Инквизиція

 У теперішній українській мові слів на "и" ще менше, ніж можна назбирати по старих словниках. А справді вживаних — то вважай що й немає. Однак такі слова становлять дорогоцінну опрічну рису нашої мови, а надто надніпрянської її парости, стовбура, як докладніше брати. Тому не забуваймо "индика", "икати", "искри", що можуть, милозвучности ради прибрати собі "г": "гиндик", "гикати", "гискра". Не вимовиш "гіндик", бо він і без "г" — таки "индик", а не що.

Мої виявлення — собі прості й ніби аж дрібничкові. Дак коли-ж не можу я спорудити словника, як де-котрі мені иноді простосердно пропонують. Диви, навіть од професора Яворницького лишився нам тільки один том, виданий у Катеринославі року Божого 1920. Совіцьке мовознавстово згодом усі 50 000 ніде більше тоді не записаних слів зручно порозгублювало. Доньку придбала мені цю рідкісну книжку на интелектуальнім базарі нашої з єю альма-матері. То що-ж я вздріваю? "Индуктовий", "инквировати", "инстигувати" й іще золота жменька дуже вже потрібних чужих слів. А я, бачте, вже давненько всі чужі слова з приростком "in-" віддаю нашим "ин-". Довідався до Тимченкових "Матеріаловъ для словаря письменной и книжной южнорусской речи XV—ХVIII вв." — дак і там якісь із учених слів на "ин-", а якісь на "ін-", як і з джерел бралося.

Ну, вважайте, що в мене то "южнорусская речь". Так аж із XV вѣка! Тут мені одна колежанка интимно повела, що нишком "кепкує над мною". "Господи", — сплескую я руками, — а ви-ж із чого кепкуєте"? "А з мови Вашої!" Отакої! А ще кажуть, що зо сьміху люде бувають! Ну, мені й справді пізненько — навіть зо сьміху вже людини не буде. А впертий український чоловік — був, є й іще побуде трохи.