шлюбів, а далі родин. Ув Европі той процес трохи забарився, тому в них бачимо статечніше ставлення навіть до теперішніх "партнерств". Однією ногою в Европі, т'але міцно стоячи на Азиї, ще держиться старого звичаю Туреччина. А старий звичай був так парувати, щоб добро було. Кохайтеся, чорнобриві, та добра не жди ні тепер, ні від четвертих поколінь.

Згадають і забудуть

 Київська школа економіки (не питайте, чом не "економічна школа — бо school of economics) пропонує маґістрську програму "для тих, хто готовий зробити свій внесок у переосмислення української історії та пам'яти". А то нічо, що в нашій мові нема слова "переосмислення"? Виходить, нічо, бо історію збараємося перевсьвідомлювати, а пам'ять — перевтямлювати. То вже разом і слово втулимо новісторичне й безпам'ятне. Сядуть, ізгадають усе зразу — й тут-же забудуть.

Интелектуальна традиція

 В Американському Домі бувши, взяв із полиці том "American Intellectual Tradiction. Volume II". У "Змісті" довідника знайшов аж чотири знайомі постаті. Нікого з них я до ладу не читав, хоч імена славетні. Звернувся до ближчого товариства, чи не хоче хто себе перевірити — не зголосилися. Воно й не диво: теперішні интелектуали мають, хоч-би які були щирі, не интелектуальні, а сервілістські клопопи. Сервілізм, як угадав, пожартувавши, Борис Віян, то тепер такий гуманізм.

Опріч того, нічо не знати — вже наша интелектуальна традиція, а надто по останніх томах.

То чи знаємо ми Гамерику? Відповідь на це: а що вона хоче, щоб ми знали? Вже-ж не интелектуальну її традицію, бо всім тепер од того тільки гірше буде.

Тісні та голі

 Честертон стверджує очевидну річ: молода, здорова, жвава особа ніколи не матиме на меті стати ще молодшою, здоровшою, жвавішою. Прислів'я "що надто, то вадко" не про молодечу, т'але куди-ж уже далі? Ні, молодик має мети, купу мет ув одежі майбутніх доконаннів і здобуттів.

Тим часом наш старенький світ увесь молиться на ехвективність. Із цього робимо висновок, що дідо ніде не встигає. Дак хіба-ж не звісні ми того?

А от ціла країна, й здоровезна, проголосила на всеньке людство, що тепер бажає бутуи безпешніша, дужча й заможніша. З Богом, Парасю! Тільки виходить, що поки вона загрожена, підупала ни силі та ще й біднувата. Ну, на біднуватість старим копійчанам геть нема ради: що більше має, то більше кортить. То-б-то не до нашого сьвіту ці супліки: всі тут і без того що полохливі, що хворі, що тісні та голі.

Логія про аналогію

 Логійно було-б не писати й не казати "аналогійно". Ще лЬогічно вживати "аналЬогічно.

Новий перекладницький рух

 Він увесь за кордон, чи бодай за межу — віртуальну (дійсну чи мниману?) межу нашої вбогої справжности: хоч побути, перегріться, на Голочку подивиться. Пусти, свату, в хату! А я щось одстав од валки — а здавалася, чумацька, нескваплива! В напаленому сонцем степу підсьпівую жайворнкові, спитуючися пригадати щось рідне: "Ой, заслаб чумак, заслаб та й лежить..." Заслаб чи не заслаб, а лежу — без нового перекладницького руху лежу.

Січ Заатлантійська й Січ Задністрянська

 Надобірніші наші січовики настовбурчилися, наїжачилися, нагороїжилися проти ворога недалечко від його широкої, беззаступної спини — там, за Атлантійським окіяном: чолом до вражого заду, задом до нашого чола. А ти думав, підступний, що там наших нема — в твоїм дикім запіллі? Начувайся-ж, враже! Міцно, хоч і тихо, стоїть Заатлантійська Січ. Озирнешся, каторжний, а вже тобі в ухо свиснули, плеснули в пику оковитої з цинової чарки, а далі ще й плюнули, хоч і не долетіло.

Не таке добірна потуга, зате-ж передніща, стала до хижого супротивника спиною аж ген за Дністром — і не потикайся! Є між ними гармаші й довбиші, піші й вершники, шерегові й хорунжі, й сотники суть — аж до самих курінних і кошових. Кожне має самого лиш розминування досьвіду по три роки, три місяці й три деньки — гони й гони порозминовувані побіля Геркулесових стовпів!

Дурний злобитель полізе через Дністер здобувати, скажім, Ґібралтар, — і згубним, нищівним для себе чином упреться в могутню спину задністрянських січових дідів, низовиків звичайних і безусих молодиків. А як сяде Січ, позадкувавши, то тут тобі й смерть — як стій зачавить!

А скільки там багацько козацького тлумача-драгомана! Всі мови зна, відає й бійство, й гречкосійство, спізнав і наших хуторів і чужих городів, і велике зимівництво й дрібне господарство. Зразу тобі й жонаті й гадамакуваті. А морський похід — батечко їм рідний. Мандрівочка — їхня тіточка, а доріженька мамою пахне. Оце так так!

То вже наш брат, которий несьмілий, що лишився, трусячись, животіти коло розбитої печи, вп'явшись у жінчину спідницю й мамчину запаску, мовчи та диш. Але з надією диш — на Заатлантійське й Задністрянське козацтво.

-ія чи -чина?

 Невтомна просьвітниця Сьвітлана Козаченко на ввесь темний український сьвіт проголошує: не кажи "Турція" — кажи "Туреччина", не кажи "Словакія" — кажи "Словаччина". Чи-ж вони й справді того не знають, лукаві? Таж у школі навчили! Знають, а не скажуть — учительці Козаченчисі на злість.

А от чого не навчили, так це того, що й Білорущина з своєю Московщиною, а з ними Вірменщина, собі Греччина, дружня Шведчина — наше питоме: перше люд, а від його й земля прозивається. Чого-ж тоді не Ангелянщина, не Італійщина, не Еспанщина, не Францужчина? А дальші країни (ще не було тоді там, як тепер, наших завзятих козацьких залог), та й народові дрюковані встигли на горло наступити: "Балакай по вченому!" А він і досі не хоче, то вже повивертав і Туреччину зо Словаччиною.

Клин клином вибивають

 Побивати московську (та хоч і лядську чи ще якусь сьвітову брехню) нашою гнучкою, хвисткою, як малахай, козацькою неправдою — то не моя змажка. Клин клином виганяють, але то не мій клинець. Клиння собі клинням, і нехай собі виганяють, а не хочу я посідати місця чужої клинцюватої олжі.

Витренувані фахівці

  Пречудовий вираз "витренувані фахівці", та чогось саме його мені важко вимовляти. А витренуватися на фахівця? Ану, спробуйте! А я й не буду...

Лихий сховок і доброго спокусить

 Українська мова не любить у чужих позичання, а вкраїнська интеліґенція — полюбляє, аж геть. То вже доводиться мацати по кешенях, за поясом, у пазусі, в шапці — віднімати й, в отамана Сірка очей позичивши, повертати добрим людям, що легко лежало, а діти здуру й підчепили.

Чималенький струс

 Наш народ пережив чимало зрушень, потрусів, потрясів, розрухів, струсів, струсінь і стрясінь. А з Москви нанеслися ще й "потрясіння".

Некомерційне

 Воно все пита-допитується: "Любиш етно-товари, сякий-такий?" Некомерційно мовчу, а подумки відказую: "Ні! Тільки народній крам!"

Пара століть

 Час біжить, час не змигнеться, Т'але-ж не можна ввесь час усьому часові тільки бігати-мотлятися, хіба ні? Десь-же він і поважно ходить. Хоча, де він ходить і де йде, докладно не відомо. Знаємо тільки, що ходить у штанях, парою. Саме тому кругом чуєш: "пара секунд", "пара хвилин" і навіть "пара століть". Про де-кого з наших мовців і століття — то тільки пара. Ач, які жваві, ич, які вічні! Аж парують.

Ти, знаю, лепту розділив свою єдину

 Кожне тепер докладає свою пайку до мовного надбання, кидаючи до скарбонки брязкучого мідяка. На мідякові-ж писано: "5 копеек, СССР".

Зафактованість

 "По факту" — чуємо скрізь од ніби розумних, наче осьвічених і безперечно интеліґентних людей — "по факту". Де-кому прискіпливому ще й здасться, що воно якесь не вкраїнське фразою, самою будовою своєю. Ну, а як-би ви віддали? "За фактом", "відповідно до факту", "з факту"? Та не сушіть собі й без того пергаменово-палімпсестної голови. Фактично можна погодитися з тими, хто сьміливо ліпить і лупить як по московській: "по факту" та й годі. Бо перш ніж щось перекладати, годиться дошпигуватися, що воно означає. А й справді — що? До якого факту, явища чи події тичеться-стосується? Таж ані найменшого! То просто булька напнулася грамотієві на вустах і після промовистого факту й виразного явища напинання негайно лопла. Хіба?! Будьте певні — воно по факту!

Чи живе ще Місько?

 А й справді: Міщенків чималенько, т'але чи сьвідомі вони того, що походять од Міськів, чи готові просто з доброго дива назвати гонучка не Артурчиком, а вкраїнським нашим Міськом Міщенком? Тільки не треба відмагатися, вдаючись до народньо-етимологічних версій наших посполитих назвиськ.

Сьвято адеквата

 Їх уже штучний интелект не видно як замінить — і всі тільки перехрестяться.

Як воно прахтишніше?

 Прахтишному лінґвістові (чи лінґвістому, чи й линґвистому ніби проситься — от, де треба розважити) — здається, найперше повинно бути багатому на мову. Чи се тільки так здається — як воно прахтишніше?

Рослинноспоживча атрибутика

 Зайшов до веґитаристської крамниці купити висівок — дуже вже добрі мають. Кругом по холодниках розмаїті ковбаси, що-правда, вдвічі дорогші за звичайні вироби. Й стоять вина — деалкоголізовані. Й теж купилопритупівельні. Хоч хмільне й рослинне, т'але споборники здорових житків його не вживають. Питаюся в продавниці: як хто зненавидів мнясиво, як осоружилося кому п'янке — нащо мати на столі безстидно дорогу й правдивішу за правду підробку? Продагуха насупила брови: каже, дуже так воно зручно, бо воно вже готове, не треба клопоту. Дак скільки-ж доведеться поклопотатися, щоб заробити на такий шедевр гіперреалізму, що так і підманює непитущого рослинника на ганебний поворот до нащих жалю гідних звичаїв!

Сьвідомі старощі

 Старощі — то несьвідома аскеза: зненацька обпаскудився. Її заперечити може тільки аскеза сьвідома: впоганився давно й умисно.

Мо'

 Не мо'на заперечувати людям шляхецького походження: мо' ще вшляхетняться.

Ботина

 Полуботок — то просто боток, ботина. А вони вже зразу — гетьман, гетьман! Як теперішні вкраїнці вживають слова "ботина", так історія взуває Полуботка. В нашому історичному календарі вічний лютий — то вже спасибі, що обутий.

Як помре

 Люблю речі — з мене, знаєте, речовик. І речівник. Я вистромився з тої доби, коли вишиванка поколіннями лежала в скрині й усе лицювала й шталтила розміром, а чоботи ще від діда гонукові діставалися. Як помре.

А чого, власне, "А-шан"?

 По французькій воно "Ошан": Auchan ([oʃɑ̃]). Хто дотумкав звати його "Ашан"? Підозрюю, й дуже, московських управителів, що були в нас дуже розплодилися, а тепер ніде нема, хіба симпатики. Ну, як по московському сказати "Ошан"? Мова акуча, то вже все одно на "а" вийде. Й латинське "A" он-оно.

Тим часом, українська мова, навіть теперішня, кривосьвідчена, слів на "а" не любить аж геть. Того в нас Опанаси-отамани. Навіть ім'я "Андрій" має "Ондрій" — таку відміну. А ось: "Не думає Онтін об тім". До такого й Антін Мухарський не доріс: усьому-ж межа має бути. Питоме "Озів"? Є-ж осьвячене "Азов", хоч і суто колоніяльне що-до Вкраїни назвисько. Зате зрозуміліше тим, кого б'ють.

Але-ж "Ашан", власне, чого? З якої, пробачте, речи?

Йвг

 Прочитали? Та ще й вимовили? От так українці! А пропозиція-ж яка: "Читай вголос у метро!" Слушна пропозиція! Читай — і спитуйся вимовляти.

Неволя громадського погляду

 Громадський погляд лекше мені в'явити, ніж громадську думку. Ну, от сидить громада, думає. Вся? Разом? Аж чуєш, як та дума тяжко ворочається, наче млин. Ні, таки погляд: громада сіла, вклякнула при столі, рученьки склала й лупає очима.

Школа плаву

 Поодинче синхронне пливання варте переваги: лекше синхронізуватися.

Тюремницька штука

 Наколювання на власній шкурі — то, суттям свого змісту, глибоко тюремницьке мистецтво. Озирнешся довкола — здається, кругом ув'язенення. А ви думали, що тюрма на плечах, у голові. Дак от-же ні: просто не всі піддалися на ту поведінку, а так разом сидимо.

Art interest

 Почала мені вадити в кіні саме тая риса, що колись так вабила: робленість. Як натраплю на робленість, то вже все як стій огидає. Те саме чуття поширилося й на красне письменство, що його в таких випадках чи не випадає назвати "літературою": ось, приміром, вилазить протагоністів неминучий love interest. Завважте, що love interest — то не любов і не кохання, а такий диркучий безпілотний двигунчик, щоб глядач задер голову й зручніше поцупити гаманця. А де мій art interest, я вас питаю?!

Контентуючи

 Я все спитувався заперечувати в нашій мові слово "контент". Мо й дарма. Бо давно закублилось у нас слівце контентувати в розумінні "годувати". А чим накажете годувати? Ну, як не хлібом, дак хоч яким-неяким контентом підживляти.

Удашно

 Треба негайно повернути до вжитку слово "вдашний". Сам зроблю, не доручу нікому. Вдатний, таланистий, просто щасливий? Ні, якось кортить живчика з перчиком. Озирнешся кругом: хоч і не щасливо так аж дуже, а таки все вдашно.

Виходячи з кола

 Чудуючись із усенароднього московського песиголовства, звернувся до де-яких принагідних джерел. От хоч і Ґюстав Ле Бон, сам такий розпублікований, чи не пояснить мені загадок народньої душі? Поки натрапив на таке: "Скоро-но чоловік вийде зо звичного кола ідей, питомого для того товариства, де йому доводиться пробувати, повинно такому наперід одмовитися од усякого впливу й задовольнятися з вузького кола чительників, що самотужки дійшли ідей, подібних до тих, що він сам боронить." 

Поки мені, як усякому невизнаному поетові й мислителеві, є чим контентуватися. Й контекстуватися.

Гаспидська служба

 Як-же багато зроблено партацької роботи, що вимагала довгочасного працювання й досьвіду! І не ліньки було?

Все між нами

 "Все між нами — переклад" — підхвальна, прихильна до нашого славного перекладництва, прегарна тема Книгарного Арсеналу. Сидю, мовчки слухаю виступи чародіїв слова. Скільки-ж ті люде всяких мов знають і яких складних, для нас незвичайних, як ретельно видобувають золото розуміння з чужого верствуватого горотвору! Т'але то між ними, вченими. А вже між нами, між ними й нами — все їхній хуткотужавний розчин, се-б-то вкраїнська як невдалий внутрішній перепереклад таки з московської мови.

Хто він справді?

 За старого мовознавця ніколи не вгадаєш, чи з його хоронитель старожитнього мовного звичаю чи просто дуритель молодого тонкого молоднику.

Страшний "ік"

 Знаєте таке наше слово "ік"? Таки так, у Тичини: "к серцю ік свому". Що скаже сьогочасний правопис? Ат, і не питайте!

Не вільно

 Хто кому дасть "вільно володіти мовою"? Не вільно!

Там, де ти

 Чудова тема сьогорішнього Книгарного Арсеналу "Все між нами — переклад". Отак іздалеку оглядають обшир між собою суперники-перекладники: "Все між нами — переклад. І там, де пораєш ти, вже не попораю я."

Реставрація

 Як відомо, по польській "ресторація" буде "реставрація" (restauracja). Хай там старосьвіцький хтось мав на увазі підживлення — особисто я помалу реставрую давні житки своїх розкішних предків.

Приємна несподіваність

 Дієту тра ламати не по кухнях і холодниках, а по бенькетах і рестораціях. Тоді це й справді буде просто приємна несподіванка, навіть нагода. Й нічого не зламається — тільки, поправиться, не погладшавши, й покращає, не потовщавши.

Лет, літ і льот

 "Лет", "літ" і "льот" — слова всі наші. Та я чогось обираю між "летуном" і "літуном" і неполюбляю "льотчика".

Але мавши й "лет", і "літ" і "льот" уже запевно не тра "польоту".

Щасливий той

 Щасливий той, кого діти не гучно звеличують, а тихо тішать.

Від якого рота

 А оті ваші "двіж" із "двіжухою" — від якого слова походять? І від якого рота?

Не в докір вашій милості

 Осуда-пересуда — то така теперішня хворма людяности. Тому звичай не судити теперки майже дорівнює нелюбові й погорді проти ближнього.

Просодія

 Чи зможу я колись ректи отим ненаслідовним лірницьким речетативом наших іще совіцьких, але питомо вкраїнських письменників-культурників, з просодією людини, що тішиться й упевняється в кожнісінькім своїм слові? Ні, вже ніколи не зможу.

Усім немає

 Нашої мови всім немає. Що, нема такого вислову? Дак оце-ж і кажу, що немає. Всім.

Здоровкуватість

 Ми в такім непевнім становищі, що, хоч як воно парадоксально звучить і навіть вигляда на папері, забувши московську мову, загубим і свою. Бо чуття єдиної родини, се-б-то чуття мовне, як той лиз ізлизав. От приклад: дуже вже треба косметичного слова "освѣжающій" у заледві вкраїнізованій відміні "освіжаючий". А не забули-б московського "освѣжительный", то й своє-б лекше вилізло: вогке "відволожний", корисне "здоровкуватий" і легесеньке "свіжкий".

Здається, наша мова аж надто щедра: там, де вона за одне московське дає три й більше своїх слів, уже ніхто нічого не хоче брати, підозрюючи, що воно, таке недороге й готове, чи гниле чи білене буде.

Три хибі

 Був сьогодні на "Книжковому арсеналі", щоб пересьвідчитися, що й з мене таки читач, й у моїй гарматні заховався аби-який бойовий заряд.

От видавництво з превеликою гордістю виставило наперед, ніби моздір, грубезну книжку в тяжкій аналойній окладинці. Мало хто читає, а тим паче аналойне, то вже можна плекати певність, що сяя книга віками стоятиме на парадній полиці, а штучний интелект роботящими роботячими руками тільки обмітатиме з неї порох і зніматитиме павуть. Золотими, вирізьбленими літерами книжка називається: "Пересопницьке Євангеліє. Витоки і сьогодення." А чом би не сказати "євангелія" задля розмаїтости, що колись надавала нашій мові такого прегарного виду? Он і в Антонича — "Зелена Євангелія", то й щабльові читачі знають — читали, будьте ви певні.

Ну, то таке, т'але-ж "Витоки і сьогодення"! Чи-ж тії вже редакторове й назви не почитали, що в трьох словах проти нашої мови три хибі? Після "и" траба міняти "і" на "й" — маєш, це вже ми й без редакторів знали. А, що витоки — не "истоки", то-б-то джерела, не те з чого, а те що витікає? Й нарешті "сьогодення" — щоб доконче перекласти "день сегодняшний" у розумінні простої теперішности, т'але слова "теперішність" ні за яки хвиґи-миґи не вжити.

Чи є ще де на сьвіті народ такий книжний, такий гарний-книгарний і такий нечуткий до всякої втіхи письменної?

Upon a wild and violent sea

But cruel are the times, when we are traitors,

And do not know ourthelves, when we hold rumour

From what we fear, yet know not what we fear,

But float upon a wild and violent sea

Each way and move.

 Хоч не маєм над собою тирана, т'але вже не шотляндський край, а сьвіт-дзиґар вибив лиху, жорстоку годину й усе кругом здається, а часом і є зрадецьке та зрадне. Чи сам я невбачай де не зрадив чого чи кого? Підозра не совається на престолі, а нишпорить під шкурою: "Пан на троні, а хлоп на ослоні." Страх обплутує, обліплює чутками й знов смикає за нитки-поголоски, й усі танцюють на тих нитках, а хто втинає їх, то тільки те й робить, а більш нічого. Я сам сьміливий і завзятий, але моє завзяття пливає в дикому, нищівному морі, а море несе мене в невідомий, але запевно самотній бік.

Трутень суспільности

 Не знаю важчої праці, ніж писати й редаґувати написане. Однак для мене й ця робота — то спосіб лінуватися.

Хвилозопське замірення

 Сократ знав, що нічого не знає. А я знаю, що не знаю нічогісінько. Виходить, що я менший за Сократа знанням, але глибший, а тому більший із мене хвилозоп.

Що було, то загуло

 Озирюся в коротке колишнє, що нишком колише лиш кілька років: яке воно ще в часі близьке, а минуло вже так міцно, надійно — ніби й справді назавсіди й без видимого сліду загуло.

Сьвято ситого задоволу

 А можна тішитися й з простісінької адекватности — сам бачив: людина тільки що адекватна, а кругом неї вже сьвято ситого задоволу.

Витлумачуючи

 Люблю, я, грішний, перекладаючи, ще й тлумачити. Люблю й вірю, що вмію. Після сухого, т'але незапального тертя й товчіння об адекватів і трансгуманоїдів, тішуся сам із себе: отут уже, мовляв, не позмагаються!

Дірка в культурі

 В англосаксонській лайці, подейкують, блюзнірство й далі відіграє аж надто важливу ролю. Як на слухи наші, то це все безглуздий і навіть кумедний двигіт повітря: в нас-бо в самій середині ХХ ст. Бога вилучено навіть як вигук:

— Ой, божечки!

— А ти шо, в Бога віруєш?

Й аж моторошно робилося від того запитання.

А в ангелян, здається, й досі в культурі дірка, словами Сартровими, завбільшки з християнство.

Безефність

 Не маєм ми професії, ні фаху, ні навіть кваліфікації сертифікувати. Це, на жаль, стосується й до філологів, фольклористів, фонетистів. А все тому, що в нашій мові бракне природньої фонеми "ф".

Козак Нечай

 Є такі люде по соціяльних мережах: самі сторопілі, т'але заховані за муроломним чолом якогось провінціяльного коментатора, як стій готового рубати й різати справжність: "Не встиг козак Нечай на коника сісти, зачав ляшків-панків на капусту сікти." Не встиг... піхотою січе, такий завзятий. А за широкою постаттю отого містечкового палія заховалася тиха, богобоязлива столична штучка. Звідки й викопала не цікавого ні сусідам, ні родичам забіяку? Що це persona, аlter ego: і я-б ізміг, та не дав мені Біг... отої власної полум'яности, то вже кидаю свою димливу скіпку в усежерущий огонь чужого шаленства? 

Великий плян

 Чоловікам із роками ширшає лице: був молодий, тонковидий, високочолий, а тепер ніби камера насунулася, нещадна, нищівна, й зробла свій буйний, грубий великий, здоровий плян, ніби показуючи сьвітові, що нічого нема: ні тонкощів, ані високощів — тільки безщадний чад часу в лютому дзеркалі.

Без простолюддя

 За небіжчика СССР'а нам тлумачено, що интеліґенція вийшла з народу й має піти назад у народ. Ми, хто "з службовців", придушивши жаль, до того й лагодилися, на почин їздячи в-осени до колгоспів. Перед СССР'ом интеліґенція таки ходила в народ, але її всю за те знищено, й з народу довелося виводити геть нову: видавати пашпорта й платити гроші, а не трудодні. Теперки вже ввесь народ осьвітою й наукою подався в интеліґенцію. Й не так жалько на цю останню, як на той народ, що перше був: ні тобі живих уст народніх, ні усної його творчости, ні давноколишньої його мудрости.

Дожидаючи сальви

 Коли чую слово "залп", зразу знаю: не наші то б'ють. У нас випал хвацький, гуртовий стріл — як зачуєш, то так і знай, що вкраїнці гуртом випалюють — на те густостріл. А як прийде подуга, то й сальва лунатиме.

Мало грамотний

 Маю власну відміну правопису, та ніхто не подума на мене, що виламуюся з моноліту: просто велико письменний, але мало грамотний, як і всі.

Незмістовність

 Зміст нікого не цікавить — усі трощать порожній контент.

Лиш ув СССР

 Тут зайшла суперека між двома шановними куховарами-аматорами: що зварилося — сосиска чи сарделька? Помирилися на тому, що таку ковбаску тра називати таки "сарделькою". Я куховарити зовсім незугарний, а їм мовчки, без сперечання — все, що в таріль покладуть. Але вже в тому суто мовному розумінні погоджуюся з вельмишановними кухмайстрами: таки сарделька. Бо, як виявилося, слова "сосиска" наша мова не знає геть чисто. Ізюмов каже на єї "ковбаска", а Гуманець додає, що маленька та й годі. Ах, бідна, бідна наша мова — знов бідна на слово й треба думками бігти за лінію фронту й позичати, позичати, позичати! Та заходить і питання: що-ж ми тоді оце що-рана так смашно собі їмо?

Слово "сосиска" [сасиська] чергове непорузуміння, що скоїлося в московській мові через залюбленість у мову французьку: saucisse у французів — то просто собі ковбаса. Можна ще криво подумати, що вкраїнці не знаються на ковбасках, але французи — то вже вибачайте. Вони не жили паном-діло в СССР за Микояна, не знали щастя громадського харчування, коли до громади несподівано повертається приступне всім і кожному мнясиво. Як-же його назвать — "колбаска"? Ні "колбаску" ми ще пам'ятаємо — була не така. Хіба saucisse, чи пак "сосиска"? Годиться! По совіцьких рестораціях було заведено приправляти її зеленим горошком із консерви — ґарнір! Одно слово, народ ізнов привчається добре їсти.

А слово, звісно, латинське — "salsicia", як легко здогадатися, — солонина. Зароджується підозра, що й римляни не знали, таких ласощів, як "сосиски", а просто тлумили солониниу, як ми своє сало.

Та не журіться, снідальники, сарделька таки єсть! Тільки що риба воно, сарделя (Clupea sardina), а так дуже смашна й поживна — а надто середами та п'ятницями, коли ти постуєш, любий чительнику.

Виходить, було воно в кухарів і не "сосиска", й не "сарделька", а така опецькувата, свинувата франкфуртська (дай Боже) ковбаска. Я европейських мов зовсім не знаю, а хто балакає, то може й одшукає десь "сосиску" з мнясною сарделею, т'але щось мені здається, що жили вони (й досі пробувають) тільки в СССР.

Аеронавти

 Два синхронисті перекладчики сидять на землі в кабіні й синхронно в'являють себе повітроплавцями. Т'але стилі маюті різні: один — самолітун, а другий — автопілот.

Легко та весело

 Всюдисуща наша культурниця вчить понурих українців балакати по своєму "легко та весело". Коваль клепле, поки тепле, й куються отак собі книжечки: "Писати українською", Слухати українською", то-що. Здається, оті наказові дієйменники — ану, писати мені тут, ану, слухати — викликають у битого вкраїнця тяжкі пов'язі. А таки нести ярмо рідної доводиться з розказу весело й легко — аж ніби з вистрибом. 

Та це ми щось про стороннє забалаклися. А от постривайте — чого-ж таки не "в-країнською"? Маєм-же милозвучне чергування, щоб не вити "иу". Чи не чує — вкраїнською наслухаючи? Ет, не лякай мені читаченьків! Як залізти в густі мовні кропиви — кому легко, кому весело буде й буде? Сам Грінченко сказав: "Коли й надряпає що по вкраїнському, то се не великого важить." А ти все, дурний, підважуєш, виважуєш, важиш...

Згрецька ІІ

 Люблю психоделічний рок. А надто слово "психоделічний" — таке вже воно... грецьке.

Полегеньку

 Державною мовою володіє тільки держава-власниця. А користувляни можуть тільки орудувати. Але не як орударі чи орудники, а так помаленьку-полегеньку, озираючись на осьвіту й науку.

Забльокування

 Якби-ж то в соціяльному житті, як у соціяльній мережі, можна було-б усіх неприємних першим назвати хамиськами й зразу швидесенько шаснути забльокувати. Це-ж так людяно: й воно тобі здиміє й ти для його зникнеш. Тим часом усі живі-здорові й окремо від грубіянства тішаться собі забльокованим життям.

Лячно та весело

 Заплющіть очі що-найщільніше й уявить собі, що ви ані словечка не знаєте з московської, тямите тільки суто вкраїнське, істе. Заплющили, в'явили? Відчуваєте вкрадений сьміх? Із гумору-ж нічогісінько тепер не зрозуміло. Люде балакають-пишуть, тішаться-регочуться, а ви як од гіллі одірвалися. Від московської, зважте, гіллі. Виявляється, що тая мова про нас і грізна, й сьмішна. Лячно та весело.

Про неголовне

 Дуже багато пишуть і говорять, аж кричать, "про головне". Головного так багато й такого різного. Стільки головного й усе суто-щире в своїй людськості. Та чи бачить, чи знає людина щось про чи навіть за головне? Хіба який хвилозоп гляне на сьвіт скрива й таки примудриться вгледіти щось і справді відлегло головне. Моя-ж хвилозопия така: до  головного й не важуся йти. Натиком дошукуюся дрібної правди в близенькому неголовному. 

Кортовий смуток

 В мене теперки, як у Свирида Голохвостого, "ще й робочі роблять": хазяйную, панію. Вкраїнохвілом бувши, спитуюся говорити з робочим народом його мовою, се-б-то не його робочою, а ніби його вкраїнською: "підден", "смок", "паровичня", то-що. Й от що я вам скажу: не то мого віку, ба й онукового може не вистарчити на теє, щоб робочий український люд вирозумів, під яким днем підден, чому "насос" не "сосе" нормально, а смокче, й що париться в тій паровичні, бо в їхній мові вже давно ніщо не парує. Діймає, поймає й огортає мене кортовий смуток.

Як усе повитікало

 Сумна ретроспективна програма кінопоказів "Поетичне кіно. Витоки". Справді, за джерелами вже шукати годі: все повитікало давно. Ретроспектива — погляд назад. Але й там, позаду, — самі патьоки-витоки. Були патьоки-витоки, а тепер чужі впливи-випливи. Смутно-невесело, трохи зацьковано озираєшся, та й уперед дивишся, понуро втупивши очі в "Землю".

Нетолеранція

 Як вам здається в нашій мові слово "непереносимість"? Ну, от як "непереносимість лактози", молошного цукру, що друкується на харчовині? Навіює, що лактози не переносити, не стане рук? Чи воно зразу виклика московську "непереносимость", чи вже разом й intolerance, hepersensitivety? То чи не простіше буде тоді взяти "нестерпність лактози" чи "надмірну чутливість до лактози"? Лекше звиклим до мудрої латини полякам: nietolerancja laktozy — та й годі.

Жито, як гай

 "Теплий апріль, холодний май буде жито як гай." От як до речи пригадалася приказка! Серік і справді воно так. То вже покладаємося на усну вкраїнську творчість, тепер тільки писану. Т'але чи засівалося в кого на жито, щоб поспитати старовинну прикмету? Чи намісць жита можна вправляти в речення потрібне з пшенишного, соняшникового, ріпакового, а для народньої интеліґенції — гай із городнього й садового?

Тут основа

 Люблю один вірш, що легко сам не знаходиться в Усемережжі. Як пошукати за чим Тичининим, то зразу вилітаєш на рубрику "Влюблені вірші Тичини" й, подумки повторюючи, бачиш чиїсь улюблені вірші-тичини, що тонко височать над твоїм тісним обрієм. Улюблені вірші Тичинині? Це чиїсь у його чи власне його влюблені виходять? Але я маю свого влюбленого вірша в поета Тичини. І це, як легко можна дошимрати, не "Арфами, арфами...".

Вважаю, що "Чуття єдиної родини" — надзвичайний твір. Року Божого 1936-го, саме перед 37-им, він постав ідеологічно бездоганний, але теперки здається ідеологічно непожаданий. А хто сказав, що поезія може бути тільки рахманна? "Чуття єдиної родини" стало крилатим виразом і літає. Хто не захоче такого чуття? Т'але як-же його здобути?

Тут маємо ще й цехове, перекладницьке — не так настанову, як суперечливий, а тому цікавий, підручник.

"Глибинним будучи і пружним,

чужим і чуждим рідних бродів,

я володію арко-дужним

перевисанням до народів."

От начувайтеся вже ви, котрі наційоналісти: интер-наційоналісти, обер-наційоналісти вже по вас ідуть! Незручне перевисання до народів от як добре віддає малозґрабну перекладницьку акробатику й непереконливе гімнастикування. Спробуйте-но поперевисати, та ще й так... арко-дужно... В'явили чи ні?

Тичина плаває в українській мові не як муха в окропі (коротке щастя теперішнього поета), а як риба в рідній річковій воді. Риба без води жити не може, та чи сьвідома вона того? Тут маємо рідкісний у нас приклад одверто вкраїномовнозалежного, що такий мові рідний, що й убити може — як не за мову, то матір саму. Справді, маємо арку, дугу, лук, то скажімо аж "арко-дужний". Ви, ті, що стоять під аркою, дивіться як воно робиться, глибинним бувши й пружним! Виявляється, перевисання можна не то опанувати, ба й заволодіти їм. І як тоді в'юнко перевисається-перекладається! Бідна рідна мова має тільки "бувши", а наша двомовність одразу дарує їй і "будучи". Маєте лиш "чужий"? Дак ось-же вам до "чужого" ще й "чуждий"! А що вже ми чужі рідних бродів, то й усправжки аж "чужді". Бродимо, де хочемо, не боїмося ані глибини, ні навіть моря чистого, аби не забрести здуру в мілкий рідний брід.

Перевисаєм далі:

"Воно в мені таке могутнє,

і на стількох стоїть підпорах!

Поціліш блиском-громом в сутнє

і чути: другий грім у горах."

Стоїмо, перекладарі, на стількох підпорах, що тільки сліпий не поцілить у сутнє з положення навлежачки. А стріляємо самим-но громом-блиском — инакших набоїв чи стрільн нам і не піднось. Одною мовою сказав, а в другій уже, диви, аж загриміло чи, словами Павловими Тичининими, "загримкотіло":

"А другий грім — другим ще далі 

гримкоче, хоче та радіє,

що поміж націй міст із сталі, 

що міжнародня дружба діє."

Хто з нас, перекладчиків, не пережив тої екстази, коли, після випадкового, тихого нашого грому зненацька виявлявся міст із сталі й починала несподівано діяти міжнародняя дружба? "Те крутилось і тріщало, а те пукало й гуло" — й от уже зарипів міст, поїхала серед націй дружба валкою, цілим весіллям. Після другого, має бути не поетичний "другий", а, здається, иньший, але кому яке діло! Мова-ж розвивається: московиться, ангеляниться.

"І ось тут сам, прогримкотівши, 

стаєш ясним в своїм розвої, —

як доброго здоров'я пивши 

коло криниці степової."

Правда щирісінька! Хоч коло криниці степової не воду кринишную ми пили (водою хіба запивали), та ясними в своїм розвої як стій ставали, таки "прогримкотівши" свої-несвоє слово.

"Ой, пивши, пивши ще й утершись —

без попереджень, без умови —

в послідньому вбачаєш першість, 

як до чужої прийдеш мови."

Хто з нас, пивши, без попереджень, без умови, раптом, іще й не втершись, не відчував несподіваної близькости до народу? Аж утрешся було з несподіванки! Й у кожному послідньому короговно замайорить першість, бо хоч не першим, але вперше прийшов до чужої мови. Скілечки-ж ми переслухали й далі ще зіпсували таких промовців, тлумачачи їх чужою нам рідною.

"До мови доторкнешся — м'якше

м'яких вона тобі здається.

Хай слово мовлене инакше,

та суть в нім наша зостається."

Хай инакше мовлене слово, та в нім, инакше мовленім, таки держиться, як душа в благім тілі, наша чіпка, малокультурна сутня суть. І нехай собі держиться, бо чужа мова здається аж надто мняка.

"Спочаку так: немов підкова

в руках у тебе гнеться бідна,

а потім раптом — мова! мова!

Чужа — звучить мені як рідна."

Гнеться, бідна, — ти бач! А хто спитувався гнути підкову — дуже погнулася? Отак і мова: тобі, як говориш, звучить як рідна — а людям, що мусять теє слухати? Мова то воно мова, та чи мовний ти?

"Бо то не просто мова, звуки,

не словникові холодини —

в них чути труд і піт, і муки, 

чуття єдиної родини."

Ну, в словники до холодного, ми, слава Богу, не поринали, а от за родину знаємо, хто має: таки направду труд і піт, і муки — гарячий цех. Звідци й єдине, неподільне чуття. А так більше цураємось одне одного.

"В них ліс шумить і пахне квітка,

хвилюють радощі народні.

У них клясова чути нитка

від давнини і по сьогодні."

А це все наша тематика: хвилює всяка ботаніка й народні радощі. Історія теж, усяке там країнознавство. Й клясова нитка, хто намагається перекладати з британської, таки натягається й напинається.

"І позичаєш тую мову

в свою, — чудову, пребагату.

А все знаходить це основу

у силі пролетаріяту."

У дійсно чудову, пребагату вкраїнську вже справді напозичалися, ніби власне в шинку пропивши, московської, а тепера цупимо ще й ангелянську, ніби мало тих довгів. Але перкладницького пролетаріяту справді сила-силенна. Та й сильний він нівроку — тут основа.

Не норм

 Не люблю слова "нормальний", ніколи не вживаю його, тож і здрібніле "норм" мені ні до чого. Бо, здрібніле, змаліле, змізерніле, воно — пестливе, пустовливе, пустотливе, а мені вадить. 

Терпнуть пучки

 Дуже полюбляю сьогочасного поета Стельмаха, тому сумлінно виправляю йому мовні помилки, щоб нащад міг потому незборонно з його пишатися. Т'але, як то бува між літературним товариством, зчаста не погоджуюся з славетним кобзарем. От він пише, приміром: "Оніміти можна від правопису." А я не згоден! Оніміти можна від правомову. А від правопису терпнуть пучки.

Щастя транслітерації

 Чому вже ніхто не назива діти Ївга, Ївген? Ще-б і прізвище яке — Їжачич, Їжаченко. Яке-ж то щастя колись московської, а тепер ангелянської транслітерації!

Чужомовні язики

 Коли вже, як то мариться нашій коханій державі, геть усі вкраїнці міцно, по хуторянському степовому, широкополому, й карпатському крутогорному, малоземельному, опанують ангелянську мову, візьмуть її за обламані, репані від несовісного вжитку роги, пропоную рідну відкласти, не вживаючи, бодай на час, щоб не паскудити укаляними чужомовством язиками.

Рожа

 Що нам так застує прехорошу вкраїнську рожу, первісно рожеву квітку, цьвіт, як то тьмяно пригадується, юнацьких любощів і милощів — грецька троянда чи московська "рожа"?

Про всякий випадок

 На вегетаричному молоці ясно написано: "OAT". І дрібніше, вже про темний люд, бо може ще не второпали: "вівсяне". Вкраїнське воно, т'але моднє, дарма що овес.

Дак там іще й "green smile" пише. Я це потрактовую так, що, вівса попивши, одне юно всьміхається, а вже друге яке то кисло так оскиряється.

Без сенсу

 А от я не знаю, що таке сенс. Польською знаю одно, ангелянською — друге, а вкраїнською не знаю нічого.

З того я впевнився

 Нічого мені не мариться, нічого мені не мріється, а от якось Богові віриться. Нічого мені не втямно, нічого мені не вдійно, а от якось на Христа надійно.

Мильний звичай

 Наш сьвятий дідівський звичай виявляється помилешний: у нас, бач, заведено, не хвалити люде, щоб вони, як той пісенний хміль, зиму зимували, та й не розвивалися. Насправді-ж, найпевніший спосіб затамувати розвій — нахвалювання: "Нахвалили його, а тепер він і несеться високо!" Несеться високо, не цьохавши, не чалапавши. То вже треба їх таких вихваляти, ґречні мої земляки!

Що-правда, поки ви неймовірно тріпаєте головами, воно само вже себе повихвалювало й, собі повіривши, втридорога продало.

Під гнітом

 Не можна сказати, що я поклав на вкраїнську мову своє життя. Т'але вона на моє життя дуже вже поклалася.

Де професійоналізація

 "Депрофесіоналізація",  навіть як трохи вкраїнізувати її — депрохвесійоналізація, — однак виходить не поправна каналізація. Дак що-ж і вдієш, коли саме так справи стоять: усе фахове без ужитку зливається в спад, у нечистий водозбіг. Над виром схилилися якісь напів притомні, тямкуваті люде й щось собі белебенять, а воно знай гурчить. І руки всі обачливо заклали за спину: й щоб не закаляти, гартуючи, й щоб не виказати очевидної незручности.

Два переклади

 Усний переклад: летиш низесенько над чужою водою й лигаєш чим-дуж на всю витягу чужії-ж таки комарі. Ну яка там глибина, де той глиб? Оце те, що під самісіньким черевом лощиться? Дак то не глибінь, то поверх — щире скло. Ти комарі знай лигай.

Писаний переклад: повзу, гризу. Повзу-гризу, аж гульк щось такеє проривається хутчіш за мене, наче земледух, чи пак земляний рак. А то мудрий Ши, штучний интелект, уже так попер, що нікуди повзти й нічого гризти. 

Коротенькі уваги

 "Я обмежуся на самі-но коротенькі уваги." Ну хто тепер так скаже:  увіть лишень — на засіданні, на нараді? Не скаже не просто тому, що не зна й не знатиме такої мови вкраїнської: давно не має вже в нас ніхто не то самих-но, ба й просто коротеньких уваг.

Мій артизм

 У Грінченка несподіванкою натрапив на собі виправдання: "Могучий стиліст єднав артизм вислову з надзвичайною народньою його простотою." Чи в нас іще дума хто за артизм вислову? Або хоч стилістики пробують зачеркнути? Кажуть, по університетах десь, та й то пишуть за стилістику таким стилем, що й натями не зосталося. А вже народня простота звісно, тепер яка: матірщина-московщина, московщина-мішанка й просто московщина, в усій її простоті й непочатості.

На початок

 Наші ботаники зовуть качан, кияк, киях і струк кукурудзяний "початочком", завертаючи вже мовну науку таки на початок.

Сидить Сава, листи пише, Сава думку дбає, ой вже Сава, та пан Сава гадку замишляє

 Иноді, вчитуючись у якусь любу ангелянську книжку, звісно, в першотворі, тривожну думку дбаю: а чи, бува, не перевели її вже наші "художні перекладарі" з їхніми вже тими артизмами? Бо їм на зуб не давайсь — усе вгризнуть, що твій качан кукурудзяний, тільки що поспльовують усякі тонкощі, як кукурудзяну мичку.

Найневдячніша роля

 Одна з найневдячніших ролей — бути за нормувальника вркаїнської мови. Найневдячніших що в розумінні невдяки, що в розумінні невіддячливости.

Несхибна мова

 Буду прикро вражений, як-що виявиться що є десь на сьвіті друга така мова, як наша кохана вкраїнська: що можна несхибно вражати людей, просто поправно й щиро єю балакаючи.

У лапках

 Суржик у лапках — це той самий лютий суржик: лапками його люти не вдержати.

Ой, думаю та гадаю, а що моя мисля зносить

 Ніде правдоньки діти: полюблюять наші вкраїнці мислі мислити. Т'але-ж як нам знати, що воно надумається, коли кругом стільки вільних мислеників і мислеців? Кругом, як мовляв той стельмах, ладнаючи поламаний берлин, не сядеш. Допоможуть розрізнити тонкощі нашої любої, задумливої мови, що так опирається грізній стандартизації й лагіднішому внормуванню. Є, бачте, мисль до мисл-и, а єсть — мисля до мисл-і.

Отак нас мова знов розборонить і розрізнить. Як і ви, я знаю більше таких, що в них мисля та й мисля, мисля — та й вже. Та й сам-бо я таківський. А ви — чи плекаєте мисль?

І квасницю гробак їсть

 Малесенька, перехідна гадочка, а, диви, наробила цілу монограхвію. Ба ні — цілу спадщину наукову. А сама давно згорнулася й завмерла, як гробачок. На гробачка — гріб, а науці з тим гробом — дорогу!

Невидимий елемент

 Полюбляю виправляти справжність: як на мене, то це прикмета правдивого мистця. Треба-ж бачити невидиму ту квінтесенцію, чи ні? Мистець добачає трохи з того, що незримо вклав у річ Творець.

Quinta essentia

 Мудрі вкраїнці полюбляють квінтесенцію. Й не дурно: це той п'ятий елемент, що з його й небеса зроблені. Т'але розумні люде не на небі його показують, а в істоті речи: знаєш ти, темний, землю, тямиш повітря, вогонь і воду — дак коли-ж не в тому суть, а в квінтесенції! Збагнув? Збагнув і пильно вдивляюся в мудре ніщо.

Ка-зна-що

 Поки не з'явився штучний интелект, писучий чоловік ніяк не міг вияснитися: чи путнє він що пише, чи повірити старій, що дурниці. Тепер уже штучний интелект, спасибі, поміг досьвідчити, що таки ка-зна-що. Що-правда, сам штучний интелект поки до того не признається. Т'але ще трохи порозумнішає й конче признається.

Невміння змістовно мовчати

 Франко вважав (і, на мою думку, цілком слушно), що письменник перше спостерігає особливим оком, а далі записує спостережене неповторною мовою. Натрапляєм у його на речення, що з виблиском підтверджує цю настанову: "Перший перервав важку мовчанку Бовдур." Справді, всі важкі й легкі мовчанки найперше рвуться від бовдурів. Але це треба запримітити й отак зненацька покласти на папір.

Майстер небуття

 Коли він мовчить, немає геть нічого. Коли він здіймає мову, геть нічого не знімається.

З переляку

 Немає доброго дива в тім, що, навіть не зазнавши прямої небезпеки, хтось по дорослому, навіть по чоловічому сахається Вкраїни. Т'але має всьвідомлювати, що далі житиме в сьвітах уже єдино з переляку. А з доброго дива житиме небоянство. Бо, кажуть, і небоя вовки їдять.

Увесь зворушений, у захваті німім

 Обрушений од того, що був колись іздатен зазнавати безпосереднього мовного впливу. Т'але, слава Богу, що минулось.

Зазнаєши крупного й мнякого

 А чи зна славне перекладництво, як буде по нашому "крупный"? Уж ли "крупний"? Ні, це "крупчатый" і "крупистый". А то "буйний". Що по нашому не буйне, то по вашому не крупне.

Чим цікавитися

 Беручи історично, люде де-далі, то все більше собою цікавляться. Колись король так не цікавися собою, як тепер якийсь цілковитий интелектуальний кріпак, занурений у себе, як відро в колодязь. І що більше цікавляться, то менше лишається, чим цікавитися.

Наша наукова традиція

 Лиш погляньте на наші прізвища: скільки малярчуків, мулярчуків, ковальчуків, шевчуків із товариством. А то-ж нащадки всіх тих, що вчилися на малярів, мулярів, ковалів, шевців — училися, та не довчилися.

Не вчитель для учня, а учень для вчителя

 Немає ліпшого способу вчитися, як учити. Т'але-ж бідні ті ученики — от де справді мученики!

Мати-годівниця

 Кожному вкраїнському перекладникові наша мова — як мати. Хай уже не годувальниця, так хоч годівниця. Мамка от мамчить, мамкує, а дитя коверзує: й город мамчин не такий, і садок занехаяний, і поле неоране. А тим часом і мова мовиться, й овоч їсться, й грошинка яка-неяка від мамки перепада. Треба вже дякувати!

Їхня ціль

 До нашого рундука під'їзд є, а здійма вже понад місяць, як не робить. (Здійма — то те, що дорогі земляки називають "ліфтом"). А мешкаю я на восьмому поверсі (спасибі, що не на шістнадцятому), й тому, коли йду до себе, спитуюся що-найшвидше видиратися вище, щоб мене ще на низу не захопили сусіди в стані корчів, хапання за поручні й ядухи-дихавиці. Погодьтеся, що грушею зависнути на сьомому якось звичайніше, ніж на третьому.

А от у майстерності все навпаки: що вище здіймаєшся, то помітніша твоя надхмарна гепа, що править цільцям за мету, мету не як завдання, а саме як ціль.

Preaching to the choir

 Люблять у нас навертати навернених (preaching to the faithful), а ще лучче — проповідувати до півчої (preaching to the choir). Здається, вдячливе діло: всяке тобі спочуває, кожне тебе підпирає. Влюблена, аж надто віддячлива тема: "Вже давно треба втямити, що слід говорити рідною мовою!" Гай-гай, уже давно час рідну мову знати промовляючи. Однак, як щиро заходишся ширити такі знання, копами пожнеш невіддячливість. Тому й перед сьпівцями рідного слова треба знати, що провіщати. 

Зоветься театральний

 Жінка просить по людськи:

— Говори пошептом!

Одказую:

— Дак я пошетом. То в мене шепіт такий — театральний зветься.

На копи

 "За Тетяну сто кіп дав, бо Тетяну сподобав." Сто кіп за добро. А от лиха більш копи не буде, бо як є копа, то вже всенька. Лихо, воно, бач, дріб'язке: тільки на копу й розторгується. За Тетяну таких лих треба сотню дати.

Чому був

 Чому Еней був парубок моторний, а творець "Енеїди" — був моторним парубком? От ніхто про таке не думає.

Царський приступ

 Коли цар звірів підступається до свого підданця-травоїда, поставу має не зьвірячу й сумління не злодійське. Ввесь вигляд — монарховий, тихомирний. Бо він тим уже подумки ласує, втішається.

Передкавний переклад

 Яко перекладар, я маю за складну тую тему, що її не вдається вирозуміти до перешої перерви на каву. Тому дуже прикро, коли ще перед кавуванням виникають перші претенсії. Годилося-б зректися претенсій до передкавного перекладу.

Готель "Каліхворнія"

 Де ти, готелю "Каліхворніє"? Чи справді в державі Каліхворнії єси? Й чим тоді різниш із самою цією Каліхворнією, де царює цариця Калахвія? Чим вибиваєшся з маси, як бовванієш у темряві? А ми от пісню твою знаємо й заводимо, краю твого не бачивши. Як невидющі вухаті кажани летимо на відбитий од тебе згук.

Вийду на гору

 Сонце низенько, вечір близенько... Чи хтось уже спішить до мене, людям на посьміх? Помаленьку так, не хапаючсь... Ну, що-ж удієш! Вийду на гору, плакать не стану...

Навстріч новому сонцю

 Важко повірити, т'але ніколи не був я мухою. Зате завсіди думаю про те саме, що й муха, що повзе весняною шибою навстріч новому сонцю.

Поважно й зосереджено

 Треба дивитися на життя, як наші недалекі предки на своїх сьвітлинах: поважно, зосереджено.

Нескромна нездібність

 Маємо багацько геніїв. І ми дуже той... звикли до геніяльности, аж над міру. То вже де ви бачили вкраїнця, щоб одгукнувся на вкраїнську-ж геніяльність болізним чи радісним гуком? Це як швайцарці: так надивилися на гори й озера, що аж нудить од краси. Дуже спочуваємо нескромній нездібності: такий самий, як я, т'але-ж який сьміливий!

Приховане лихо инфляції

 Приховане лихо инфляції (чи як її) глибоко полягає в тім, що як пропадають гроші, то зразу тобі пропащими тисячами. Якийсь пекоцид входить, їй-право!

Ворожбитські книги

 Як невбачай назвати категорію просто "розділом", як пропонує старий словник, то зразу зникнуть химородні чари науки, й зачне ворожити нам бюрократія.

Вилами по землі

 Поки ще не настала ця весна, то все моє місяшне писання було ще вилами по воді писане. А тепер прийшла, така рання, то тільки й того, що написалося вилами по землі.

Карьєрний підсумок

 Серік я вперше, по десяти роках цілковитого, щедрого занехаяння, оновляю свій curriculum vitae — cвій життєпис, а власне, перебіг свого життя. Бо хоч curriculum vitae має якесь цезаряче, імперське звучання, насправді він становить прикрий, принизливий обов'язок брешучи виправдовуватися передо сьвітом за незмістовність і безтямність своїх житків. "Люде, дивні мурахи!", — згукнув колись наш видатний поет. Але я сам зовсім до мурахи не подібний: нічого впорядкованого, жадного прямування, що в нас по рабському зветься "цілеспрямованістю". Тому й ув околі вічно підозрюю хай і комашине, та геть не мурашкове пробування.

То чи можна поважно сподіватися того, що перебіг моїх українських житків року 2025-го проти 2015-го справді зміниться на ліпше, в бік накерованости по якійсь діяльній дорозі? Ет, таке питаєте! Т'але майструю оте вже CV. Мало того, вперше відшукав і приготувався пропонувати на запит зразці записів власного перекладу. Бо не вважаючи на те, що органічна пляма моєї притомности давно й широко розповзлася на поверсі води, де-далі, то все більш у людства заходить підставний сумнів про теє, чи таке колись було, а як було, то чи й далі триває.

Мілійони неважливих

 Полюбляю писати про не важливе. Про важливе тепера пишуть мілійони неважливого люду.

17

 Йому вже 17, а воно — як дитина. То зовні. А в середині? А в середину хто полізе? Ви в себе давно навідувалися? Чи не ховається там щось таке, чому навіть не 17?

У дрібниці

 Про нас — Бог у дрібниці, про їх — чорт у дрібниці. Чого нема в дрібниці, того ніде немає.

Сторонній стежич

 Є такий неминучий тип політичного оглядача — сторонній обиватель. Він і не винний — просто ніщо про політику не дається йому знати. З мене, наперед скажу, теж обиватель, але не сторонній, а свій, не політично оглядовий. Сторонній обиватель у політичному розумінні ніякого, крім емоційного, интелекту не має. Й не може мати, бо йнакше в політику доведеться интелектуально лізти, а він (вона, воно), бач, гидує.

І не сторонній з його спостерігач, а сторонній дріманний стежич: коли хоче, спить, а коли бажає, політикує. Щасливий! На його не чинять тиску, замахів, зрадецьких заходів. Йому всі прагнуть догодити — й неколи не зможуть. І не треба.

Недопостився

 Хто перепощує чуже, той, так і знай, у свойому недопостився.

Не хочу думати

 Чогось зовсім не хочу знати, яка з мене тварина. Яка з мене тварюка, теж не хочу знати. Який із мене чоловік, добре знаю, але не хочу думати.

Аж у гени проросло

 Нині ходив до церкви. Прийшла божевільна — такі бувають церковні: дуже пещена, гарна, хоч і немолода, добірно вбрана. Ввесь час плакала, кричала на всю службу, що має горе. Причепилася до п'янички-мандрьохи, вхопила за комір, щоб вивести геть. Иньша парахвіянка, постійна, т'але якась не така, чи то п'яничкувата, чи то бурлакувата, чи просто трохи злидня, впевнено гукнула: не трогай! І зразу з другого кутка відгукнулося вже цілком звичайне: не трогай! Шалениця зразу вщухла, й сама, спершу покірна виводові, злиденна п'яниця запротестувала.

А я собі думаю: чого саме "не трогай"? Чого не крикнути "не займай", "не руш", "не чіпай"? Чи хоч "не торкай" або й "не торгай"? Ні, таки остаточне московське "не трогай" — аж у гени проросло.