Сьогорішній жовтень випав порожнявий, дутий. Коли почав уже часувати через блідницю, трохи відживів, як то буває з уже смертенними, й почав західливо на всі боки мотлятися. Пильно й ненастанно гріє чуприну над роботою тільки еліта, про що й не забуває сповіщати голодному, заздрому загалові, дмучи в усі трембіти. Иноді навіть здається, що справжніша, щиріша сіль нашої землі, рятуючись од нищівної війни, вивезла на Закерзоння всю спільну вишиванку (те, що вишивається, не плутати з вишиванкою), а нова сіль осолює й доїдає те, що лишилося.
Сам я до еліти, не превеликий жаль, не належу. Тут іще слід тямити, що еліта — то самоназва, з чого в нашому реместві випливає, що треба переконувати сьвіт у тому, що ти в його елітний чи елітарний, торсаючи й шарпаючи його, непам'ятущого. А я от на теє зовсім не мастак.
Ще й до того, пізні жовтневі клопоти раз-у-раз іскасовуються чи переносяться. Касувати своє тверде слово якось неґречно, тож із такого становища є два виходи. Раз, можна вживати слова "відміняється", а не "скасовується", на взір рехверентного "отменяться". Цей міжмовний омонім дарує лінґвістичну надійку: нічого не відміняється, а на серці якось так тепліше. А друге, можна заходи переносити. Це ніби як великий, статечний корабель на хвилях — носиться-переноситься. Альбо альбатрос так високо літа, що не знає, де сяде. І чи сяде коли. А як сяде, то чи не повисне старому морякові на шиї. Бо воно переноситься, щоб потім нишком і скасуватися.
Немає коментарів:
Дописати коментар