Слухаю коротесеньких лекцій з литвинської мови, мло вже потрібних, але дуже цікавих мені, що їх пропонує охочій увазі шановний пан Вінцук Вячорка й, звісно, бере мене жаль. Одно, що його самотній голос — надсадний крикунів крик у німій пустелі. Литвинська мова, сказати-б, часує й конає, бідна, в ніжних обіймах дбалого, тямущого свого мовознавця й мови знавця. А друге, що з мене міг-би, т'але не вийшов український Вячорка. Як і він, я з малечку призбирую старі словнички й книжечки, студіюю їх. Однак із його просьвітитель, а з мене — присьвітитель.
Немає коментарів:
Дописати коментар