За совіцьких часів учено нас: интеліґенція виходить із народу, а потім знов увіходить ув народ. Заходить, і двері за нею прибивають. От як були Визвольні змагання, багацько повилазило нам із народу интеліґенції: хто попенко, хто селюченко, ба навіть і робітниченко. Коли прийшла пора ту парость косить, мало хто встиг заховатися назад у простолюд — більше в землю позабивали.
Далі знов із народу, вже мореного, битого, повихоплювалися люде, назвалися знов интеліґінтами. Тих уже киями ганяли, то вони собі перескакували: там у народніх масах переховається, а тут уп'ять ніби вчений чоловік. Далі вже діти, онуки їхні попризвичаювалися: туди-сюди, то прикинешся интеліґентом, а то чарку вхопиш — і чистий тобі репаний мужик. Ходили до війська, в робітничі лави, щоб іспекатися того тавра, що "із службовців" — так воно почало називатися.
Так та интелігенція обтерлася межи людьми, що вже й не вважа, що вічно в дверях: чи то на вхід, чи то на вихід. Уже й народу ніде нема, вже всі кругом поставали интеліґенти, а якось мнуться, хоч і апльомб.
Немає коментарів:
Дописати коментар