Перед розімкненим ладом

 Бачу Ґоліята, але я — не Давид. Засьпівав-би пісеньку, заграв-би на псалтир, але чи послухає велет? А там іще позаду: леґійон, бо багато їх. Невже-ж більше ніхто не бачить?

Серед своїх

 Талан сьвідомого вкраїнця — проповідувати перед наверненими. Ненавернених уже не вернеш.

Отчизна проповідь

 Кара різномовністю й благословіння рідномовности суть симетричні події Сьвятого Письма. Таких супротиставлень у Біблії чимало: те, що в Старому Заповіті ввереджається, в Новому — зціляється.
Богоборчий подвиг єдиномовного племени полягав у муруванні велетенської товстенної вежі: "Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім'я, щоб ми не розпорошувались по всій землі", — це в перекладі Йвановому Хоменковому. Куліш і за ним Огієнко називають ту споруду "баштою", що в сьогочасному слововжиткові ніби підкреслює войовниче призначення зухвалої "дозорної" вежі. (Таке розрізнення між "вежею" і "баштою" принаймні обстоював іще Антоненко-Давидович.)
Нащо-ж та тверджа: пильно виглядати янгельського воїнства чи гордовито сподіватися самого Бога? І зустрічати збройно? Боронитися? Чи владарювати?
Сьвяте Письмо тільки дає нам увагу про те, що покладено початок праці, а по тій праці "Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити" (переклад Огієнка). Тому зчиняється Вавилон, шарварок помішання (мов) і розпорошення.
У день-же Сьвятого Духа як-раз навиворіт, ніж перше: "сповнились усї Духом сьвятим, і почали розмовляти иньшими мовами, як Дух давав їм промовляти" (у Куліша). Відтоді, християнами бувши, побожно в проповіді "чуємо кожний власну говірку свою, в якій родились".
СРСР, як слушно зауважують, був країною, що в назві своїй не мала вказівки ані на землю, де живе її народ, ані на народ самий. Що-ж єднало? Історична пам'ять про приналежність до вежетворення в Московській імперії й проповідь стовпомурування доби новітньої. Як пам'ять, як і проповідь, звісно, карбувалися в слові: "одна мова та слова одні".(в Огієнка).
Ота мова, оті слова — й стали цеглою й вапном, заправою нової народности.
Як-що наші земляки не почують власної мови, то послужать на новому бетонобудівництві, й лишаться глухі до рідного звернення. І навернення. Як у Стороженка: "Поучав не з книжки, а на памъять, та ще й нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те сьвяте казання".

Два перевітники

 Бойовий суржик і бойовий матюк узялися були воюватися з совіцькою гіпокризією. Але тепер метнулися боронити совіцького чоловіка від України. По нашім боці б'ється тільки бойовий гопак.

Коні на припоні

 Чому це у "Фейсбуці" ніхто ніколи не сьміється, а всі тільки "іржуть"? І навіть гиготять з московським обертоном і камертоном: "Я РЖАЛ"...

Плекання клюмби

 Маленькі нарцизики чомусь найбільше надихають квіттяра на плекання клюмби.  

Рятункове коло

 Спаси себе і ти врятуєш від себе сьвіт. 

Мудрі записи

 Як почнеш ото розумувати — скільки-ж у нас слів на "-ання" та "-ення"! Це від чинної розгублености перед абстрактністю. А на "-ість"? Ніби в розмовах уже кість, а не вода.
Тож ото почнеш розумувати — та й покинеш...

Підзор упав

 Фемінізм подає кінечне виправдання безклопітному парубоцтву й робить щеплення глибокої поваги від нещасливої любови.

Мізантропічна постава

 Багато цікавіще зневажати людство, знаючи, що добрячий гурт того людства стежить твоєї зневаги й умліває від захвату.

Доводячи до сказу

 Як-що хтось наставляється до сказу не з лихого розуму, не зловільно, а з сердечним переконанням, то з таким станьмо пліч-о-пліч, візьмім за рученьку, й ходім разом аж до того входу, куди не виходить заглибитися с головою.

Засумів Ирод

 Які спокійні були волхви на авдієнції в Ирода! Царіє, маги, перські мудреці-звіздярі на послуханні в узурпатора, неука й плазуна. Дивилися, не кліпаючи. Це було десь цими днями.
Нам так тепер потрібен їхній спокій.

Нежонаті любомудри

 Над головами мимохіднів коло Молодого театру мріє висьвітлена цитата з Жана Ануя: "Хто був щасливий у коханні, не має про його жадного в'явлення."
Яка розрада для всіх нещасливих і блудних, яке виведення з вини! І введення до драми. Начхав на стару, й просто від борщу — ну мерщій до театру! Там навчать, там виставлять і поставлять!
На думці-ж відповімо клясикові: хто був щасливий у коханні, той спізнав істу любов. Ті спізнали, бо були не самі.
А мати в'явлення про щастя, про кохання — це до нежонатих хвилозопів. Я одного такого навіть знаю — як-раз тепера закохавсь. Поки заочно.

Без наслідку

 "Жити в суспільстві й бути вільним од суспільства не можна!", — скрикнув найвідоміший совіцький діяч, чиє ймення було вписане до тьми-тьмущої табличок на закарбування місць і подій — як суспільний нагад.
— Не можна? — перепитали совіцькі вкраїнці. — Чи-ж правда тому? — й притьмом увільнилися.
Багато кого суспільство розшукує й до-тепер. Без наслідку.

Без суду

 Я завсіди говорив: вірю Богові, в чоловіка не можу повірити — не вмію. Але, уявіть собі, є-ж такі: перше не вірять у Бога, а далі не вірять у людину. Які-ж вони? А ті особи серед нас, ба більше — довкола нас.
Не суджу їх — боюся.

Над колискою

 На жаль, знаття вкраїнської мови не припадає на спадщину — доводиться навчатись і слів, і виразів. Спадає тільки тінь, спогад, здогад. А, може, то дідове чи бабине слово над колискою?

Наше — все, наше — скрізь

 Ми ніколи не забуваємо тішитися здобутками чужинців українського походження скрізь, де тільки можна. Їхне добро — це й наше трохи. Мовляв, і це, й те ми можемо, а далі ще буде. Наочно росте по всьому сьвітові вкраїнське родове дерево. Розкидає своє галуззя, заглиблює своє коріння.
Це чомусь не стосується лиш до вкраїнців московських. Чи вони в Бога теля ззіли? Бо там ми, навпаки, пишемо, де можна, українські прізвища на московський копил або-ж педантично зауважуємо, що то — "росіянин" або "російський хтось-там". Це, гадаю, для того, щоб не ятрити вкраїнські душі, Московщиною покріпачені. Дуже звичайно, це-б-то делікатно!
От нарешті вийшло автентичне видання славнозвісного твору Павлового Штепиного "Московство". Ілюстровано цю розправу, як і обіцяє назва, московським малярем — бо московство-ж. Так і зазначено: "В оформленні обкладинки використано картини відомого російського художника В.Шульженко."
В.Шульженко, щоб ви знали, — Василь. Але з поваги до його московства прізвище не відмінюється. На дамський манір.
Я не підтримую таких "ґречностей". Думаю, що саме в Московщині треба на кождого земляка показати пальцем, та й заходиться вже будить. Наприклад, у новинах: "У Москві скоїлася прикра сутичка між українцями Навальним і Чайкою. Українське посольство виступило посередником у пересправах між славетними нашими земляками."
А про Василя Шульженка написати, що він — видатний московський маляр-українець. І вперто відміняти прізвище. (Це його не скасує, не бійтесь!).
Що-правда, найперше я запитав-би в шановного земляка, чи заявляв він згоду на публікацію своїх картин з такої прикметної для нас нагоди. Добре, як-що згоден — українець буде!

Воно. Наше.

 Думаючи за перейменовування своїх міст задля тримання їхнього, не забудьмо за Донецьке й Луганське.
Місто. Ніякого роду. Воно. Наше.

Дзеркалова хата

 Не можна полохати людини, що голяка кривляється перед дзеркалом, хоч-би яка мудра, хай-би яка кохана вона була. Проте ми живемо в сьвіті, де чим-раз більше людей уявляють себе в тій ролі будь-де й будь-коли. Нелегко обминути їх і не сполохати. Життя оприлюднилося. Міські житки й так уже були мало приватні, а тут іще нові спокуси електронової доби. Всі вже звикли до того, що посеред вулиці вам знечев'я заступає дорогу хтось незнаний і зачинає гучноголосо розповідати всеньку свою долю. Те, що незнайомець затулив одне вухо долонею, — чи то робить учинок цілком прощенним?
Колись ми мандрували до Ужгорода з чужинцями, й зупинилися на околиці в одному дивному готелі. Коли-б я не був такий безхитрий, то ще подумав-би, що то — нерядний дім. "Звичайні" кімнати була занадто вузькі й занадто тіснії, трохи як ті піхви без шаблі булатної, тому єдиній серед нас панії готували окремий "номер для молодят". На готельній землі, коло водозбору, стояла простора хоромина; на першім її поверхові була якась-то робітня, а на другім — "апартамент".
Коли нашій панії прочинили туди двері, то вони (пані) аж ухитнулися. Усі будуарові поверхні зсередини були оббиті дзеркалами. Одно слово, там мусів жити я.
Ви любите себе, вам приємно себе бачити? Скрізь? І завсіди? Я от ніколи не належав до племени нарцизів, та й підстав милуватися на себе де-далі, то все менш. У тій сьвітлиці-дзеркалиці хоч-би куди я сахнувсь, усюди наражався на свою подобу. Мій непідхвальний образ вистрибував на мене зусюди: зо стелі, зо стін, з-під ніг. Він чигав на мене за кожним рогом, навіть витріщався на мене у виходкові.
Яке подружжя, ба навіть яка самотність витримає випробу таким натрутливо интимним медовим місяцем? Так гадав собі я, але, визнаю, помилявся прикро. Бачте, це було ще перед часами соцмереж.
Нескінченна ґалерія — й повсюди помножений на вічність, удосконалений ти. Пиши, не читаючи; говори, не слухаючи; показуй, не бачучи. Ти — цар, живи сам серед харемів, евнухів і колісниць. Багато хто собі ніколи не набридає, ніколи себе не засмучує й не розчаровує. Або принаймні знає, де в його сховані малесенькі дверцятка до дзеркалової хати, й спокійно походжає сьвітом із ключиком на шиї.

По динарію

 Каюся, полюбляю я розбалакувати продавниць. Але торгує тут неподалік одна, що завсіди обзивається до мене й без підохоти. Що-разу, як їм здається, що купую щось таке, до чого в мене ніс не доріс, — а то може бути недешева риба постом чи, як нині, хурми аж на дев'яносто гривень, — то вони приказують:
— Оце добре, що купили, так можна самому наїстися й уже ходити по хаті ситому!
Жінка вже літня, й тому мову мають іще нівроку. Шкода тільки, що ніби трохи вони завидющі. Хтозна, може, встигли пережити якийсь-то недолік чи недосит колишній.
Ошамненько беручи з продавничиних рук овочі, що барвою й тривкістю так нагадують нашу першу революцію, все-таки кидаю клясичне:
— Маю четверо дітей, є кому їсти!
— Ой, так ви щасливий, мало хто тепер так має!
Еге-ж, як дбає, так і має. Щасливий, бо багатий, а кругом люде бідні. Ще з клясики:
— Багато бо званих, мало-ж вибраних.
— Оце вже я щось не розумію.
— Ну, як: багатьох покликали, а мало хто прийшов ті діти робити.
Киває, а бачу, що знов не зрозуміла. Хай собі. Я не про заздрощі подумав, а ось про що: тільки-но відхилишся в українській розмові від хатньої простоти — й розуміння зникає. Що таке небуденна говірна балачка, про що говорити по вкраїнському? У кращім разі, интеліґентний розмовник зачне проповідувати правду й науку шкільною говіркою, геть попрошиваною московською мовною психологієїю.
Простацтво відсахується тої мови, а разом із нею й усякої "вченої розмови", — враз тобі пропадає в крілячій суржиковій нірці. А там тільки з приходу вузько, а далі в хату — чи то керролівська безвихідь, чи то лябіринт Мінотаврів. Хтось шукає там саме за Керролом, але сам я того не досьвідчив: боюся Бика.
Та вже й сама интеліґенція стидається вкраїнської "культурности", раз-у-раз даючи перевагу макаронічному розумуванню.
Виходить, що всіх покликано, а не йде зовсім ніхто. Нема кому. Може заробимо по динарію?

За природу кумедного

 Не треба нам Арістотеля, щоб з'ясувати природу кумедного. Хто живе в Україні, знає сіль сьміховини від шкільної лави. Та сіль усе осолює, й соли тої потрібна лиш дрібка. Та й на дрібку — хіба кристалів кільки.
То літери вкраїнські. Та не всі, не полохайтесь, — всі не треба знати. Тільки ті, що відрізняють нашу абетку від московської.
Це ті самі, що ви їх так прикро розшукуєте на клявіятурі, коли таки доводиться складати щось українською: "є", "і", "ї". Так от, усі вони дуже потішні.
Не цікава лиш літера "ґ", геть не сьмішна. Того й прибрано її з правопису ще року 1933-го. Забракло комізму. Й рік був не комічний.
А як-же сьміхота? От що, добрі люде: напишіть щось негодяще московською мовою. Московську-ж мову всі знають? Годиться! А тоді настромляйте туди кумедних літер "є", "і", "ї". Прошу без "ґ" — невесела буква, смутна-невесела.
Ану, перечитайте! Чудно, еге-ж? То в учених людей суржиком зоветься, хоча в тій мішанці з українського — тільки полова.
От вам і вся природа кумедного. І не треба не то що Арістотеля, а й Остапа Вишні. Пишіте й сьмійтесь собі на здоровля з тої кумедії!

Логопедична країна

 Наша країна — логопедичний заклад для дорослих українців. Маємо хиби в мові й відсталість у її розвиткові.

Хуторі іменуються слободою

 Нині вчетверте ходив до дитячого садка на ранкову новорічну виставу. Вже мав я цукерочку й, здається, сніжинку, істотно ведмедика (не прийняли до зайців, бо більшенький) і зайчика, що сам до зайців не признається, а воліє бути розбишакою.
У садочку на невеличкому столикові — прозірні течки з діточими виробами, іменами й прізвищами підписані. Прізвища всі вкраїнські, а от імення наші не всім під аршин.
Заповзялися проти рідної форми вкраїнські батьки, що мають Колю, Кіріла, Даніїла, й навіть давньоруського з себе Радміра. А недорослий Марк, навіть коли виросте, аж ніяк не хоче бути Марком.
До вкраїнчика Колі нещодавно приходив український сьвятий Миколай, проте Миколкою Коля не став. А чого? Та якось воно не так згучиться!
Де ти загубив друге "л", Кіріле! Вже Кіріллом тебе міг-би поздоровити найсьвятіший патріярх Кірілл. Даніїла теж на східні привітали-б: маладєц, Даніїл!
А кого ви привітаєте, любі діти? Звідки виглядатимете собі підпомоги? На кого всю надію матимете?
Маєте вже в іменах опору опорові. Чому й кому опиратиметесь?
Цікавий я знати, чи знайдуться на занадто широких обширах Руси Московської завзяті сини вкраїнців, що вперто звуться Мыколай, Кырыло, Даныло, Марко, Радмыр?
—Эй, Микола!
— Я не Микола, а Мыкола. И обращение у нас "Мыколо", звательный падеж. Я украинец, понимаешь? Так отец с матерью назвали...
Байка...

Культурна одіж

 Чи випадало вам бачити, як на дешевім торзі дівчата й молодиці діловито перебирають добротний крам? І кожна з тих речей стокротно ліпша за те, що на них убрано, стокротно краща за те, що мають вони в одіжній шахві, стокротно добріша за все те, що вони коли-будь мали.
Беруть, мацають, відкладають — ні, не теє, не такеє! Чого-ж вони доберуть? Не дізнаємось, не додивимось.
Найпевніше, купиться й удягнеться щось таке, що, кінець-кінцем, не виставатиме з лави вже ношеного, вже звичного.
А вибирали-ж довго, ретельно, газардовно!
Отак у нас ставляться й до культури.

Тихо й лагідно

У День дипломатів дипломатично побажаємо українським дипломатам лиш одного: будьте ви українські!

Під афоризми

 Афоризм — то овоч чесного редаґування. Бо як немає зерна, ні паростка, то чесне редаґування лишає по собі саму розпушену ріллю. Під афоризми.
Цікавий я знати, що чесне редаґування лишило-б од цього допису.

Викладати, вкладаючи

 Цими днями мав глибоку й змістовну розмову з Наталею Марченковою (инакше Наталею Савчуківною). Зайшлося за красне письменство: як викладати, щоб діти не тікали, зриваючись, навіть не писнувши, у незглибиму безодняву межи поколіннями?
Наталя згадала, чи просто нагадала, одну справедливу річ: твір красного письменства — то красна нагода дати людині виговоритися, нарешті прилюдно й докладно оповістивши про себе сьвіт.
А в тім, чи-ж не за таку саму нагоду правив той твір і творцеві самому? Якби ми так ставили справу, то на лекції з української літератури ніхто не жалів-би ніякого часу — сиділи-б невиводно.
Попри всі запевняння соціялістичного сюрреалізму, наше письменство є національне не токмо формою, але й змістом. Саме того й упосліджувалося воно так — не хвормально, а від щирого серця гонителевого.
Сприймати наше письменство як привід і нагоду до самовизначення може лиш наша душа — хай вона часом про теє й не знає. Старший питає в себе: "Хто я, що я? Ет, знаю!", — й тільки стене плечима й махне рукою. Молодший має важить на те, чим йому буть, а не на те, чим він не став і не стане.
Він боїться, щоб не накинено йому скам'янілої лушпини чужого кшталту й опрічної камери з самотнним замкненням в аж надто чужому змісті. Але-ж то не чуже, а нутряне своє! Ми просто виходимо з себе.
А вкраїнство — то двері, й добре, що вузькі. Вузьким дверям більше віри йметься. Українство — то воля, а не пащина чи панування. Хто, як не наше письменство красне, спізнав і показав це!
Ось поставив я тут окличного знака й сам ізлякавсь — тихцем треба, хоч і бігцем...

Як хто бажає

 Людство не змінюється, отже, й не ліпшає. Змінюватися через випробу людяністю можна тільки особисто. Ми вчимося від людей, робимо щось через них і з ними, але кінець-кінцем перетворюємося тільки заходами власних надзвичайних зусиль — у мент докладання й іще на жменьку часу. Жменьку — лиш рукою сягнути й руку стиснути.

Надлюдство — нетривке й невисоке піднесення. Людство з своєю незмінністю й ненаправністю скоро повертається до нас і обіймає все. Тому пориватися доводиться безперервно. Як хто бажає...

Вступне

 Поки в Україні не добудовується місцева церква, треба нам, українським християнам, на місцях стояти й ревно молитися особисто.

За одного битого двох небитих дають, та ще й не беруть

 Подивився нового "Макбета": цілюща неправда навіває здоровий сон із видивами кельтських мужів, що без кінця воюються, щоб народжувати синів, і без кінця замиряються, щоб народжувати доньок. Без кінця народжують синів, щоб воюватися, й без кінця народжують доньок, щоб замирятися.
Подивитися-б іще на тих невисоких ранньосередньовічних велетів у щирій їхній подобі. Бо здається, що режисери ще від єлизаветинської доби дурно розшукують їх серед небитих, нежонатих акторів. Замісць одного битого двох небитих дають, але-ж не беруть.

Підземна Вкраїна

 Десь у глибокім надрі зацілілої політичної нації заховався й тихо віддихає потайний, підземний український народ.

Куряні війни

 Переглянеш рядові "Зоряні війни" й розумієш, чому це ніхто з владарів Сили не хапається сідати в свій зореліт і з надсьвітловою швидкістю летіти виручати приречених і тручати запечених.
Сьвіт без Бога йдеться до манихейства, де зло й добро починаються з манюсінької літери й точать між собою не зоряні, а куряні війни, борсаючись у поросі під ногами Успіху й Щастя, що минають малят, підгинаючи довгі поли вищих матерій.
Навіть і джедаїв уже нема, нема й не треба — тільки кльони, почутивши в собі жменьку Сили, таки хапаються бігти до летючих кораблів, що понесуть їх до ґалактики Незнищенного Гаразду.

Лагідно кажучи

 Що-разу, як я пориваюся сказати якусь дурницю, мова ґречно притримує мене за вишитий, мережаний рукав і сумирно мовить:
— Ну, ти-ж мене знаєш? Облиш...

Ми таки різні

 Він уподобав собі її очі сині. Вона вподобала собі його сильні сидні. Очі сині й сильні сидні можуть приналежати одному тілові. Але де те тіло повстане? Куди воно посуне?
Таки ми різні.

Який-такий заробок

 Я завсіди працював, силуючись заробити. Тому де-що запрацював, але не зробив майже нічого.

За тренд-сеттерів

 Тренд-сеттер — то такий хорт. Стрілець стріляє з глушини, а пес приносить дичини.

Позичена краса

 "Россіянка Софія Никитчукъ заняла сегодня второе мѣсто на конкурсе красоты "Миссъ міра-2015". Оце так новина! І звідки їх Бог бере, таких "россіянъ"?
От іще "россіянка Владислава Евтушенко не смогла попасть в число 15-ти финалистокъ конкурса "Миссъ Вселенная" в США". Ми їй спочуваєм: може, хай спробує українкою?
Треба якось нагадувати всім тим ненашим "міс", "містерам" і "місіс", чиїх батьків чиї ми діти!
Це в нас, у прийми не взятих, — сьвята повинність така.

Самозрозуміло

 Голоскевич і навіть Ізюмов від слова "повінь" дають у родовому відмінкові звичайне для моїх сьогочасників "повен-і". Ну от бачте, — а ви боялися! Не страшний нам той Голоскевич!
У Кримського-ж, щирого прихильника наддніпрянської, а не галицької правди, родовий — "повен-и", ба навіть "повон-и" — з причини історичного "о", що виринає в непрямім відмінку.
Ото замісць утішливого суржика візьміть і мимохідь устроміть десь оте "повони". Насьміються так, як ніколи не реготалися з глузливої вашої мішанки.
То чи здорові ми мовно?

Навмання, без книжки

 Я колись викладав українську літературу в Австралії. За так грошей, але викладав. В українській школі в Нобль Парку.
Я всю першу (й ліпшу!) частину свого життя геть усе робив за так грошей. Що-правда, й не працював, але таки щось робив.
І от я звертаюсь до дітей українського роду в далекій, як сонце, острівній країні. Маю читанку Марійки Підгірянки для наших, українських, звісно, дітей.
Як не сторінка, як не рядок — то холод, голод, вороги.
За холод — для краю, де ніколи не буває холодно, де не зможе, хоч як намагатиметься, замерзнути в кучугурі п'яниця.
За голод — для землі, що зроду-віку ворогів не мала. Одно єднає з Україною — сумна історія "відкриття": "ми спали собі, а вони прилинули, й теперки ми — їхні". А чого? Та хтозна!
За ворогів... Сусідів нема, а ті, хто землю взяв, — ну, хіба-ж то вороги? Це-ж ми і єсть!
Де-хто гадає, що в Австралії пробувають нащадки запеклих і каторжних. Скільки мені відомо, колоніяльні врядники тоді поставились до виправних колоній аж надто ретельно: всіх варнаків домучено й нащадків не було.
Нащадки тих, хто прибув до Австралії самохітно, звикли жити для добр і для добра. Навіть якщо пояснити, що таке дича-голоднеча, мороз-морозенко, злії воріженьки, — то й тоді неясно для чого воно все.
Давно то було. Аж тут і сама Вкраїна схотіла бути Австралією, їй-Бо, схотіла! Ремствує школярство й студентсво, дзвонить на ґвалт і викладацтво: занадто багато вкраїнського письменства загадують учить! Хай-би вже тим "хвилологам", а то-ж усім: і менеджерам, і промоутерам, і дизайнерам — словом, усім трудящим. Не красно: тут і мови ніхто не зна, а вони ще з літературою.
І що за літратура! Хоч Уласа Самчука читай, хоч і без книжки плач: холод, голод, вороги. Розкажіть, як ми зігрілися! Повідайте, як ми наїлися! Де наші змоги-перемоги?
Україна молода викотила своїй прадідівській культурі неомірного австралійського гарбуза. Але холод — у кісточках, голод — у животах. І пестливі, здрібнілі воріженьки щось не задрімають ніяк.
Треба майбуть своє знать і напровсяк пробувати й зрозуміть.

Проз уха

 Колись наша коренізація збіглася, спалася, стеклася з урбанізацією. Поспліталися ті дві брязкучими хвостами слів — отими своїми "-заціями". Ми того століття дістали аж дві п'ятирічки такої доби.
Тепер не те: урбанізація випереджає коренізацію, нашу вкраїнізацію, — давно випередила. Попервах то була тільки вбивча прокрастинація. А тепер ясно: українізація вже суперечить урбанізації, вадить їй.
Що ми маємо? Люде неохоче народжуються й неохоче вмирають. Дефіцитна молодь — сировина нового колоніялізму, біопаливо метрополій.
Походження відкидаємо як ящірчиного хвоста. Лиш мовно розпізнається приналежність: ти або колонізуєш чужу землю своєю мовою, або чужа земля тим самим побитом колонізує тебе. Мова — стяг: показує, хто стяг.
Нам не акції декомунізації треба було, а зразу — походу деколоніялізації. Це відкинуло-б силу лукавих питань. Там суть — і не треба кумедно парувати з безпідставним заходом ще й "денацифікації". Цей останній потрібен тут хіба для стриму надмірної деколоніялізації. Й противаги — їй-же.
А годилося-б просто прибрати гніт. Бо пригнічував і пригнічує.
Урбанізація живиться селами й містечками — це звичайна її дієта. Таким чином несхиблено, непереможно скорочується, зменшується ґрунт для вкраїнізації: все менше людей "змушені" триматися рідної мови.
Ми всі знаємо, що треба "кудись" сунути, бо на місці ніщо не стоїть — може впасти. "Десь там" — чужа мова: кувирдь! та й перекинувся в "перспективного сучасника". Баґаж власної культури пропонується залишити в камері схову: колись-то придасться, а може й ні.
Старша верства ще нам поживе-побуде, слава Богу. Поживуть ті, хто передбачливо зрікся мови сам, сьвідомо. Ці поживуть, щоб пересьвідчитися, що робили все слушно.
Зацліє й де-хто з тих, для кого пристойна вкраїнська мова — рідна, для кого вона — борня. Чи не матимуть вони ще за життя наочних підстав для розчарування?
Молодь не прийде, щоб розсудити своїх старших: молоди — жменька, й та жменька прийти не прийде, а піти — може.
Хто, попри всі наші злигодні, таки прагне вкоренитися тут намісць нетривкої нашої молоди, — взброюється московською. Та мова прочиняє геть усі двері — не зобидять. А на ангелянську таки ще тонко, хоч притерплюються й до ангелянської. Тільки з доброю вкраїнською завсігди мулько. От і обирай, поки молодий і рухливий.
Держава нам нашої мови не оборонить — хто-ж сам собі ворог? Це-ж скільки праці! Сьвідомої праці, доскіпливої! Так полетить шкереберть увесь "перспективний плян"!
Є принаймні дві мові-міжнародниці, готові хоч зараз взяти на себе й культуру, й науку — місцеву мову лекше пустити повз уха. І всі зрозуміють, і всі похвалять.
Кожен україномовець, українофіл — пре проти повени, захлинається прибульною водою. І мусить це знати.
Не біймося, що покинуть вони весла. Ті, що досі борюкаються — не дадуться. Ми роду не таківського, ми роду королівського.

Із темні на сонце

 Людоньки отакечки сьвітляться без кінця, щоб повидну впевнитися, що вони досі десь там іще суть у темні життя.
А що як не стало?.. 

Аби затишно

Водій умикає радіво — пісня. Голос хороший.
Кажуть: на чиєму возі сидиш, того й пісню сьпівай.
Не всякій пісні нам слід голос свій позичати.
Не на всякому возі мені досьпівно: захотів пишно... аби затишно.

Від батькового батька

 Як-що ти цікавий до Церкви, не треба починати від патріярхування. Починай від пощення.

А все-ж вона не мовчить

 Одначе скільки жінок пошилося в кішки, здумало, що вони — кітки й кицьки! Це мало-б нашорошити їхні "половинки", "третинки" й "четвертинки": адже кітка звикає до місця навсонні й повітки під сонцем про случай дощу. І зовсім не до тих, хто коло тої повітки швендяє. Кішка не звикає навіть до котів, хоча до котусиків так легко призвичаїтися!..
Ет, дурниці то все! Ну, де ви бачили жінку, щоб тільки нявучила, мурникала й майже мовчки просила їсти?

Невідомі болі

 Живемо так, наче мучимось усіма мукама нашої предків'ї, але не бажаємо терпіти ані найменшої гризоти.

Про що-день

 Жити, не дожидаючи нічиєї смерти й не крадучи хліба, — самої мализни про що-день просимо в Господа. Але скільки-ж люду тої крихти не має, бо не просить!

Вчаться, та й годі

 Українці вчаться чогось, чогось вони вчаться. Це твердження.
Чому вкраїнці вчаться — то питання, що не має остаточної відповіди.
Вчаться, та й годі.
Проте й з учених мало хто знає, чого навчився.

До Европи

 Европо, я змайстрував тобі четверо европейців — щирих, правдивих, своїх, незазичених! А ти й не завважила приносу, не заважила, не прийняла.
Тільки:
— Пхе! Дорого! — через губу сказала...

На око знати, що обмалкувато

 Маємо в'язнів совісти — на жаль, забагато. Маємо бранців безсовісти — шкода, що занадто мало. А надто тут, на волі. Не треба конче сидіти. Можна ходити, каратись, мучитися і... тихенько каятися.

Як при боці шабля

 Два найуживаніші в Київі сальонові речення мають бути ось які.
Перше окличне:
— Ви так гарно щебечете по московській — аж любо слухать!
А друге запитальне:
— Що це Ви так нашу мову калічите, Ви-ж либонь і вищу осьвіту маєте?
Вищу осьвіту справді мають, здається, всі: хто — цілу куповану, а хто — докуплену. Купувати тут доводиться й щирою працею запрацьоване. Всі купують, мало хто споживає.
Українська мова — заохітня доважка до всякої осьвіти вищої. Проте й купованого пса треба годувати. Диплом дозволяє, але-ж і зобов'язує. Як шабля в шляхтича при боці.

Догана абстракційонізмові

 Мистецтво абстракційонізму називають по англійській abstract art, nonfigurative art, nonobjective art, nonrepresentational art. Це, говорячи з-проста, непевне, буде необразове, неречове, необразотворче мистецтво. Повторім: необразотворче образотворче мистецтво.
Це ніби-то мистецтво відмислености, одволіклости, що має домагання на ідею, на абсолютне, на сам абстракт.
Таке мистецтво вже віддавна є, але то мистецтво словесне. Воно називається хвилозопиєю. Хвилозопия розказує нам, що таке ідеї, бо не може показати їх. Натомість абстракційонізм запевняє нас, що може показати нам ідеї, запевняє словами, запрошує нас узяти те на віру, то-б-то зазіхає на досліди коло віри. Чи повіримо?
Бог промовляє до нас через образи найнеймовірніші. Незобразне, невідтворне є через те й незбагненне, незглибне, недовідоме, людині не належне. Як-що воно справді є, то є в Бога й тільки.

Сьвіт довкола нас раз-у-раз спахує неймовірними видивами, що вражають і надихають нас, дарма що ми можемо не знати їхнього походження, природи чи змісту. Абстракційонізм пропонує щось ісхоже. Легко визнати йому глузд і смак, давши словесникам висловити несказанне. Це знімає питання про глузд і смак глядача-цінителя, несуперечимо стверждуючи ці важливі чесноти. Всі догани абстракціойнізмові завсіди розбиватимуться об цю гірню скелю, цю недвижиму тверджу певности й заспокоєння.

Як розчинити море

 Така штука: спершу розчиняєш рибу в воді, а потім розчиняєш двері до хати — а вона вже вдома. Тоді розчиняєш ту рибу вже на стільниці. А там знай смаж і їж собі на здоровля.

Я — чужиня, в мене тут роду нема

 Історія владарювання твориться у нас перед віччю. Десь стоїть "адміністрація". Вам до сподоби слово "адміністрація"? Знаю, ви про це не замислювались. Так от: десь у тій адміністрації відкидають українське слово "повіт" і лишають на його місці совіцький "район". Замість пропонованого вкраїнського "урядника" настановляють псевдоевропейського "префекта".
Що нам намагається сказати владуща кляса, що сама себе воліє величати "правлячою елітою"? А ось що:
— Ти, українчику, відсунься від влади: вона не твоя. Не була й не буде ніколи. Бач, навіть не по твоєму називається. Обирай між совіцьким і "европейським", бо й те, й те — наше. А ми — чужиня, в нас тут роду нема.
От і порядкуй, як сам собі знаєш: "районами" та "плюс-квам-префектами"...
Хочу "повіт", хочу "врядника"!
А вам нудно, жалкуєте? Їй-Богу, не чую...

Нічого не мовить, як мрець безмовний

 Суржик — німий сьвідок нашого історичного пониження.
Бо, шумкий для сьвіту, він по правді говорить тільки з українською совістю.

Иньшого не дано

 Де-хто бачить Всевидюще Око лише на долярі гамериканському. Бачить його й вірить, що й сам для його видимий.
Иньшого, инакшого не дано.

По надії

 Що історія кінець-кінцем забирає в усіх завойовників, так це найдорогоцінніший їхній здобуток — певну надію своєї вищости.

Треба вже дякувати

 Коли вони, найдобрячіші з них, говорять вам, що ви з ними — єдиний народ, ви пригадуєте, що вони зробили з своїм народом, тим єдиним народом, що мали? Чи ви готові взятися до зробу? Хіба ви самі чи з ваших хто — ще не пробували?
Треба вже дякувати... 

Як з бика — ні лою, ні молока

 Культурна клясо! Коли присідаєш, щоб ізнов полапати суржика, прислухайся: то на тобі рипить московський "сюртук", то сюрчить у тобі московський сюрчок.
Підведися й іди, не присідаючи!

Там побачимо

 Тролейбус оголошує двомовно. По наськи:
— Зупинка "Вулиця Володимирська"!
По гамерицьки:
— VladimIrskaya Street!
Усе готово до зустрічі двох народів на вулиці князя В...
Поки не ясно, якого князя. І яких народів. Там побачимо.

Щербата копійка

 Як-що я денно напишу сто дописів, то дістану за день добру сотню "лайків-вподобайків". Помисліте-ж, добрі люде, скільки мені треба всього вподобати, щоб написати одного дописа!

Як Брут (Хома)

 Геть barocco, живемо ґотицькою добою: Гоголь ще довго буде за суддю між нашою Гетьманщиною, їхньою Московщиною й чужою-чужиною Европейщиною.
Вкраїна, як той Хома Брут, одчитує в ґотицькім соборі Псавтиру за московською панночкою. Сотник, бач, загадав.
Одчитує так Хома, та й гадає: ще встане чи вже навставалася, й по вставанню буде?
Ох, і встане ще, ой, устане...

Вища кляса

 Завітайте до вищої школи: за браком вищої осьвіти, торгують вишколом. Дуже багато "иноземних" студентів з тісної в'язки земель: торгують правом жити тут, продають життьовий простір, що поменшав, а тому й подорожчав. Без сорома казка — продають Україну.

Безвізовий режим

 Насилу я зрозумів, хто я такий, хто ми такі єсьмо: ми — безвізові европейці. Того я візи й не маю, що вона мені ні до чого. В Европі живемо, куди-ж далі їхати?

Купить не купить, а поторгувати можна

 "Фейсбук" — то ринок незавадного гонору, де подавання давно пожерло попит.

Мету зовсім попрострелювали

 Совіцькії люде: для Росії вони — набої, для Вкраїни вони — мини.

Театр у театрі

 Буває, що людина, і так макоцьвітна, полюбляє ще й придурюватися. То вже театр у театрі.

Пусти вуха межи люде, то чимало вчуєш

 Одна з найнебезпешніших рис homo sovieticus — то здатність побіжно почути чужу брехню й бігом переказувати її як свою правду.

Облік на кількість

 Усі вкраїнці — друзі мені. Судячи з мого рахунку в "Фейсбуці", вкраїнців менше, ніж я гадав, — 161.

Без страху й плями

 Культурна кляса має бігти попереду свого народу. Але важливо, щоб вона робила те, не втікаючи.

Далекосяжний відгомін

  Кожна людина всеньке життя глибоко заховує в собі знаття, що:
— головні слова, що в житті ми вимовили, — не від нас складені (молитви);

— головні наші життьові особи — не ми (а наші діти);

— головна подія нашого живоття подіється без нашої участи (смерть).
Саме тому кожна людина всіляко намагається з мільйонів скопіювати й мільйоново розкопіювати щонайбільшу купу власноруч зробленого в поставі й подобі, а головно:
— наговорити й накарбувати, скільки змога, "власних" дурниць;
— привласнити ті діти, обмежуючи їх числом аж до нуля й визначаючи час їхньої з'яви;
— ніколи не вмирати будь-якими засобами аж до самої смерти.

А з сходу аж на спадень

 Захід іздолав усі иньші сторони сьвіту. Захід промовляє до сьвіту, кажучи:
— Дурненький сьвіте! От ти караєшся, мучишся, караєш, мучиш, будуєш, руйнуєш, молишся, зневіряєшся, — а гаразду не знаєш! А я вже відкарався, відмучився, відкарав, відмучив, набудувався держав, наруйнувався нородів, вимолився, відвірився — й отепереньки гараздую! Ходи до мене, сьвіте, хоч погараздуєм укупочці!
І все західніє...

Промінчик ясної надії

 Нині зрана на сходах униз до станції метра "Майдан Лева Толстого", там, де своїм звичаєм збираються "творчі" волоцюги, де питуща молодеча справляє сидні одвір трансґресії, а далі непомітно для себе таки входить через затильні двері, сидить купка заброди-голів, молодявих бурлаків і бурлачок. Заблудлий парубок у добрім уранішнім гуморі ще не збавленим голосом виводить:

"Пѣть птицы перестали.
Свѣтъ звёздъ коснулся крышъ.
Сквозь вьюги и печали
Ты голосъ мой услышь."

Цілу ніч він любився з горілкою, й тепер звертається до коханої з сьпівочою надією на сьвітлий день любови. Й кохана чує, кохана відгукається:
— Знаю тебе, любий! Люблю тебе, милий! Усю свою вилюднілу людяність заховав ти для мене, ні крапелюшечки не зронив, і тепер простягаєш мені повну по вінця чарку. П'ю до тебе, рідний! П'ю й тебе припрошаю! Хай щирою оковитою сльозиться твоя душа!
Слухають пісню замріяні "дівчата". Вони вже рідше миються, але инколи ще досі ночують у хаті. Вони ще сподіваються, що то до них... 

Сьоме грудня

 Тепер ув Україні що не день — то день ЗСУ. Так воно ЗСУ-нулося,  й з цього часу надовго замерзло на календарі шосте грудня без року.
Хто про це знав добрячого 1991-го? Те сьвято тоді вряджалося, ніби проводи на військову пенсію. З отриманням кватирі десь у Криму.
Але непомітно для похмільних запровадників клацнуло тоді сьоме грудня, й почала наближатися нова доба.
А ми вже в ній живемо, дожидаючи нового сьомого грудня, коли день ЗСУ буде вчора.
Поки-що відчуття — як у комаря в бурштині...

Спільна служба

 Дивний наголос народньої дикторки звернув мою увагу на оповістку в метро. Вона вже вкотре каже "співробітник міліції", ніби вмисно налягаючи на те, що в нашій міліції ще й робітники суть.
А й справді: чому, власне, він не працівник, а су-працівник? Хто це там потайки співробітникує з міліціянтами, та ще й під землею, можна сказати, в підпіллі?
— Працівнику міліції, підійдіть до співробітника міліції! — так як чую вже оголошення.
Десь у схроні, мабуть, сповзаються. Куди-ж міліції без помагачів?!

На безлюдді

 Цікавий тепер Київ настав: половина прошаків, половина диваків. Ще половина просить не для себе. Ще половина — не дає. Ще половина — просто крутії, без домішки. Ще половина — роздавачі нічев'я. Ще половина — вороги. Ще половина — бездомішні божевільні.

Ото наскладаєш тих половин на купу й думаєш: а де-ж ті люде?

Нірвана без Кобейна

 На Хрещатикові сидить дядько з басовою гайтарою й підсилювачем. Заводить якийсь вугляно чорний металь і супроводжує клясиків власною басовою партією. Грошей не просить. Нащо вони сивочолому йому? Духовних протестів теж не виклика.
Нірвана без Кобейна. Нірвана по Кобейнові...

Слідком за великими

 Як перекладник я ретельно намагаюся все з'ясувати. Як письменник я не з'ясовую нічого. Жадного глузду, бо то — першотвір.
Едґарові Аланові По дано було найвишуканішого смаку й найпотужнішого хисту. Чого-ж забракло? Третього елементу тріяди — покупців. Тепер-би він їх мав, але йому вже не треба: на ліки для дружини, на хазяйство для тещі. Покупці по По приходять тепер до иньших. І приносять гроші. Дарма!
Кафка взагалі не хотів виходити друком. От не хотів, благав: не треба! З хистом і смаком йому все було зрозуміло, покупців не кликав іще за життя.
Вдале наслідування — то завсігди триумф. Можна навіть удало вдавати вдале наслідування. І теж — перемога.
Письменник — то гетьман-пластун, сердюків нема. Що за спиною: земля і воля, чи стінка виходка, де ти забарикадувався сам?
Це ще хтозна. Але хтось перекладе. Й однаково будуть наслідувати.

Creative writing

 Тільки графомана цікавить, чи почин роману виказує тему, а чи героїв. Мене цікавить почин роману такий, щоб йому кінця не було.

Супроти мови помилка

 Мене сучасне красне письменство вкраїнське цікавить не дуже. Головно через те, що воно не красне своєю вкраїнською мовою. Сучасне, але не красне. Й не цікавиться викрашатися.
Це не та оказія, щоб учитися на чужих обмилках і охибах.

Хуткотечне життє духовне

 Так цікаво стало жити перебіжною миттю, ніби в річці за водою пливеш, але куди треба, й море вже недалеко. Аж шкода й на хвильку на духовні береги вискочити: а ну-ж як більше не потрапиш плисти, враз забудеш, як то воно — руками-ногами й у воду видихать?
Там у людей уже гирло близько, нема коли натягатисятою вічністю, що земного воску,  — ще, крий Боже, потонеш отако.

Тільки обтріпнувся на пісочку, легенько за душу замислився, ще й не обсох, ще й голови в пісок не встормив, а вже побіг за плином, ніби струсь. Чи замахав руками, як вітряк: хоч млином побути коло сьогочасности. Така вона гарна, свіжа, лискуча! Швидколетна. Бистроплинна. Скороминуща... 

Охотників день

 А ми, вкраїнці, геть і слово таке забули були — "охотник". Коли нарешті забрів до нас чужий "волонтер", то нікому вже й ніяк було згадати питоме наше. Неохота якась напала й балакати.

А тут ніби Сам Бог сказав: не будь ти вже, Хомо (чи Химо), знеохочений(а), а будь охочий(а). І зразу висипало ціле охотне військо з Хом і Хим. Спала всіх охота, ще шибає й досі.
Чи єсть іще на сьвіті де такий народ заохочений: без провідників, без установ? Самі собі щось ладнають — тричі заперечені штатними "будівничими", тричі приперчені вже на повсякчас неохочими.
От, кажуть, держави в нас не було. Може воно й не було, а охота держати й охочі держатися — таки були й знов знайшлися. Купилися, трималися — відразу з'сувалося, що ну-ж і багацько нас таких, але-ж усі якісь знайомі.
І ще не все зробили охотники, ще багато потраплять зробити. Бо кортить. Бо зносить охота.

Не на гаразд

 Дуркуватеньке слівце "о'кей" причепилося як реп'ях до всіх мов, навіть, як з'ясувалося, до івриту. Мову з духовного сьвіту повернули до людей, то невже на таке посьміховище?
Чи воно гарно? Та ні. Чи воно треба? Аж ніяк.
Походження тьмяне, каламутне, а значіння — дуже просте: "гаразд". Окремі наші мови, мають на це свої слова, тож нема чого горнути все на одну купу, о'кей?
Ні, здається, не о'кей...

По московській

 Уживання назви "московська мова" що-до "русскаго языка" повернулося до нас по-первах через звичайну вкраїнську фронду до всього совіцького. Аж тепер ми бачимо, що така назва становить не тільки завертання історичної й мовної правди, але й чин змилування: не можна чіпляти на сердешну мову цілої Росії.

Згідно з життям

 Побачимо, чи матиму я слушність, але поки йдеться до того, що дві мовні громаді в Україні чимраз гостріше, вже без "компромісовости й полохливости", як сказав-би Єфремов, усвідомлюватимуть непристайність своїх поглядів і чину. Обставання за вкраїнськими правами заступить місце "вкраїнофільства".
Нехтування мови як єдиної можливої основи вкраїнського буття вже нічим присолодити. Засаду запеклого москвомовства — нічим заличкувати.
Любов'ю багато що можна зробити, й купу вже зроблено. Але мовна направа занадто глибоко залягає. Кожне признаватиметься тільки до свого.
Щирі вкраїнці змушені будуть визнати, що мають змогу боронити своє тільки особистими (й громадськими — в складі сьвідомих осіб) духовними заходами. Душевних зусиль (борня в родині й міському побуті) потрібно буде де-далі, то все менш, бо сторони просто розійдуться.
Московська культура не терпить двомовности, українській — "гармонійний білінґвізм" смертельно загрожує. Ніде помиритися.
Чи це гасло до безжальної змажки? Не конче. Так відрубно живе Брюсель, столиця флямандської спільноти, але й місто з переважанням франкофонії. Хто клопочеться долею флямандської мови, хто протистоїть франкомовству? То є приватнє питання самих носіїв рідного. Приватнє питання життьової ваги.
Із бесід з рідно- й нерідномовними розмовниками можна-б виснувати, що, принаймні тепер чи саме зараз, те питання не є найнагальніше або навіть просто нагальне для дуже багатьох українців. Але воно саме в собі є вкрай оголене й пекуче, до того дуже особливе й осібне. Як ущухне трохи великий буревій український, мовна справа визирне з туману одинокою непорушною скелею.

Вова

 "Вова" — то по-нашому "нелюдько". Нам про це нагадували сто років тому, нагадують і тепер.
Гадаю, ім'я Володимир трохи поки-що перепочине; але на далі ти, вкраїнський Владку, Володю, Володьку, знай і люби свою мову: не будь "вовою"!

Инженерна помилка

 На цікаву оповістку натрапив оце я, як звичайне, в метро. Телепровідник Артем Ґаґарин (так-би я назвав "телеведучого Артема Гагаріна", якби моя воля) підносить до вуха мобільну слухавку під гасло "Я розмовляю по українському". На ахвішці, теж як звичайне, немає жадних розділових знаків, крім зірочки — "*". А та зірочка до такої примітки ліпиться: "*в цьому реченні немає помилок".
У реченні без крапки завсіди єсть помилка, тому й брак розділки в "по українському" як помилка вже не бере ока, та й писали так у нас були передніше.
Може річ у тім, що пан Артем зашумів по наськи: по вкраїнському, по вкраїнськи, по вкраїнській, українською мовою? Тут і справді немає помилки, прикрою помилкою було-б, якби така зірка та й гуторила по московському.
Але-ж Артем не говорить, він "розмовляє", перемовляється! А тут іще клейно "Impression Electronics"! На назву не вважаючи, компанія вкраїнська, не журіться!
Он воно що: Артем говорить телефоном в Україні виробленим. Сподіваймося, що наші инженери не зробили його на спіх, як на сьміх. Бо те речення таки з помилкою: вкраїнці перемовляються ТЕЛЕФОНОМ. Тепер, слава Богу, вкраїнським.
Я сам, що-правда, ще не спитував.

Гостиний дім

 Як-би я за прикладом деяких колеґ реєструвався в "Фейсбуці" скрізь, де мушу бувати, то міг-би з'явитися ось який запис: "Сергій Саржевський checked in to готель "Львів"". То була-би щира ганьба та ще й підозра в брехнях!
Знаю сам, що мені нічого робити в готелі "Львів", а надто, як-що я — у Львові. Напитую гасла вай-фаю, а мені:
— "Гасло" — це "пароль"?
І де тут Львів? Забули геть усе!
На чарівкій орударці — намисто. Намість звичних дукачів — блискотючі зірки. Кажу їй:
— Маєте на шиї стільки зірок, скільки бракує вашій вітальниці!

Соційологічне передбачення

 Молода людина, що береться до вивчення науки соційології, мусить здавати собі справу з того, що соційологія — це наука того, як стати й довіку лишатися претендентом на соціяльну допомогу, соціяльний захист, соціяльне житло й різні соціяльні різнощі.
Тоді як юриспруденція, приміром, — то наука того, як ніколи не бути бідним.

Мокра печатка

 Ми всі таки дописуємо свого романа. Коли нарешті скінчимо,  Господь прикладе мокру печатку з нашим власним екслібрисом, пильно прочитає й видасть. Вийде в сьвіт, побачить сьвіт.
На врочистому обідові критики скажуть або добре, або нічого.
Ми всі таки дофільмовуєм свої фільми. Коли засьвітяться сьвітла, здіймуться вигуки:

— Браво! Ще! Це було геніяльно!
— Знаю, — скажу. — Спаси, Господи!

Ради вічности

 Коли хочете писати для найширшого загалу, це-б-то "заради вічности", пишіть по московській. Люде вас зрозуміють, як зрозуміли колись, скажімо, Гоголя.
Пишіть, хто може, бо я не хочу. Ані писати, ані розуміти, ані лишатися в тій вічності полудневого москвомовства.

Le faux ami

 Схожі слова різних мов із відмінним значінням звичайно називаємо "зрадливими друзяками перекладаревеми". Хоч вони й видимо зрадливі, перекладники їх, звичайно-ж, полюбляють — за схожість таки — наче своїх братів горілчаних; бо хибні друзі ті спричиняються до перекладницької интоксикації. Публіка-ж вітає споєних од "облудного товариства" перекладарів шаленими оплесками, й то стоячи й підстрибуючи.
Маємо й вирази зрадливі. Найнебезпешніший із них — Mania grandiōsa. Ця підступна хороба воліє забирати перекладачів іще молодими. Але через ненасит не погребає й старшими.

Ні рідного, ні вірного

 Київська церква. Гарний-прегарний сьвященик-українець. Чудове казання й тема віддячлива: причта за добрячого самаритянина. Казання широке, надзвичайно розлоге: хто ближній твій?
Усе добре, все на місці, ніщо не забуте.
Тільки двох речей нестає в казанні: вкраїнської мови й України самої...
Як піду я з Київа до Батурина й, крий Боже, ущкоджено мене, хто-ж мені, вкраїнцеві, позав'язує рани духовні? Хто духовною мастею вразки мої змастить? Агов, хто ближній мій?

Перша стать

 Довго пригадував, як то воно — "перший секс"?
Не знаю, я з ним народився — вперше і в-останнє. Ми два секси єсьмо, й кожний думає, що він перший.
Отак і змагаємось...

Все за культуру

 Дістав сорочку фірми "Culture". Все — можна далі не розвиватися!

Пилипівка 1932-го

 Змружую очі й спитуюся думкою здумати, як загівляли на Пилипівку вкраїнці 1932-го року. Ті, що ще зосталися вірними...
Як хто й знає істу суть посту, то тільки вони.

Універсальні листи

 Цікавий я знати, як це в нас після п'ятниці, 13-го листопада, у переддень спомину Голодомору, в переддень християнського посту ще знайшлося календарне місце на "чорну п'ятницю" з чорним од придушення жабою горем вимушено дешевого торгу?
Вже не впреше складається вражіння, що дикі комерціянти бездумно надсилають нам блюзнірську копію сьвята, заадресованого чужому, не потрібному нам та й загалом нікчемному життю.

Коли-б знаття

 Я скрізь проповідую, що рідну мову мало "знати", треба нею ще й говорити. Але вві Львові перебуваючи, що-разу впевнююся, що не досить "говорити", треба все-таки й знати.

Одноманітні голоси

 Не кривдуйтеся з того, що їм — усе одно. Бо все одно їм — байдуже. І все одно "вони" — то ми.

Не все деньок, буває і днище

 День Гідности й Свободи — все з великої! Увесьденечки говоритиму "гідност-И" замість "гідност-І — в тому відпорною силою об'явиться моя особиста достойність і наша національна гідність. І, звісно, свобода, вольовим чином виявлена.

Поспит українізації

Треба напихатись українським, поки не повидирали: або через непотребу, або через що згірше.

Ради страху

 1922-1932 — десятирічка "коренізації". А слово-ж яке — "ко-ре-ні-за-ція"! Просторі треба мать у мізкові борозенки, щоб воно туди впхалося.
Україну скорінено, селянство вигризено й викурено, саме життє, здається, перестало траплятися. Все прищулилося, затаївши й духа — знеживилося; а більше — мре, хоч і живого удає.
Але лишили мову! І вона, розштурхана визвольними змаганнями, буявіє на волі.
Вільно, — хоч хвормою, а не змістом, — заговорило красне письменство, за ним і культура задзюрчала: "електрівні", "виробні", "кляса", "плян", "видатність", "невжиток" — хоч шо хоч.
Не поймуть? Уторопають!
Засмутилася, позаздростила на ті воли культура сусідська, великомовна: ну, що то за говір дурний? Мовчать, поки зуби стирчать!
А зуби для артикуляції ой як потрібні, без них і по московській не дуже потрапиш замельдувати!
Пішла буйна мовонька на Сибір...
Не минуло й шістдесяти років, як вернула "на  свої хахли" — зіссана, маломовна, облуплена, забучавіла.
То ти чи не ти? Мацають, повертають — наче вона; ну, живи...
"Електрівні", "виробні" — ви шо, здуріли?! "Кляса", плян" — клята діЯспора! "Видатність", "невжиток" — лихі перекладницькі витребеньки!
Второпають? Не поймуть!
Далася нам в тямки ота "коренізація"! Закоренила в нас невиводне бояння й нічого непочування.
Страх ламле життя, а сусіди однак сторожким оком позирають на старожитню мову нашу: як це так, що ще не переставилася?

Правдиво й незакрито

 Я будь-яке навчання вкраїнської мови називав-би вишколом, бо, як правдиво й незакрито робити це тепер, одразу впевняємося, що то є підвідміна й підрозділ бойового гопака.

Мова-розмова

 Чи маємо ми ще й тепер щось таке розмовне, щоб було до розмови, до любови чи хоч до мислоньки? Щось говірне таке — хоч поговорити? Живу мову, що ще живе й живить?
Бере сумнів, обнімає жаль...
А коли так, то чи можемо ми судити тепер наводом про незнане й невживане?
Знане й уживане гань і напастуй, а незнаного-невідомого не займай і не руш: то затрачений скарб, ще не належить він тобі.

За ширмою

 Реклямна ахвишулька нетутейшої, не з голодного краю компанії: "Голод ми беремо на себе!". Насилу діждали! В нас тут сам ніхто так не зголоситься. На свій клопіт голод берете, на свою голову? Бач, якісь мають вахлі там чи що, як-раз наїмося!
А може — ой, леле — вони намірилися нам той голод забезпечити? Чи, як прийде, візьмуть на свою шкуру його біду?
Падолист — насуваються роковини несходимих голодоморів наших. І тепло-ж таки вірити, що хоча-б хтось там, десь там намагається відгородити нас від голоддя хоча благеньким вахльовим хистком...

Транскреація

 Середньоамериканські индіяни взяли в Колюмба бердинку з метальової цюпачки на свої колись камінні фараґівчата, сіли охляп на виведені з конкістадорської стайні коні — та й гайда в Дике поле!
А там жубра того — до смутку! Якісь недовідомі племенця хліборобські в Дикому полі потроху собі дичавіли, помалу земельку колупали — так геть їх!
Недовго, що-правда, так собі гасали: надбігли культурніші люде — і жубрів тих побито, й самих индіянів постріляно-порубано. А хто зацілів — будь ласкав запхатися до народньої республіки й республікуй там нишком: знайко біжить, а незнайко в колибі лежить. І кріси не помогли. В Дикім полі — залізна колія намісць биків.
Сила байки: своє миле, хоч зогниле.

Рядна сторона

 Працюю на семінаріюмі в державній установі. Перепина на обід. До мене заговорив бельгійський гість:
— А якою-ж це мовою всі тут говорять?
— Московською, — відказую, понуривши очиці в землю.
— Справді? А чого?
— Тут у нас картвельський фахівець, так щоб йому розумно було.
А хіба-ж не так?  І картвельцям, і нам далася втямки та міжнародня мова. Хоч скільки хоч усяких мов знай, а без московської все не згодишся.

Зима — кожуха нема, чоботи ледащо, — і йти нема що

 Як християнин я вже не маю чого сказати nec urbi, nec orbi — давно все сказано, і не від мене. В цьому розумінні я вже віддавна вподобав собі старовірів: вони сотні років тому відбилися від сьвіту, а тепер і сам сьвіт од них одкаснувся.
Усіх роздрочують тільки наші позлочувані шапки — їх здалека знати. Наші пости не переважать самохітніх сироїдів з безвірних, наших молитов не чути за суцільним дзижчанням міст.
Наша покора і наша покута — тільки на руку ковінька. Коли проповідуєш на базарі, всі гадають, що ти ходиш з довгою рукою і живеш ласкавим хлібом.
Не мені казати, не сьвітові слухати...