Галанці

 Серед українських міщан чималенько дендиїв. Це не відрізняє наших городян од загальноевропейських. Але от як по нашому, по народньому, спроста сказати, що дендий із когось? Як то в нашої мови заведено, мається купа слів — чи й не більше, ніж самих тих у нас чепурунів: джеґер, дженджик, джигун, жевжик, надриґанчик, крутивус, мартопляс, парадник, прилиза, і навіть хверт, хвертик і хвинтик. А ще щиголь. Та найцікавіще галанець: "Чистюк він, галанець, не причепурившись, до дівчат не вийде". Хто такий буде? А ну-ж! Звісно-ж, голяндець. От ви завітайте до Голяндії, кого пустять, і придивіться до тамтешнього чоловіцтва: правдиві, щирі галянці всі до жодного. Тож і штанці-галанці, вузькі та "підстрелені", де-хто з поважного панства доношує за парадниками-попередниками й дотепер. На них у нашій історії, на тії штані, вже не раз наставала поведінка й іще настане. Бо не переводяться, кажу, по наших містах галанці.

На "гарнидень"

 Наших бідних роздавачів послуг їхні надавачі так вимуштровують, щоб вони конче кожному на розпрощанні казали "гарного дня". Це в них невиводне — як сьвяткування народніх американських Гальовин. Хоч на добридень треба давати вітаючись. А на... гарнидень і зовсім давати не треба.

Коли відвідувач чемно дякує, одностайно кажуть "будь-ласка". Та "будь ласкав" і "будь ласкава" то-ж звертання-прохання та ще й на "ти". Будьте ласкаві мені викати. На відповідь подяці доречніше казати "прошу" без польського наголосу. Прошу й припрошую!

Не речовіли

 Те, що рукописи не горять — то горда письменницька неправда. А от комп'ютерописи чи елетронописи не горять і справді. Бо вони ніколи й не речовіли.

З життя колібри

 Вимушена неробота й протяжне безмлив'я лишають доволі часу на ентомологічні розшуки й розправи на лугах і луках нашого перекладу, а голод истий тільки додає до тих розвідок прикрого гарту. Ось виявив нову підвідміну перекладника блідого чи йнакше непринадного, протиперекладаря, відвертого нічного шкідника наших полів (народня назва — "попсуй"). Ця потужна комаха завзято налітає на овочі чужої пильної праці й упевнено так виїдає все геть і з корінням, навіть і ґрунтом самим. Але при тім дуже нервозно дзижчить і ніби надривно махає багатокрильцями. Дзижчить ісхвильовано, бо найперше, найменше дрижання істоти викликає внутрішнє бреніння, чарами своїми непереборне для комашини. А надсадне маяння-вихання — з життя колібри, що спитується все обпурхати й обмахати як своє.

Инквизиція

 У теперішній українській мові слів на "и" ще менше, ніж можна назбирати по старих словниках. А справді вживаних — то вважай що й немає. Однак такі слова становлять дорогоцінну опрічну рису нашої мови, а надто надніпрянської її парости, стовбура, як докладніше брати. Тому не забуваймо "индика", "икати", "искри", що можуть, милозвучности ради прибрати собі "г": "гиндик", "гикати", "гискра". Не вимовиш "гіндик", бо він і без "г" — таки "индик", а не що.

Мої виявлення — собі прості й ніби аж дрібничкові. Дак коли-ж не можу я спорудити словника, як де-котрі мені иноді простосердно пропонують. Диви, навіть од професора Яворницького лишився нам тільки один том, виданий у Катеринославі року Божого 1920. Совіцьке мовознавстово згодом усі 50 000 ніде більше тоді не записаних слів зручно порозгублювало. Доньку придбала мені цю рідкісну книжку на интелектуальнім базарі нашої з єю альма-матері. То що-ж я вздріваю? "Индуктовий", "инквировати", "инстигувати" й іще золота жменька дуже вже потрібних чужих слів. А я, бачте, вже давненько всі чужі слова з приростком "in-" віддаю нашим "ин-". Довідався до Тимченкових "Матеріаловъ для словаря письменной и книжной южнорусской речи XV—ХVIII вв." — дак і там якісь із учених слів на "ин-", а якісь на "ін-", як і з джерел бралося.

Ну, вважайте, що в мене то "южнорусская речь". Так аж із XV вѣка! Тут мені одна колежанка интимно повела, що нишком "кепкує над мною". "Господи", — сплескую я руками, — а ви-ж із чого кепкуєте"? "А з мови Вашої!" Отакої! А ще кажуть, що зо сьміху люде бувають! Ну, мені й справді пізненько — навіть зо сьміху вже людини не буде. А впертий український чоловік — був, є й іще побуде трохи.

Рідна безмірність

 Вічна дилема "чи майдан чи чамайдан" складає нашу рідну злу безмірність.

Жовтневий грудень і грудневий жовтень

 Грудкуватий, голий стоїть у Київі перекладницький жовтень: нічого не жовтіло й нічому буде падати, бо ще впозимку пообтрушував найменшу бруньку новий вітер із Америки, колорадський якийсь вітер. І тільки вкраїнська натура вперто красіє своїм листяним сьвітлохвором: тобі зась, де мені можна, а тут — побачимо.

Рідна хата

 Слушно воно в психоаналізі: батько показує дитині, що сіверко буває за порогом, а мати — що маєш за спиною теплий поріг.

Дїлника й дїло боїть ся

 Добрячий із його чоловік: сам тобі заробити не дасть, але роботу твою похвалить.

Без вийнятку

 Геть усі вкраїнські перекладчики, без жаднісінького вийнятку, можуть сьмілко братися до найштудернішої й навідповідальнішої роботи. На те мають одну на всіх, однаково ваговиту причину: кожне кревно, немилосердно, нестерпуче потребує грошей. А де-котре ще й грошовитої слави.

Обмарний sense

 Од безумірного вжиткування слова втрачають питомий зміст і глузд. Зостається тільки обмарний sense. Обмарний, бо в нашій мові він од початку не надбав ні змісту, ні глузду.

Про сьвято ІІ

 Питущому не гріх і випити в сьвято. Їдусі — не гріх і наїстися. Тільки прятати в хатах обом зась — то кожне зна, наше спільнородове кожне. Та як хто має вчеписто-нападистий (обсесивно-компульсивний) розлад, що він потужно гамує в будень, уже сьвяточного дня може, по справжньому, вчеписто й нападисто, взятися до найретельнішого, екстатичного прибирання в кімнаті.

Свійський учасник

 От уже люде мають, не подружжя, не коханство, не промішкання а, увага!, domestic partner. От яка-ж вона мудра, та ангелянська мова! То-то вже хороша! Яке вдале разом і слово-, й людо-сполучення! От по нашому й не скажеш так гарно, навіть якщо тобі зранку всюди поворожили на красу гарного дня. Хазяйство маєш? То й спільника хатнього. Родина єсть? Дак от тобі свійський учасник. Гулі трапляються? Маєш на теє домового свого товариша. З приміткою від перекладача: а таки воно по вченому буд domestic partner, бо не має наша цалинка-попелюшка таких гарних слів.

А чи не пригадати нишком соживця з соживицею, спожитця зо спожитецею? "Гаразд знаючи звичаї свого соживця..." Держава либонь не визнає, не візьме того до охвиційних клястерних перекладів, а котрий перекладчик може однак носити теє в приватній свійській кешені про всяку будню потребу. Так і чую вже підхоплене в народі: "Привівши-ж ми на цей сьвіт діток троє, не зійшлися, кажу, звичаями: в їхній сім'ї батько-матір були зроду-віку соживці, а в нашій родині батьки — сьвідомі спожитці з діда-прадіда."

Пишна одіж

 Мудрість то така пишна одіж, що як почнеш із єї пишатися, то зразу робишся голий-голісінький. І хоч яку собі потім багряницю, хоч якими твердими жилами пошиєш, а все в дурні пошиваєшся. 

Калюжі культури

 Давня байка про водограй: кожне йде до його з своєю посудиною, хто яку має, й набира, скільки влізе. А тим часом воду всі мають ту саму й п'ють собі на добре здовровля. Та коло всякого водограю, навіть ідеального, наливаючи, конче розплюскають. То вже течуть потічки й збираються калюжки. А до калюжок збираються тії, хто дзбанів не надбав. І вода ніби та сама, т'але поки до калюжі дотече, назбирає вже всякого не водяного. 

З усім тим ніхто не може заперечити того, що й у калюжах міститься первень води. То й тут по своєму припадають до культурного джерела — вимушено, сказати-б, хльопчуть калюжну, ставши цапки.

Сьвітова вина

 Багато де в самому Київі читаю: "ВИНА СВІТУ". Це нам уже всім нотатка така. Та ми й без нотаток тямимо й завсіди пам'ятаємо, що сьвіт нам кругом завинив. І вина його, сьвіту, — сьвітова вина. Така сьвітова, що ніякими сьвітовими винами не заллєш.

Чи таки "злато"?

 Слово "(в)огонь" у нашій мові прибирає собі звук "в", тільки ради сумлінного додержання законів нашої рідної милозвучности ("видно вогонь", "згас огонь"). Заперечення цих законів через затяте обстоювання одинокости хворми "вогонь" про всі випадки (пуризм, так зветься) — нищівний чин, що через його губиться опрічність української. "Огневой" по нашому — "(в)огневий" чи "(в)огнявий". Чому тоді деканацеляризацію вкраїнського прізвища, що його носив славетний сьпівак-українець, переписаний на московське "Огневой", спинили на "ОгнЄвий" — щоб пуристично не ліпити Вогневий? Але-ж він Кость і після "сть" так і проситься "ОгнЕвий", навіть і позиційно.

У такому сьвітлі прикметно бачити, як українській естрадній (як, власне, й Огневий свого часу був естрадний) сьпівачці добирали милозвучного імени для вкраїнської-ж таки публіки. Щоб гриміло, знаєте!Зупинилися на "Злата Оґнєвіч". Ну просто щире золото! Чи таки "злато"?

Мудра дівчина

 Українска мова — мудра дівчина. Т'але немає того казкового пана, щоб оцінив і мудрість, і дівчину. То немає й казки. 

Три правді

 Божа істина — одна. А людських правди, є, принамні, три: страшна, нудна й сьмішна. Страшна людська правда обертається довкола Божої істини силою страху Божого. Мало хто єю й цікавиться, хіба безстрашні. Не в войовому, а в мудрецькому розумінні. 

Всі ми знаємо любителів нудної правди: вонии  врочисто її по всіх усюдах проголошють, її сьвято додержують, єю на показ живуть. Це вже більший, але дуже нудний загін буденних буденників.

Сьмішна правда — про всіх. Людська більшина тільки так і бачить правду: блазнюхою. Тільки такий ужиток і має для правди: кпитися з єї.

Шо

 Якби в нас було таке тверде, безкомпромісне польске "шчо" (szczo), як у галичан, а тепер і по театральних технікумах і дикторських студіях учать, ніколи ен виникло-б зручне "шо": його годувало-б потиличниками оте заднє cz й заганяло назад у szczo. А що не так, чи шо? 

Підбудівля

 Тільки й чуємо скрізь: тріщить инфраструктура! А слово, можна сказати, новісіньке, НАТівське — колись військове, а вже й воєнне. Як без учених витребеньок, то підмурок, підмурівок та й годі. Ну, хай буде собі підбудівля, коли вже новини закортіло. Подейкують, навіть усемогутня тепер ангелянська цуралася цього евро-атлантійського слова аж до року Божого 1952. Неохоче запозичували з міжнародньо ще тоді міцної французької. Самі французи зліпили його з підручної латини ще наполеонівською добою, коли саме війною творилося все спільноевропейське, що тепер поки ще зветься евро-атлантійське. Що буде далі з заатлантійцями й чи миритимуться там із инфраструктурою — поки ще не ясно.

Ну, а в нас що? За инфруструктуру війна, инфраструктурою війна. Як і передбачалося. Що-правда передбачалося поза нами, а сталося в нас. А там, де передбачалося, кажуть по післяхристиянському: "Не доведи Боже! Хай уже в вас воно війна — в вас тепер усе війна."

Розрада

 Зрада можлива, поки життя людського. Можливість зради закінчується за життьовим порогом, де вже нема ні зради, ні розради. Нема, власне, ради. А поки ще наша мова-розкішниця дозволяє собі на те, щоб мати "розраду" й на втіху й на різноту. То й замислишся нишком, загадаєшся: а що то була суще за розрада? Тільки зрада знов вигляда переконливо й однозначно.

Натура

 Вона щиро любить, але дуже не вміє брехати.

Вічний революцьонер

 Як сьвідчать сьвідки, "Вічного революцьонера" я висьпівував "чисто й переконливо".  А як инак? Тут Франко з Лисенком революцьонують — хто зхвальшує, хто схибить? Франко, Лисенко — ану спробуй, ану відніми! Та це ще не слух. Хочу такий, щоб підчас виконання якоїсь скопецької арії в Порпори, коли ридають усі порядні авдійохвіли, суворо розчути, що випав і загубився якийсь мізерний бемоль

Робом Стельмаховим

_{Несуть ноги на роботу —}
сам не йду: мала платня.
_{Ноги вдіті в шаравари —
сам без їх: тісна матня.}

 

Образ сьвятощів

 Стан учителів і був колись поважний. Аж поки не з'явився Вчитель щирий. Кого після Його назву своїм навчитлем? І хто назветься вчителем після Його? Православному вкраїнцеві є про що подумати. Т'але справді перша вчителька має достойність вищу за звичайну. Щось у тім є богівське з найменшої, втіщної літери. Наша Марфа (Марта?) Микитівна Рубан була саме така, ідеальна. Сама гарна й діти приходили хороші. Звісно, що хдопчик і дівчинка. Це був стовп і стверджувння істини. Це річеться-прорікаться як правда неминуща. Ніби просто береш учити малі діти. Та вся духовність стає по твоїм розцяцткованім боці.

Після часу

 Надармо спитувався я списати тебе, часе! Ти зник — і незмислені лишилися списки по тобі.

Вичепурена пані

 Найбільше люблю робити штучні, роблені висновки з простих, зрозумілих постережень. Так правда показується не звичайною простухою, а загадковою, вичепуреною панією.

Прагнущі любови

 Її всі люблять за те, що вона білявка, за те, що чорноброва. Та чом-би й ні? Чи заздро буде котрому моралистому на зрозумілу красу? А як біляве вибілене, а чорне — наколоте на чолі, то що кому до того? Коли й де дошукувалася правди любов?

Що байрак, то й козак

 Скрізь і всюди, де ступнеш, що-разу вступиш у "на кожному кроці". Дуже вже прозаїчний вираз — треба показати йому якесь поетичне кіно.

Гора голої вольности

 У Бидгощі Згір'я Вольности, ще крадькома зветься Лисою Горою. Й то слушно, бо вільність то є, то нема, а Лиса Гора zawsze musi być. Та й відьмування для своїх адептів має попервах видаватися за вільність. Залежність показується трохи згодом: коли глянеш з гори не на низ, а вгору. 

У поетичнім закаті

 Поет Стельмах ладнає берлин, а мене вже зразу кортить припасувати сякі-такі колеса й штовхнути, щоб заторохтів у далеку дорогу, порожній. Натхнення, так зветься, — от уже й поділилися.

Наступ і пам'ятання

 Поет носить граблі намісць ковіньки: звичка до рими, знаєте, до повтору. До певного числа зубів у грабельній щелепі як робочому струменті. Реґулярність наступу й пам'ятання.

Причти й приказки

 Бог рече причтами, а чоловік приказує приказками.

Увінчані вандали

 Иноді мені здається, що поети — головні розбивайли нашої мовної споруди. Й усе заради примарного архітектурного ідеалу поетичного ладу й рими.

Наробилося

 Як не знаю, про що писати, а слів ув організмі виробилося надмір, то пишу довго. Так можна зрозуміти походження багатьох монограхвій і навіть романів грубезних: не зналося, про що, то й отаке наробилося.

2700

 Кажуть дрюковані мужі й матрони, що ніби Київу, вкраїнський столиці нашій, аж 2700 років. Що-ж, подивившись я на Київ, легко пристаю на ту думку: город видимим побитом виявляє свою тисячолітню втому від столичности. Все кругом справляє таке вражіння, ніби воно камінно засиділося й застоялося на одному місці. То й що, що нема нічого разюче культурного й поважно давнього? Маєш натомісь одвічне перемуровування первісного, ще від кам'яної доби, несмаку. В печері сидячи, хто журиться геологією? Геологія вже зробила все, що треба, на теє, щоб тисячі літ іще каменіти. А назовні хай собі кришиться, сиплеться, падає, котиться й летить. Летиш? Лети собі! Тут уже 2700 років літає. Да й перед тим щось таке діялося саме на цьому місці.

Отак, здається, сидить собі Кий у скалі, домонтарює, на кий таки й похилившись. А тимчасові люде тим часом рішуче тимчасовляться. Й вічно так було: ввесь час люде й ввесь час дочасні.

Місточки з замочками

 Наївний европейський симболізм повсюдних місточків, уцяцькованих начепленими замочками. Криза церкви, криза шлюбу, хай якого "цивільного", й, нарешті, криза просто "стосунків". Стосунки бувають усякі, стосунки бувають будь із ким, але-ж ви тямите, про що йдеться? Кортить зчепитися так, щоб потім аж ніяк не розчепило, хоч і розчепірило. Еге, а як осоружиться зчеплення? А ключик уже, той, загубився давно. А відмикачка не лізе, бо поіржавило все давно разом із "стосунками". Пиляйте сей ланцюг, сини й дочки вільної волі! Та чи не лекше було якось природніше поєднатися, не каторжно, — вусочками там чи що?

Хай щастить

 Колись мене на ТБ питали: а як по шаному сказати "удачи"? Кажу: хай щастить. Ну, з "удачи" ясно: "желаю тебе удачи". Цілком поганська віра в щастя. А коли "хай щастить", то це хай хто чи що? А це наше "хай Бог щастить".

Понад усякий сумнів

 Людство, понад усякий сумнів, заслужило на цілковиту зневагу. Т'але чи твою, блазню?

Ділові й вільні

 Пів життя присьвятивши я вивченню концепції smart casual, а далі business casual, домігся таки певних задовільних результатів. Родина моя загалом беручи, интелиґентна, можна сказати культурна, т'але лахів було не гурт і розкладалися вони на три категорії: сьвятне (й тому гарне), про будень і на город. Тому на місці haute cuture у мене первітно зяяла розвернена, зівуща прогалина. То вже довдилося надолуживати.

Й от запрошує мене конхверенція з вимогою вбратися в business casual. Яко мога причепурившись, запхавши в чамайдан надмір одягу, привізся я на той уже захід. І що-ж бачу межи учасниками? Болотяного кольору сорочиська на випустку, приношені ковбойські штанята й кросівки без ніякої взувної, шануючи слухи ваші, альтернативи! Виходить, мій залізничний потяг прибув учасно, а культурний — давно потяг. Трвайте, люде добрі, як воно в вас таке про сьвято, то що-ж ви в будень на себе цупите? А тоді на город?

Заслужився

 Тяжко замислився я над концепцією "заслуженого майстра народньої творчости". Хоч назвою своєю звання одороблувате, а таки воно почесне. То чи не я то буду? А що-ж: надзвичайно народня, здається, моя простота, простота моєї творчости. Та й майстер із мене заслужений: майстрував-майстрував по нашому-ж таки, по народньому, й якось собі заслужився на державну ласку.

Діялогічно

— Та невже!

— Та вже!

Політиковані

 Наші земляки дуже вже політиковані. Т'але якось так виворотом.

Чи самостійна?

 З нашої самостійности колись дуже вже позбиткувалися, а далі ще й насьміялися аж вишнево: самостійна дірка! Ні, діра на місці самостійности. Тепер, по тяжкій науці московській, ми обачніше зовем Україну незалежною. А й справді: незалежности кругом рясно, а самостійности — з мишачу бідницю.

Бронік-бусік

 Їздив у відрядження тим, що вже зветься "броніком-бусіком". Дуже відверто язик висолоплюється в бік московський: навіть не "ик-ик", а таке "і" м'якеньке. А мені "очі з м'якеньких зразу стали тверденькі".

Emploi

 Перекладництво, безперечно, виконавське мистецтво, й, принаймні в моєму розумінні й виконанні, наближається до театру. З часом майстерність може зростати, т'але натура диктує розумний перехід із героїв у характерні.

Чом

Коник у траві:
"Чом Басьо не помічає:

Хайки не складе?"

Щоб кожному було розумно

 Якщо письменник бажає осьпівуючи змальовувати життьову правду, він має писати невтямно, темно. Бо хіба в житті справді щось утямно, ясно?

За сьвідом

 Перед дитиною, що оце щойно почала себе всьвідомлювати, життя зразу розлягається всією своєю підставою аж до неба краю. Надавши ходи в ноги, молода людина починає навально наближатися до глузду. Т'але всупереч оптичним законам, видноколо починає тісно звужуватися. А таки дорослому лекше жити з тим, що глуздові все менше місця на присмеркових гонах життьового розлогу. От і виходить, що ми цілий вік старанно (й погіншливо) вчимося жити без глузду, безглуздо жити.

Mission impossible

 Щоб поправно, не кажу красно, балакати вкраїнською мовою, треба мати добру пам'ять. Це місія не про Михайлів-забувайлів.

Вже не треба

 Якою дешевою ціною купували безцінну увагу мої молодощі: довге кучеряве волосся, помаранчева сорочка, залені "Levi's", черевики-мокасини. Спробуй-но я, такий, тепер вирізнитися! Т'але, дяка Богові, вже не треба.

Десь була

 Хоч де мацаю по тілі, а не знаходжу в себе ані найменших ознак репутації. Либонь-же десь була, т'але давно всохла й відвалилася. А ніхто й не помітив.

Тільки два

 Тяжкі часи, коли вкраїнці кажуть, що "тільки два часа".

Іще давніше

 Направду кажучи, мені вже давно набридло перекладати. Та коли я змушений слухати иньших перекладарів, вдячно всьвідомлюю, що ця осоруга могла спіткати мене багато-багато давніше.

Було цікаво

 Нині недобре спав і вві сні все обмірковував якісь нерозв'язні (принаймні для себе) мовознавчі питання. Робочі сни — то звичайно певна ознака нездоровля. Т'але прокинувся щасливий, бо було цікаво.

Пародоксальним чином

 Парадоксальним чином, яко перекладач усний, я найцінніший тим, що можу сказати, недовго думаючи, а зате в писанні люблю дуже добре подумати. Й добре розважену гадку, хоч-би кудою зайшла, конче записую.

Свобода волі

 Смирнота купує свободу й свобода обдаровує, винагороджує смирнотою. Се-б-то покорою. Покорі ми вірні, покорі ми покірні. Т'але не владі ми підвладні, а впокорені свободою волі.

Доданий дух

 Наш міністер осьвіти такий схожий на небіжчика Грінченка — ну просто викапаний пан Борис. Той образ так духу додає! Т'але знати, що не словникар із його: як заговорить, то зразу являється двійник, Грінченків дух, і заходжається скрушно похитувати блідою головою: не так, ой, не так!

Чарівна пильність і обережливість дипльоматії

 Я до дипльоматії, власне, аж геть непричетний, а тільки часом "дотичний технічно". Біда в тім, що дипльоматія — то культура внутрішня й зовнішня. А в мене катма й одного й другого, й іще багато чого нема. За те себе не картаю, бо, коли з мене майстрували чоловіка совіцького, все непотрібне чисто пообтинали, а відрощування обтятого гілля бере кілька поколінь, та й то не на всякому стовбурі проросте.

То вже надолужую госторою пильністю й найтоншою бачністю.

Пили, що хоч

 Їдемо — аж гульк велетенський щит, дядько з робочою бензопилкою: "Пили, що хочеш!" Лишенько! Хоч-би не було чергового Texas Chainsaw Massacre! Стривайте, тут вам не Гамерика — в нас закон! Пили, що хоч, пили, що хотіли, а тепер із пилкою пішли, п'янючі, гулять?

Що відправляється?

 Метро стало — й зразу рушив лагідний чоловічий баритончик, із тих, що хоч що тобі навимовляють: "Потяг відправиться за кілька хвилин." Поїзд (так теж можна казати) посунув за кілька секунд. І чого брехати? Бо в нас відправляється церковна відправа (не скаже й диктор "відправа потягу"). Або хтось відправляється-виряджається. Чи обов'язок службовий відправляється. Чи хтось іде-відправляється з відомого місця невідомо куди — потяг так не може, на те рейки прокладено.

А метро-ж — відомо, куди йде? Чи не зовсім?

Чого, власне, Бровари?

 Викликаю таксівку — аж на, як мені вимовляється, Бровар-і. Операторка лагідно перепитує: "Бровар-и? Лізу до Голосковича — й таки так, "село Бровари". А чого, питається? Бровар, а ще не що давно "броварь", має законну множину "броварі". То чого те село виламується?

А виявляється, що то не село, а наша мова так комизиться: крім броваря, був іще "бровар" — так сама варня називалася. То, виходить, і справді "Бровари". А чого тоді не "Бровари"? Бо це як "прапор — прапори"?

Лихварівська вулиця

 Добре в Парижі бути Сержем Лифарем — як-раз до речи. А що як хто, як от, приміром, і я, народився в Київі й хрестився Сергієм? Чи конче його ім'я має повертатися до рідного города (бо Київ то він, город, а не воно, місто) в подобі Сержа? Та й Лифарь це либонь "лихвар", для київського вжитку в добірному товаристві вшляхетнений на московсько-імперський манір.

До того, назви вулиць на кшталт "Сержа Лифаря" — то нашій мові каліцтво. Присвійний родовий, такий любий двом челюстям нашої печі — польській і московський, українській мові геть не до чмиги. Натомісь наша мова полюбляє присвійні прикметники: "лихварів", "лихварський", "лихварівський". Отак-би й назвати гарно — Лихварівська вулиця. А десь записати нищечком, на чию то честь.

А лихварів тепер ізнов є й є. Тільки вони теперки, теж ушляхетнено, льомбардами звуться, не заставнями. А гроші з людей правлять по старому.

Що таке крипта?

 "Тобі сказали, що крипта — це скам? Сам перевір, а не вір чуткам!", — весело віршує тут їден ентузіястий. Звісно, що неправда тому! Я гаразд знаю, що таке крипта: це таке приміщення, глибка під церквою, що "стоятиме тоді, коли мої кістки потліють і ім'я погине." А що таке той "скам"— не знаю й не хочу знати, ще поки мої кістки вбрані плоттю й означає щось звучання мого імени.

Сенс життя

 "Сенс життя", — каже їден такий, та й неориґінально каже, — то саме життя." Заперечую! Сенс життя — то полонізм життьового розуміння.

Ми, народ

 Уявіть собі: намісць поеми Франка "Мойсей" — Франкова поема "Мусій". Це було-б багато зрозуміліше й ближче нам, народові.

Ах!

 Ах! Із скількома милими, добрими, щирими друзями-перекладарями на роки розлучає мене моє невміння напитати собі гідної, цікавої, слушно оплачуваної праці й їхня неохота ділится такою працею зо мною — загребущим, заздрим, негидливим на засоби суперником.

Геть із корінням

 Чому ліміт кредитний, а не кредитовий, то-б-то не вкраїнський? Чому "Картка киянина", а не "Киянинова картка"? І так у всьому, й так усюди: жаднісінького наміру хоч трохи сьвідомо, власною охотою вкоренитися. Тільки як свисне безгучний собачий свищик — легенько свисне ломакою по голові.

Чи хтось таке казав?

 УКРАЇНА — ВАУ, БО — ТИ ВАУ. Чи хтось тобі це казав?", — допитується метрова рекляма. Зараз, тільки потилицю почухаю. Ні, ніхто не говорив, по правді кажучи. Раз, по нашому його треба зразу на "вав" переробити. "Нас не має збивати прийняте в прахтичному (ортографічному) письмі позначення ў (у нескладового) через в" — то вже вас, вельмишановне реклямодавство, трохи в моїй редкації навчає подавати мовознавець Наконечний. То-б-то ваше улюблене [vow], коли вже [wow] сказати не вмієте, буде наше [ваў]. А друге, що воно за "вав", як брати, шануючи слухи ваші, той, семантично? Я в цім слові вчуваю чи то завивання, чи то скавучання. Чи вава в дитяти й воно від того вавкає. Чи птах журливо так хававкає, прикликаючи чергову біду. В цьому розумінні сам вам скажу, щоб ви знали й тямили: ані я не "вав", ані Вкраїна моя не "вав". Навіть і не вавкайте тут!

Почесна непотрібність

 Полюбляю сидіти склавши руки в ті дні, коли, знаю, хоч-би й сам шукав аж у сосновому відеречку, на дубовому денечку, не знайшов вільного перекладчика. Така власна непотрібність створює відчуття хибної, зате втішної виїмковости.

Нова двозначність

 Послухав хваленого майстра — сравді штучний переклад. Ну, се-б-то як у штучного интелекта. Интелект єсть, і штучний, до того. Т'але интелектуала до його нема.

Ой, тезку мій, тезку, не лізь на березку

 У нас однойменника зовуть "тезком". Чи то тезка зовуть "однойменником". Дивується з того мовний народ.

Розбіраємо кейси

 Майже всі заявляють: "Розбираємо кейси" Щось я ніяк не доберу. Кейси пригадую дуже добре: ми всі півпарубками марили отими твердими плястиковими чи дерматиновими чамайданчиками з кешенями й метальовими защіпками — за такий скарб і вбити могли власника в тодішньому небагатому на кейси Київі. Суто чолвічий, не при дамах кажучи, аксесуар. Їх іще величали "дипльоматами". Так і мовили шанобливо: "Він ходить із "дипльоматом". Хто ходив із дипльоматами — в'являєте? 

Ясно й те, що, як уранці кейси збіраються, то й увечері розбіраються. Однак самих тих кейсів я давно вже ніде не бачу — минула, аж свиснула, на них поведінка. То що вони всі й досі ретельно так розбірають? Чи не ті кейси, що десь іще в когось із дядьків позалишалися?

Що вони плетуть?

 Пробачте за дурний напомин, але пунктуація — то интонація. Интонація — то голос, виголос. Як хто пише зразу без голосу, то не дивно виходить, що нема розділового знаку на козаку. Писане затято мовчить, і ніяк дорозумуватися того, що хотів, але чого не здатен сказати німий автор.

От митці розписали літарами торбинку: "Боже. що я несу", висьміюючи чи то власну, чи чужу тугоязикість. Чи то вони надумали побавитися багатозначністю слова "нести" в вихідній своїй мові? Як-от: "нести вздоръ", "нести околѣсную". Що вони плетуть, оті легкі промисловики, а потім що клеплють, торочать, верзуть і правлять у ланцюжку визбірування й постачання?

Вид як душі запона

 Тепер треба докладати справді нищивної сили, щоб створити переконливо драмований міський образ. Вигляд уже не виставляє душі, а радше запинає чоло душевної споруди на вічний капітальний ремонт ляпано розмальованою полотниною. Образ уже ніколи не відхилить важкої завіси з наколотої, протятої, розкарякуватої плоти в неймовірних корчах барвленого й знебарвленого, голеного й напомадженого волосся. Душа ніколи не перекричить яркого зовнішнього виску та зойку. Та й не треба! Бо невідомо, що воно там у ній за шамрання.

Бзик і шал

 Моя хороба — грахвоманія. Й саме манія вона — бзик і шал. Натурально, культурним і статечним чоловіком бувши, я по-тверезу всупротивлююся проти залежности. Ну, як не проти самої, то бодай проти нестерпних її нападів. А потім сумно й соромно й глянуть на пожмакані в нічному шаленстві простирадла писанин. 

Дяка Богові, що британський лікар із безпретенсійним прізвищем Джонсон (Іваненко) записав чудодійні ліки проти клятої сеї недуги: треба писати тільки за гроші. Й де не візьмуться тоді постійність і поміркованість, а вони-ж — здоровлю запорука. А таки лікуватися ліньки й дуже-дуже нудно.

Припис од лікаря Джонсона

 Доктор Джонсон (Іваненко) якось усім розтлумачив, що писати без заробітку — то про дурнів річ. Сам він без копійки й пера не здіймав, а здіймаши — то вже в каламаря не мачав. Виходить, що, як  пишу я задурно, то вже й по дурному. Не конче самі дурниці — того й ворог не скаже. Т'але не запопадливо, й тому легко обійдеться без мене й красне, й нечупарне письменство. А от не перебудеться воно без трударя-сокотюхи. Правда тому, що, відробивши своє, як стій (чи як ляж?) піде він навпрість у непам'ять. Дак тоді зразу десь ізнов хтось із иньчого кутка пильно засокотить. Бо не може без сокоту література.

Не пориває нудьга

 Пиття може звабити мене веселощами. Т'але тверезість ніколи не злякає мене нудою.

Правдивої ваги

 Як добре поміркувати вже по теперішньому, то широко вживаний у наших замлячок чисельник "двінаццять", то не мішанка, а правдивої ваги хвеминатива.

Життя на перше вересня

 Як хто вже, хвалити Бога, остаточно скінчив свою науку, то 1 вересня — це такий день, коли життя минає тебе й разом минає тобі. Й не повзе повз тебе, а щось таке як біжить минаючи.

Важливий статевий погляд

 Не вважаючи на теє, що саме в ніч із 31 серпня на 1 вересня припиняється крівавий стрілецький сезон про комарівство, покусали мене тяжко трикляті нічні комарі. Ні, так воно не годиться по теперішньому: треба "трикляті нічні комарині". Чи комариці. Або комарикині. Чи тоб комарки.

А ще либонь зґрабно було-б написати: "Покусали трикляті нічні москито, про що йшлось навіть і в медія. Ні, так не вийде. Бо згасає важливий статевий погляд.

Не без причини

 Серпень має тридцять один день. І то не без причини: 30 день дурувати, а один, 3-ий — сісти й зажуритися. Теж не без причини.

Без радости

 Яку радість можна мати, не відрізняючи втіхи від задоволення? Чи навіть і задоволу або задовілля, як хто зна такі слова? Всеньке життя йде на задоволення. Й без ніякої втіхи.

Пішла голота на вигадки

 Болять зуби? Либонь пооскомило. Та от реклямодавці зразу кажуть: "ТОП, ТОП, ТОП". Це вони самі top чи нас кудись виряджають? Але вкраїнці ще поки тупають: тупу, тупу ніжками. А "потопати" ніяк не можуть, доведеться тоді "потопати". 

Ще  й упевнено хвалиться, що "№1 стоматологія". Їй-право, не брешу! Вважають, що багато є на сьвіті розділів медицини з однаковою назвою, аж треба нумерувати. Й нумер виставляти наперед: добрий рвач, нічого сказать — не зубний лікар №1, а №1 зубний лікар. А під ним уся стоматологія ходором ходить, хоча й окремо взята, одна з численних, зате ціла.

І знов таки прикро, зо хтось за ці вигадки гроші гребе. Хтось, а не ми, ну, то-б-то не я, такий розумний.

Енер... той

 Рекляма подвійного, активного серця: "Не стресуй. Енергуй. Дій". І так спокійно-спокійно, навіть без знаку оклику. І комусь-же неструсованому, енерґованому, дійовому за такий вигад іще й купу грошей насипали в шапку. То вже дослухаймося до його, багатого: енер... той, поки не звик, пробачте.

Єдина отчина

 "Батьківщина" в нас одна, то вже не треба писати її з великої. Бо ще подумають, що це така є, а там іще якісь инакші суть. От СССР був "Батьківщина" з великої, бо на додачу до рідних малих поставили спільну батьківську халабуду. На кістках тих, хто любив свій рідний край відносно менший, невеличкий. А "любов" — з маленької, "віра" — з маленької й "надія" з маленької буде.

До слова "зовсім"

 Уже кілька років кажуть: "немає, від слова "зовсім". І дуже воно дотепно як здавалось, як і здається досі. Хоч од слова "зовсім" похідних геть немає. А саме воно походить од "зо всім", се-б-то "з усім". І на батьківщині дотепу, в московській мові, той самий родовід. Але-ж весело, зовсім весело. Зо всім сумом про теє сповіщаємо.

Видима халепа

 Чую від дуже вкраїнських людей, що "явний прокол". Здається воно таке близьке, молоде, ніби щойно почуте від рідного піддівка чи випарубка. Т'але зразу чогось нашорошує сам "прокол": чи воно, бува, по нашому не прокіл? Ні, бо суто граматично йдеться тут за проколення, проткнення чи простромлення. А проколоте місце — то проколина чи протик буде. Та чи я не шиюся в дурні? Або, ще гірше, чи не придурююся? Усім-бо звісно, що то молодіж так балака. Перше московська, а за ними й наша. А за нашею — батьківство, материнство, тітківство й дядьківство тягне. Де дід із бабою ще не дуже старі — то й вони за громадою.

То хто-ж він такий, той "явный проколъ" буде? Чи не видима наша халепа? Та не сікаймося вже до тих мовців, "явно проколотыхъ". Словами Йвановими Франковими, "видно, що редактор "Діла" й серед халепи не тратить гумору." То й ми не тратьмо, а призбируймо. Й не забуваймо сказати до діла, де є "явный проколъ".

Не дурно й не бездумно

 Мені дуже подобається ретельно писати дурниці, писати дурниці всякі, зирно добачати, що воно дурниця, й тою до дурниць дозірністю щиро тішися. Це глибочезне всьвідомлення разливо відрізняє мене від широкого, як чорноморські шаравари, загалу, що пише всякі дурниці просто, бездумно.

Повна скриня

 Ми вже живемо не просто як центральногеографічні европейці, а як европейці тубільні, закутні: господа — повна, лиш не чаша, а скриня, й повна вона плахіття, манаття, мантілля й хвантя. То що-ж, до жіноцтва воно якось і пасує. А ми, чоловіцтво, гадаю, радше глибоко потягнули-б із повної чаші.

Давняя дрімота

 Так собі міркую, що коли, відходячи, згасає тіло, разом пригасає й сьвідомість, вчеплена в свою тілесність, у свій із тілом "кревний" зв'язок. А душа тим часом оддаляється од потьмареного люстра сьвідомості, десь одходить до своїх покоїв. Научається окремішнього буття, призвичаюється до його. Бо йнакше годі, стоячи в вірі, пояснити ту прикінцеву глухість, що її ми майже завсіди бачимо в замкнених душах людей уже затоплених у безпросьвітню, нерозумну  давнюю дрімоту.

Проти паскудства

 У житті геніяльних людей ми зчаста бачимо, що до надміру обдарована особа мститься небесній налозі й усе безхисто поривається паскудити, як усі. Зате вже звичайна, щабльова культура мала-б беспретенсійно борсатися, борюкатися, опинатися проти паскудства.

Лет, літ льот

 Чудовий приклад нашої мовної велемірности дають аж при слові, що а ні трохи не відрізняються значінням і дуже трохи — звучанням: "лет", "літ", "льот". Що вони означають? Ясно, що "полётъ". Стривайте, а де подівся звичний і зручний "політ"? А він нам треба? От "LOT", polskie linie lotnicze, це-ж літ. А читається "льот", стемнісінько як у нас — аж у третьому варіянті. Дак ото-ж кажу, що мову маємо велемірну. І тому павичеві на хвоста ліплять іще й хапаний "політ". А не летить і з "польотом", бо то вже через лад велемірність.

Та не журімся, панове: є простенький "приліт-прильоту", самотній переліт (з подвійним, що-правда, наголосом і двоїстим "переліту" й "перельоту" й близький до "переліту" (значінням) "заліт-залету". Втямили? Запам'ятали? Ну, тепер можна й розбалакатися.

Негоже

 Дуже ми прилюбилися до слова "хороший". Воно в нас скрізь поперед добрим ходить-виступає. Хоча означає "гарний на вроду". Т'але не те мовлянам думається, не туди вони дивляться, "бачимо бо тепер через дзеркало, в загадці". Тому переважає відміна "хАроший". Є й "хАрАшо". Спасибі, хоч "шо" лишили наше рідне.

"ХАроший" свею милозвучністю нагадує японське "karōshi" (過労死) — смерть од трудової виснаги, недобрий скін і, просто скажемо, геть "нихароши". Т'але наші мовці, виснажені річчю, на теє вже зважати не можуть.

Роби сьогодні

 "Що маєш робить, то зроби сьогодні, а що маєш ззісти, то ззіси взавтра." Овва! Оце так приказка! А нас іще й нині кортіло солодко ззісти, п'яно спити, хороше походити." Теж приказка! Й усе воно, хвалити Бога, якось урівноважується. А хороше походити — то, завважимо напровсяк, буде чепурно. Смашно поїси, було, солодко запиваючи, й ходиш ошатний. Без того не пилося й не їлося по святочному. А теперки самі хвутболки та кросівки, хвутболки та кросівки. Що маєш робить? Роби сьогодні.

Залицяються бити

 Нас залицяються бити. Цей старовинний сільський вислів дуже вже тепер буде до речи. Тільки не так бити, як колись на селі хлопці були "залицялися" — знічевля, від юнацтва дурного. А от на смерть і просто сп'яну, як по московських присілках одкатовують.

Холодник у холоднику

 Ну, чим я винен, що ваш дорогий "холодильникъ" — то по нашому холодник? Скажете, вигадав? Коли-ж ні. А "акрошка" люба, щоб у спеку хлебтать гарячим язиком? І воно-ж холодник! Як сказала примирливо посполита подавальниця, "холодний суп" — і культурно, й обережно дуже. А той "суп" — що воно таке? Юха, юшка, сьорба, щерба, поливка, росіл, а далі горілка вівсяная, йде свашка не п'яная.

Спекуляції

 Дуже полюбили "спекуляції". Нічим, власне, не спекулюють, але чують, що десь щось єсть. Хтось розживається, наскарблюється, та не ми. Ми интелиґентнії люде — куди нам спекулювати?Виносити на базар чужу мислену долю, чуже мислене життя? Ні, не наше воно — не вкраїнської культурної кляси. Однак слово деренчить — спекуляції. 

Кримський Агатангел

 От чоловік чужих мов назнався й пише, аж оголошує, що зробив "український переклад смислів". Це-ж як воно буде? Вміли, кае, наварити, не вміли подати. Ну, по московськи ніби ясно: "украинский переводъ смысловъ" — перевели вкраїнці ті "смисли" геть усі, всіма чотирма змислами попереводили. А от хоч по ангелянській? Ukrainian interprtation of notions? Ukrainian translation of meaning? Ukrainian treatment of sense? От нема на них, орієнталистих, Кримського Агатангела, грізного й у пестливій хвормі Хванька, хоч і доброго ніби, ага, янгола, прихильного вістівця.

Нетямаха

 Вже я бачу, що нетямахою не тіко народився, т'але й помру. Не по хазяйськи воно виходить, не по господарському.

Добрий заробок

 Добре нам і серік літувалося: все смашно прожили-проїли, ввесь добрий заробок.

І хвиґи, медом мов налиті, мигдаль, каштани смаковиті

 Кінець серпня — не знаю, Боже мій милий, з якого ще вогню понатягати каштанів. А ще-ж кортить і хвиґ, і мигдалю...

Останнє дурнівське повстання

 Ніколи не вірив я в колегіяльні сьвітові комплоти, змови розумних, щоб одурити й без того вже дурних. Але й мені тепер прикрість, бо навіть не дурнівські змовини, а от змова бути всім дурнями й сьвітовий уряд найдурнішим мудрецям повіддавати.

З письменних

 З письменних все лихо встає. А далі вже темні по садочку ходять та й ходять і те повстале з письменних лихо водять та й водять.

Вишиванка

 У нас полюбляють найважливіші слова якось не так викручувати. От і "вишиванка" — наше, сказати-б, знамено. З якого дива вона "вишиванка", коли вишивана? Є й "вишиванка" в нашій мові, а як-же. Це — річ, що саме вишивається, простіше сказати — "вышиваемый предметъ". Ну, не з ним-же ме виходимо на ходи й марші!

Серце-кіно

 Учора  йшов Хрещатиком і звернулася якась уже не першої молодости пані зо жмутком барвистих метеликів у пучках, де пише: "Приходь дивитися надихаюче і торкаюче серце кіно". Он як — либонь сценаристі й писали. Я, звісно, радо присікався тут таки до активних дієприкметників. Зразу кинулася навперейми якась молодша менеджерка: "Це не до єї питання!" Тю, а до кого? Бо найбільше кортить мене дізнатися, кого чи що й за що торкає оте "торкаюче"? Болюче воно, летюче — ваше "серце-кіно"?

Попопам'ятаймо

 Днями в запізнілому автобусі, що волікся, як рак, насукір усяким розкладам, нарешті почув од стурбованого подорожнього суто словниковий, як почало було вже здаватися, вираз "московський місяць". Тільки шкода, що в версії "місяць руський": "Так руський місяць будем їхати!". Й ротаті, пащекуваті водії зрозуміли закид — почали огризатися. Живе мова! Так то воно так, але чого-ж він руський? Руський — то насправді звичайний, се-б-то наш український місяць. Ніякий автобус не потрапить стільки їхати европейскими краями. Иньша річ — "Сибір необходима", словами Тарасовими Шевченковими. І приказка наша попереджа: "Попопам'ятаєш московський місяць!" То чого-ж не попопам'ятати?

Контрпродуктивність де-якого слова

 Це саме слово "контрпродуктивний" має контрпродуктивність. "Нтрпр" — он як! Ніби заводиться-не заводиться перихверійна мотоциклетка. Два глухих поміщено між трьома сонорними, т'але й від того якось немає полегкости. Навіть порадники з культури анегелянської мови радять цуратися того слова, хоча воно там трохи багатше на голосні, а від того милозвучніше: "couterproductive". Питання просте до провокаційности: а чим контрпродуктивність різниться від звичайної хлопської непродуктивности чи й узагалі, шануючи слухи ваші, даремности, марности, неотрібности? Однак саме таке збіговисько немилосерднозвучних, рикучих звуків укупі з семантичним маревом ваблять нашого дрюкованого мовлянина, як туманні ріжки надять небезпешні, бо невидимі кораблів: от-би спіткатися! Хоча ця спотичка, наперед можна знати, буде болізно, нищівно... контрпродуктивна.

Сходини

 Пенсійний фонд (не вкраїнський, а Вкраїнин) і вкраїнські пенсійонери видимим чином навзаводи рухаються в діяметрально супротилежних напрямах: фонд чим-дуж молодшає й розумнішає, а пенсійонери — старішають і дурнішають. Обидві стороні тим ретельно додержують невблаганних, суворих законів життя, відповідно суспільного й натурального. Єдина надія на єднання двох різно напрямованих кораблів у спільному для них зубожінні.

У рідному лісі

 Ходжу вкраїнським лісом і на ціле горло гукаю "ге-ле-гев" — по своєму-ж ніби й гукається. Т'але рідний ліс не тямить, що то в мене таке "ау".

Просяність

 Щось не бачу того по словниках, а є такі в нас люде, що їх до всього просити треба, ще й припрошувати. В говірній мові їх зовуть (чи вже звали?) проханими, прошеними й навіть культурно — просяними. Хоч просо як культура потребує наголосу "просяний" чи "просяний". Але в нас багато люду (а не каші) саме просяного. Й до просяної каші просяного.

Кру та кру

 Українська мова дуже вже сьпівуча. Просто вкраїнцям не до сьпіву, бо доба така кракуча — все кру та кру.

Немає тих яток

 Мережу харчових крамничок про бідніший люд назвали "Лоток". І здалося дуже вдало: щось таке меньшеньке, невеличке, ну, що твій... Стривай, а ми-ж не маєм такого слова: рундучок — так, ношачок, тацька, ночовочки про дрібноношу чи крамоношу — теж маємо. Ще є ятка: "Тримається, як собака коло ятки", "Немає тих яток, де продають батьків і маток". Немає тих яток, а "лотків" зовсім ніяких нема. Велика оце нам шкода.

Що вдається

 Що йому вдається, в те воно й удається.

Нема дурних

 Моєї голови вхоплються й прості думки. Просто я не ділюся їми, а їм сам. Бо нема дурних.

Ледачий місяць

 Серпень, от хай він мені вже простить, якийсь місяць ледачий: неталановитий, непродуктивний. А як плідний, то на сяку-таку садовину, як обдарований — то хіба якою городиною. Та й то через плече вже вересень зазира: він і трудящий, і багатий, і навіть весільний. А наша праця тим часом яка? Сказав, а потім і зміркував, що треба записати. То вже не до серпня з тим, це вже запевно. Бо он учора в серпні-місяці молодий місяця виліз був із серпом — іще молодий, а вже ледачий такий: не жатиме, так і знай, хоч-би знічевля не врізався.

Мильна наша думка

 У нас можна наперід знати, що мильне-мийне буде мильне-омильне-помильне, бо помилиш, помиєш, а воно помилешне: мильне-сіре, намість чистого й білого. А все воно що наймильніше —то нам наймиліше.

Без узаємности

 Він, здається, добре знав мову. Однак вона до його не признавалася. Геть ні разу й у хату не плюнула.

Є в що взутися

 Тра вже переробити приказку, як із тою хатою, що ворога стрічає: "Кінець ділу капець". Сам капець, а не вінець, бо ніщо не вінчається, а просто якось кінчається. Ще хвалити Бога, що не народній "капець", а таки належно словниковий "капець": є в що взутися, є в чому капцюватися.

У серпневому Лійоні

 У серпневому Лійоні так гаряче, що люде перестають жити. Це гаряча анабійоза. А ми гадали що треба холоду, навіть морозу на цілковите й суцільне завмирання й заціпеніння. Як зрушити речі з того вклякання? Розтопилися, налипли, щоб потім покаменіти назавсіди.

Бліда копія

 Ти — бліда копія того, чим був у час задуму, в годину творива. Й копія все блідшає, бліднішає, полотніє — аж поки не зіллеться з тлом. А далі навіть не згорнеться сувій, а просто згасне екран.

Не відбере

 Майстерність терпить без борні — навіть і з самим собою. Бо мило доспівати, як тому вже гарбузові на баштані. А от уявіть собі, що гарбузи качаютья колесом й ударяються, як бубни, намісць того, щоб тихенько стигнути.

Бороття в одного за те, що йому не належить, а в другого — за те, що в його віднімають. Майстерність належить тільки тобі й її, твоєї, ніхто не відбере.

Не доведеться

 Геніяльним бути й утішно, й солодко. Доведеться повірити, маючи надію на моїм слові. Бо собі спізнати не доведеться.

Рінолежники й рівнобіжники

 Перекладчики, що відпрацьовують так звані "паралелі", забезпечують сьвітові сьвято щирого дарвінізму: там де його самого перцює аж двоє, гине один безсилок із перекладницької популяції, а ще другий, незугарний опанувати техніки двох рівнобіжних верстатів, готується тихенько вмерти суворим голодом. Таким чином, настане день, коли на саджене кістками поле прийдуть нові люде й скажуть, що так по мавп'ячому балдикати й машина потрапить. Без втрат і витрат.

Великий храп

 Суголосно, згідно й послідовно мене ніхто ніколи не хвалив. Щоб не запишався. Так знай-же, сьвіте, я однак запишався, а на тебе маю великий храп! До себе-ж звертаюся словами Йвановими Франковими: "Ви демократ, плебей і консеквентно робили все, що мусіли, мій друже."

У кінці — щастя

 Народився? Пригадуєш, де? Пригадуєш, коли? А мова твоя яка? А віра? Дак ото ти й єсть, що напригадував. А теперки з усім тим, бо за плечима не носити, можеш перевезтися кудись туди, де й народитися спритніше, й місце мальовничіше й час догідніший. З мовою й вірою може доведеться й уломити трохи набік. І буде тобі кінець, а в кінці — щастя.

Повільним духом ти повій

 Старітися треба якось такечки поступово, щось таке як повільно. Тоді змалку-помалку, поволі-волі в житті знов із'явиться поступ і простора, вільна перспектива.

На зуби

 Бувають і гадки глевкі. Та вони всім любляться саме тому, що на зуби легкі — на розумові зуби.

Курчаче

 Спершу вилуплюєшся з лушпини, а далі чомусь іще й лізеш, пнешся, рвешся-видираєшся й урешті лупишся ще й із шкури.

Встигачі

 Мертвих іще встигнемо пошанувати — їх завсігди маємо з собою. Та й живих так самісінько — коли дійдеться й їхній ряд. Поки треба, щоб громада знала, за що людей за життя шанувать, то вже впізнає, промівши стежку на той бік. Засьвіти їм, Боже, сьвічку в тому присмеркові! Не дурно-ж тепер вигадали для всіх оті "засвіти".

Виграш у лотерію

 Мені, щоб здійняти з неба хоч п'ятірко зірочок на свій поетичний коньяк, треба написати щось справді геніяльне. Та й то ще чи буде, чи ні — як кажуть мудрі люде, лотерія. Се-б-то геніяльність я беру на себе, забезпечу, а хто може наперед угадати примхи вередливого читацького серця? Це вже не спонука, це, скажу, стимул.

Як ґаґариґа

 Тямити, що ти хіба не такий розмуний, як той Аристотель чи та вже Ліна Костенко — цілком вибачно й навіть статечно. Т'але почуватися дурнішим за своїх сучасників — аж геть нестерпно. Тому на шпалерах, поклеїних на стелю вкраїнської хати, зірчасто сяють над холодною піччю саме ті, а не якісь инакші ймення.

Дак а що-ж робити з чужими письменниками? Як дізнати, чи вони занадто розумні, чи такі як треба? Тут радимо всім удаватися до сьогочасних наших перекладів: там українська мова зрівняє всіх із рідною землею, то як-раз до масти будуть. І не треба думати, а думаючи журитися. Бо думка сушить мозок, а тоді голова торохтить, як ґаґариґа.

За безсовісність

 Такий маленький, зручненький, грайливенький опорок безсовісности, що його ніби всякий має. Те, що його ховаєш у собі ти, не виправдовує ні самого гріха, ні його грішника. Й нічого не пояснює. А надто самої цієї потреби на безсовісність. Отже неси й стогни.

Стоти не переробиш

 Functioning alcoholic — сприйняття зрозуміле, близьке, та як-же його віддати, оте functioning, не ламаючи дорогих канонів нашої мови, — "функційональний"? Чуже, не що й давно запозичене слово, більше заради його функційональної незрозумілости, що приховує непотрібність. А відкинувши літеральність? Ану-ж! Пропоную "енерґійно питущого" — як спружина, їй-право! Й усе достоту знано та зрозуміло. Бо стоти не перейнакшиш, а енерґія таки справді живою цівкою б'є.

Доброго здоровля пивши

 Доброго здоровля пивши, треба добре молитися, щоб не пропилося.

Здоровлеохорона

 "Здоровлеохорона" — пречудове слово: здорове таке, повільне. В нас тепер, бач, майже нічого не боронять, знай "захищають", навіть оборонців переназвали в "захисників", а тут раптом охорона, сторожа. Щось таке, як кустодія при гробі Христовім: поснуть, а рано з'ясується диво, що нема тіла під вартою — десь не тут воно, всупереч охоронним заходам.

Відкидне синівство

 Сирітство — то вселюдський стан. Бо й хазяйським дітям повинно всиновитися Богові. Не всиновившись-же, можна всиніти.

Як товар

 Здорове, сите, зручне життя без смертної пам'яти — то не призначення людини в Бога. Бо то призначення худібки в справного господаря.

Намоглива хибність

 Усі люде помиляються. Всі вкраїнці вперті. Тому вкраїнці все вперто помиляються.

Позначення й призначення

 Сьогодні вже знову повториши чарівний вираз "громадянське суспільство", я нерешті замислився, а чи буває суспільство не громадянське. Які ще бувають суспільства, крім громадянських? Громада, суспільність, загал і... громадянство — всіма цими словами ми в нашій мові можемо віддати society. Легко в'явити собі, що буває civil society and uncivil one. Ґречне й, сказати-б, неґречне. А от громадянська громада, громадянський загал... і громадянське громадянство?

Дак тут іще виявляється, що громадянське суспільство — то не все громадянство, а якась ніби його частина: йшов-ішов, перечепився через межу й заорав носом (і запоров) уже в якомусь не такому суспільстві. Тут воно ще було громадянське, а тутечки вже ні. Чи навпаки.

І багато такого всякого в нашому не розсудному суспільно-політичному жарґоні. Опріч иньшого, тут дошкульно вадить нам засвоєна від Москви звичка не пізнавати, а називати, а ще лучче — зразу взивати, а потім уже знати, що таке воно й є. Скажете, що це вселюдське? Оце чарівне переконання, що йнакше позначивши можна й призначити инаково? Якийсь у цьому відьомський переступ проти первинного Адамового найменовування. Порожній звук квапиться на невидиму суть.

Надумав запитати, як воно буде по сурдоперекладницькому — от де покажеться безшелесна, та  впійманна істота речи! Каже перекладниця, що показують на миґах "людське супільство". А я-ж вам що?! Десь у глибокому Всесьвіті може є й нелюдське. А ми маємо, що маємо. Помилятися — то людська річ.

Як той Стельмах

 Знаю, що в усіх Жадан улюблений сьогочасний поет. А в мене так Стельмах буде. Я мешкаю без комірної плати в його поетишному сьвіті. О! Вже й думонька-гадонька чи то стельмахується чи то стельмашиться... А от жадань і зовсім немає.

Сьвіт як картотека

 Чи картотекова шахва й далі в нас за арехетип? Чи вже вдавнилася, вдавилася? Тре розпитать помежи молодняком. А гарно-ж було й було-б! От і в небіжчика Борхеса... Ах так, у його то була книгозбірня, а не база даних. 

А мені таки ввижаються ті комірки з усяким симболічним мотлохом. Архів — ніби якісь послания потомним поколінням і ґенераціям. От хоч і Московщина: тут грубенький літачок намість листа, тут опецькувата ракетка замісць листівки. А там — перелітне вітання сіло на жертку, в подобі ширяльної бомби жертви виглядаючи...

Перша рука

 Здається мені, що це річ лляна. Т'але перша рука відірвала від неї наличко, а я друга рука — second hand.

Причеплений сьвіт

 "Сьвіт ловив мене, т'але не впіймав.", — хвалився Сковорода. Й ніколи не сказав: "Хоч-би цей сьвіт од мене одчепився!"

Ще путні сірі штани

 Путніми можуть бути тільки сірі штані: не каляються, не зношуються, не виходять із поведінки. Тут поет Драч мав рацію беззаперечну. Сіра барва — то колір незнищенної матерії.

За Ґебельсом

 Брехні годилося-б тулитися до правди близько-близенько — як до сестри рідної. Як у тій причті про колодязь: украла вбрання близнючка — та й вже. Коли-ж ні: приходить чужа, навіжена, непогамовна — суто за Ґебельсом, тільки його й зна.

Давання спокою

 Давання спокою, ходіння собі на зламану голову — мистецтво московцеві незбагненне, недосяжне. Налізатиме, насідатиме аж поки не дістане келепом по лобі (бо чола там кат його ма). Й діставши келепом, іще нескінченно довго слухатиме чмелів. Багато треба чмелів — хоче на що-день тьми великої. Аж поки не повиїдають чмелі — разом із медом.

По старому

 Суспільство своїм нормальним чином випихає старих. Але старі тим часом упихуються в суспільство: в нас їх уже, слава Богу, чвертка, а ще більше добігає достигаючи.

Маленька громадка молоди, протизаплідними зусиллями двох попередніх поколінь, дрібнішає й меншає. Наш малесенький, полохливий молодняк. Він, однак, дуже придасться за кордоном: зацілілий, живущий, до ладу прийдеться в "розвинутих" аж до несхочу суспільствах.

Стара Вкраїна по старому стоятиме сама.  

Обструкційоністичне

 А як то воно — зовсім нікому не подобатись? Чи-ж воно не елеватор? Піднесеність у всьму й іздійнятість наж набридущим загалом?

На цигарки

 Як не Книгу життя, то вже власну життьову книжку можна легко скурити на цигарки.

Супроти гедонізму

 Людське життя куце, то треба вспіти натішитися. Коли буде кінець, не знаєш, то вже треба завзятися на втіху, прихопитися до радощів. Тішитися життям — то тішитися собою. Гедонізм, так зветься. А як-же зветься, коли життя коротке, кінець не видно як прийде, а ще треба встигнути страждань ухопити? Чи не християнство?

Щедрий дар

 Спитуватися думати про вкрай складне й уміти писати про теє вкрай просто — то щедрий дар соціяльних мереж.

Проблематичність

 А ви знали, що проблематично — то здогадно? Спрбуйте подумки повиставляти здогадності на місці всіх звичних проблематичностей. Нецікаво, неслушно! Бо голо якось.Так можна порозбірати-пороздягати всіх почесних консулів у нашій мові. І що тоді буде? Проблематично воно...

Відбиваючи сьвіт

 Уже давно якось так само собою звікувалося, щоб не відсьвічувати. Не дурно-ж воно й у повсякденній міській говірці радиться: не відсьвічуй. І не відлискуй. У сьвіті є сьвітло, єсть, та не про нашу честь. То чи  просьвітлість — не сьвітлоперепускна спроможність намісць сьвітлопоглинальної? Так, у цім сьвіті однаково не відсьвічує істотне й неістотне. І слушно чинить — для своїх особливих потреб.

А вік тим часом вікує собі далі, й уже дається на здогад, на розум дається, що не треба вже й відбиватися в дзеркалах. Як-що не упир із тебе, то єдина рада — не зазирати до сьвічад. Не відбивайся! Це собі напоумка, а не на гасло. Бо земляки вже не втямлять: вони теперки по московськи "відображаються" й по новітньому "дзеркалять". А ти не вже не дзеркаль. Геть і псевдо таке візьми — Недзеркаль.

Техніка й наука

 Рівнобіжний переклад — то техніка, коли-ж послідовний — наука. Недурно-ж рівнобіжний буздумно зовуть синхронним, тоді як послідовний — таки не консекьютивним. Оце днями вперше був за свідка, коли нашого брата (сестру в цьому разі) легко замінила навчена машина. А сталося так: підхід витренуваної фахівчині до послідовного перекладу перед старшинством багатої компанії чогось отаманам не сподобався. Пробували всовіщати перекладницю, та либонь забракло їй гнучкости: звичка — що вдача. А тут іще й тема яка підхожа — "наука про дані". Викликали заміну, т'але напровсяк іще надумали пускати рівнобіжний переклад на екран. От де справді рівно біжить! Спершу мені здалося з переляку, що машина лишає за облавком поступу вісім із десяти шановних наших колеґ. Але потім уже схаменувся: та ні, плутається вчена штука так, як людина ніколи не заплутається — хоч вона тобі адекват, хоч вона тобі трансгумагоїд.

Сиди Векло, ще не смеркло! Та чималенько важить те, що ніхто з мало англомовних уже не наважився заперечувати проти катавасії й какофонії — пішов переклад і нема зупину! От тому й треба начуватися тим із наших виконавців, хто звик покладатися на машину й сам став до неї подібний: заміна не видно як прийде. Спочатку до-деяких небагатьох, а потім потурбує й ширший загал. Скаже: "О! І я так можу — навчили." Ну, не буде виконавської майстерности, теплої людяности, жвавої вигадливости — дак а хто-ж їх і має? Ось що розповіла мені дана наука.

Поборення

 Гаркаві люде, проти мовлян простих, бренять, як здається, впевненіше, доконаніше. Багато хто з них обирає життя, пов'язане з відозвами, заявами й об'явами. Тут у самому виголосі лунає поборення: як не власної малесенької ґанчи, то чужого величезного упередження.

Простіше

 Писати простіше не можу, т'але мене можна простіше читати. А ще простіше — не читати.

За воздібність

 Бути кебетливим неделікатно.

Одвір

 Двері до слави хтось підступно підпер кілком. Одвір підпер. Бо до слави не в хату, а з хати.

Кіннота з темнотою

 Я колись у метрі читав книжки, а тепер хіба ахвішки. Ось майнуло: "Для мам — цікаві лекції, спільнота й чай." За лекції з чаєм, звісно, спасибі, бо без чаю не всяка лекція, хоч яка цікава, в голову влізе: треба головою й слухати й разом пити, щоб не так сухо було, суха ложка рот дере. Т'але спільнота! З мене не мама, а тато, одначе намагаюся в'явити, що вабить спільнота там, де можна обійтися простим, щирим товариством. Мені й узагалі здається, що модня тепер "спільнота" всім батькам так само потрібна, як і кіннота з темнотою. Її треба умоглядним. бездітним душам, що ніяк не помиряться на громаді, спілці чи компанії.

Цифрові креатури

 Багацько бачу в мережах усяких постатів, що визначають себе як digital creator. І справді тільки цифра могла покликати до життя таку силу не живодатної креативности: й кликало з небуття, й викликало не суще.

Доволі

 Малописьменні великописьменники — то справді біда нашої доби. Т'але наша доба не журиться тими бідами. Бо доволі кожнісінькому дневі свого клопоту.

Добродій Ґуґль проти пана Голоскевича

 Є такі люде, може хто не чув, що звуть себе філологами. Що воно таке, пояснити не вміють, але щось у тім слові таке є — вчене проти невченого. Дак от одній пані, родом із філологів, наснився тяжкий сон з приводу Перемишля: а який, гадає собі сонна, буде від того міста прикметник? чи не не "перемишльський"? Прокинулася та й, як то в філологів за звичай, довідалася до дядечка Ґуґля розуму позичати. А там і справді — "перемишльський". Який збіг... приголосних звуків. Сидить, ворушить губами, пробує вимовити — тяжко, як у тім сні.

Тим часом у доктора Голоскевича пише, що "перемиський". Та ти шо! Жаден філолог такого не вимовить.

Укупоньці

 Треба вчитися жити зо штучним интелектом. А щоб жити, треба шанувати. Я особисто знаю чимало штучних интелектів. І навчився ставитися до них із батьківською любов'ю й синівською повагою.

Штучне ховання

 Коли по якімсь часі ми дізнаємося, що, проти всякої правди поступової, когось із людей штучний интелект так і не замінив, то це буже дуже штучне ховання: "свій до свого по своє", кумівство, непотизм і просто корупція.

Евробаркан

 Їду знов із Баришівки на Київ, минаю справну таку огорожу, де гарненько написано, стисло так: "ЕВРОЗАБОР". От і добре, що "евро", а не "євро", — я й сам тільки так і кажу. А забирають що? Чого забір (історичне"заборъ")? Чи, бува, не літературного "паркану" в народу? Я-б сказав і "баркан", як було по старших словниках. А що? Пізніша хворма. Мова-ж, подейкують, розвивається! Навіть наша многострадна. Ну от! Слово собі йшло аж із латини (parcus) знайомими городами через німецьку (parkân), а далі польську (parkan). Придибало на вкраїнський баштан, а там — тюркізми схожі: "базар", "байрак", "бакай". От і дорозвинулося. Соноризація — так по вченому буде.

Безкреативність

 Я не креативний: не конструюю текстів, не ґенерую контенту. Тому не потребую чужомовних хвиґових листків, щоб прикрити нагі улоговини й голі порожнини.

Зайве в правописі

 От ми маємо в нашій мові дві слові, як то в нас уже за звичай, з однаковісіньким значінням і майже однаковим написом: зустріч і зустріча (або ще стріча). Від слова зустріч родовий "зустріч-и", а від "зустріча" — "зустріч-і". Сьогочасний правопис "зустріч-и" не подає й не подає "зустріч-і". То що, викинути обидві слові й лишити тільки остатнє "стріч-і"? До речи, й двоїни нема. Й "до реч-и" нема. "Коли сьогодні огляжуся, — аж і сліду не знать, де стреміли..."

Crowdthinking ІІ

 Як виника якесь питання, то намість зануритися бодай ув одну книжечку, теперішній українець воліє пожбурити його навесом у море чужих голів. А де-які з тих голів, теж не поринаючи в занадто глибокі джерела, починають витікати витоками, заходжаються до ґенерації енерґійних ідей. Це, сказати-б, такий уже crowdsourcing в подобі crowdthinking. Книжне діло самітнє, сумовите, а тут так весело! Бо додається ще невмирущий український активізм чи актизм імени Олександрового Довженкового. 

І крутиться козацька веремія! Це так по нашому виходить! Мовознавство? Закрутім тоді "лінґвохворум". Казали колись, що один дурень стільки виставить питаннів, що й сто мудрагелів на відповіді не знайдуться. Доручім-же цюю справу тоді не хитромудрим, а а безхитрим. Не бовкнім, що дурням, бо люде покривдяться, а от... охочим і цікавим. Охота єсть, цікавість єсть, а знаннів добудуть. Добудуть і роздадуть. Ти знай жбурляй.

Граючи в сліпця

 Колись прямування було таке, що сліпий люд волів мати собі однозора за проводиря-отамана. Тепер-же таке, що хоч людську тяму й сліпці сватають, а таки допильновує вона, щоб був зовсім беззір — як зінське щеня. Ще й помацає найближчий в очних ямках перед походом: щоб уже до ями, так до ями. Й бажано всім до 'дної. 

Не спало

 Щось на думку нічого не спало: бігало-ганялося, чаїлося-ховалося, стрибало-падало, а так і не спало. Не спала й думка й може саме тому вивернулася й безслідно втекла.

Мода як поведінка

 Тепер нам моду показують за кшталтом людей, що без одягу й причандалів, уже зробили з своїм тілом і взором усе потрібне, щоб понад усякий сумнів визнано їх за прояв без глузду й смаку. Це тепер, здається, зветься "актуальність". І це тоді, коли, слава Богу, суспільство від убрання вже нічого не сподівається й не вимагає. Актуальність змагається з адекватністю в доземному партері болота, а за суддю їм дано якогось такого дизайнера.

C'est la vie

 Московці залюблені в смерть. Свою чи чужу, згубну чи самогубну — до того їм байдуже. Замахнуться на чужу, захлипнуться свею — аби смертушка. А вкраїнці коло їх за своє держаться — то вже звикати мусять. А сьвіт іздалеки тільки стенає круглими плечима: виявляється, c'est la vie в де-яких ніби слов'янських народів.

Панічний атак

 Баба ворожила, на двоє положила: або дощ, або сніг, або буде, або ні. Одне каже: "Без паніки мені тут!" А друге на те: "Панічна атака!". Подіставав із прибитих порохом куп старосьвіцькі словники, цвілі, що твої сухарі, бо ради не дам: хто кого атакує панічно — ми їх чи таки вони нас? От коли Франко вживає виразу "серцевий атак", то всякому галичанинові (й разом полякові) ясно, що то серцю atak, напад серцевий. Не дай Боже, звісно. Та й панічного нападу не тра: як нападати, то вже не панічно, а так навально, а як паніка нападе, то дивись вище ("без паніки мені тут"). Тим часом паніка — то поляка по нашому, й полякова поляка й українцева. Паніка та через Пана старогрецького постала, а нам, рідновірам, хоч-би з Даждьбогом порозумітися. А ще пропонується "сліпий жах напав" (чи пойняв). Еге, він, сліпий, і мене поймає. А про вчених перепадок — прегарний пароксизм (paroxysmus, παροξυσμός).

То що, розсіємо дозірним атаком той сліпий жах?

Сьвіт пішов, а ми за ним

 Вже не раз постерігаю, що старша наша прохвесура вціляє запевнити безхитре студентство, що сьвіт, мовляв, пішов далеко вперед: ген-ген манячить. І тільки молоді та прудконогі, можуть іще (та й то не всі, а розумом похопливі й бистрі) наздогнати його за селом, край дороги, десь у пісенній тій далі, де коло млина ясенина. А прохвесуру, поважну та статечну, виходить, прихопив він із собою, бо їй і вдома сидіти не пристало й бігати не випада.

Мені-ж, невченому, все ввижається, ніби сп'яна, що сьвіт тільки дурно під ногами крутиться.

Наш рідний юриста

 Забігаючи до метра, вхопив оком із циклопічного напису з приходу: "...ЮРИСТА — дзвонити всім!" От! А я, натрутливий, усе ганю метрову мову! А вона, глянь, яке слово наше потрібне відродила — "юриста". Дуже потрібне слово, доконечно! А хворма-ж яка: вже не треба казати "юристи та юристки" — "юриста", одна сатана! "Справжній юриста — метка, викрутна й вигадлива голова." Тепер уже й справді "дзвонити всім".

Перспектива ІІІ

 Перспектива — дуже містке слово. Умоглядне таке. Т'але того, що воно таке, — ніхто не бачить.

Коробка з безсилістю

 Стою в черзі в харчовій крамниці, щоб придбати якусь свою дурницю. Передо мною дядько купує цигарки: сам бере з полички в жменю, щоб приховати пучками картину страхітливої хороби на коробці. А якби сам не міг брати? Мені зразу ввижається й учувається: "Дайте одну пачку отих із чоловічою статевою незугарністю!" Все лекше, ніж сумне які огидні недуги від куріння.

До лиця

 Чудові милощі дарує одне одному наше жіноцтво. Сьогодні почув: "Ой, ця призеленкувата брошка кольором дуже пасує до Вашого лиця!"

Нагадало Бунюєлеве зо "Скромної поваби буржуазної":

— Від тебе землею тхне!

— Да й од тебе теж одгонить!

Настала менть

 Настала менть, коли припала змога сказити тіло. Настала менть, коли пропала змога сказити тіло.

Додумався

 Ми вже доросли до того, що слово Боже проповідує людству й людині штучний интелект — поки не сам, але вже додумався.

Як стояла, так і впала, заплуталася в плахтину

 Українці вже не просто народ, а ціла нація позамотувана в мовне питання: і не скинеш (як Білорущина), і не розв'яжеш (як Ізраїль).

Без альтернативи ІІ

 Біда в тому, що нема альтернативи: різне є, навіть инакше, а другого, щоб єдиного, ніде не видно.

Ширення

 Дуже багато людей нестямно пише, геть писати не вміючи. Це вже не графо-, а просто манія. Слова не торкаються справжнього паперу, а легко вистрілюють копієчками в білий сьвіт. Я волаю, а, отже, я живу. І моє волання навіки замерзає в ґалактиці, як молошний видих цілою туманністю.

Це одні люде. А другі люде те ширять, захоплюючись писаною незґрабнісю, що їм самим неприступна. То як сірника здійняти над натовпом намісць смолоскипа. Чи всі бачили, як димонько пішов? Це тому, що він пішов уже. Т'але ходив, а передніше ще й сполох був. Пишім собі далі просто в розшир.

Нема дня без що-дня

 Сонце встало — треба жить. І в цій повторюваності, знайомості, впізнаваності, в крихітному, крихкому щасті й далі щось тямити й робити, в тій безмежній крапелині, потопають незглибність і незбагненність "великих подій", що посеред них нам припало бурхатися. Сонце — більше. А сонце встало й треба жити. Сонце встає що-дня й, наче корогву, здіймає свій що-день. А день сам собі десь тихцем утіхи зачерпить — в дорозі й не зчуєшся, як настигне втішна мить. Але, як сонце встане, треба зразу тямити, що й нині буде. Треба жить.

Не корисний хліб

 Хліб треба їсти в переносному розумінні: спершу заробити на хліб, а потім щоб було з ким сісти, хліба ззісти. А сам він, кажуть, не корисний.

Тьмяні картини минувшини

 Випадає чудова нагода замодніти, нічого не роблячи. А саме не роблячи наколок. Тепер на шкуру така поведінка, а потім буде инака. Дак ото та инака надбіжить — а ти вже такий, як треба. І з-пишна позираєш на брижнасті, брезклі, безмірно застарілі — сині, аж почорнілі, тьмяні картини минувшини.

Стара пісня — нові струни

 Про вовка москвомовка — а москов і в хату.

Технічний невпокій

 Що таке техніка (τεχνικός) — мистецтво, майстерство чи вміння? От де питаннячко на цілий проєкт чи окремий заряд у проєкт-менеджменті. Хоч-би як воно там було, а техніка змушує мене нервуватися, а я — її. То як бува в подружжі: от і знаєм одне одного вже напам'ять, а все непокоїмося.