Смерти стало аж занадто багато. Чогось не до речи пригадалося холодно-віддалено-поетичне з власного:
"Зелений змій залежалий у зелі —
залюблений у злі сумний слухач сича:
і чар, і черв, і чорт в зеленій камізелі,
і їжа їжака у той-же самий час."
Смерть невідступно бігає за життям — суха, як верба, а ганяє, аж рипить. Зазирає в вічі: "Ну от як-би ти без мене знало, що ти живе? Я твій костур, я твоя торба, я твій хрест-енколпійон!" Так-так, тямимо, дякуємо — та чи не занадто багато тепер тої мертвої невідступности, того заглядання в живі очі? Коли вже накоситься Танатос? Коли трісне його залізне серце, коли иржа вже ззість залізо його старого меча, коли спалахне його згаслий смолоскип і випече смертоносні очиська?
Коли прийде апостол правди й науки й сповістить, що надійшов Бог живих, наступив на змія?
Немає коментарів:
Дописати коментар