Наша довголітня вкраїнізація завсігди пізня — як та груша зимова, що иньші овочі вже всі їдці повиїдали, а вона й далі тверда та зелена, на одному боці лежить. Пізня ще й тому, що й лаштується довго, й нагоджається пізно. Приходить, а їй:
— Де-ж Ви передше, бабо, були? Вже й громада попорозходилася!
— Передше я спереду була, й молодицею, а тепера за возами плентаюся...
Вона мені схожа на Самійла, суддю ізраїльського, як він у народу того негнучкошийого відпрошувався:
— Пустіть уже мене, людоньки, помирати. Ви Богові не вірите, а ще мене благаєте! Я вже нажився, й нічим перед вами не завинив — називайтеся, як хочте, мовляйте, як хочте, моліться, кому знаєте. Все вже говорено й переговорено, й од задавнення тільки скніє та кисне.
Коли-ж ні: ще за Давидом шукати треба і треба...
Немає коментарів:
Дописати коментар