Я колись викладав українську літературу в Австралії. За так грошей, але викладав. В українській школі в Нобль Парку.
Я всю першу (й ліпшу!) частину свого життя геть усе робив за так грошей. Що-правда, й не працював, але таки щось робив.
І от я звертаюсь до дітей українського роду в далекій, як сонце, острівній країні. Маю читанку Марійки Підгірянки для наших, українських, звісно, дітей.
Як не сторінка, як не рядок — то холод, голод, вороги.
За холод — для краю, де ніколи не буває холодно, де не зможе, хоч як намагатиметься, замерзнути в кучугурі п'яниця.
За голод — для землі, що зроду-віку ворогів не мала. Одно єднає з Україною — сумна історія "відкриття": "ми спали собі, а вони прилинули, й теперки ми — їхні". А чого? Та хтозна!
За ворогів... Сусідів нема, а ті, хто землю взяв, — ну, хіба-ж то вороги? Це-ж ми і єсть!
Де-хто гадає, що в Австралії пробувають нащадки запеклих і каторжних. Скільки мені відомо, колоніяльні врядники тоді поставились до виправних колоній аж надто ретельно: всіх варнаків домучено й нащадків не було.
Нащадки тих, хто прибув до Австралії самохітно, звикли жити для добр і для добра. Навіть якщо пояснити, що таке дича-голоднеча, мороз-морозенко, злії воріженьки, — то й тоді неясно для чого воно все.
Давно то було. Аж тут і сама Вкраїна схотіла бути Австралією, їй-Бо, схотіла! Ремствує школярство й студентсво, дзвонить на ґвалт і викладацтво: занадто багато вкраїнського письменства загадують учить! Хай-би вже тим "хвилологам", а то-ж усім: і менеджерам, і промоутерам, і дизайнерам — словом, усім трудящим. Не красно: тут і мови ніхто не зна, а вони ще з літературою.
І що за літратура! Хоч Уласа Самчука читай, хоч і без книжки плач: холод, голод, вороги. Розкажіть, як ми зігрілися! Повідайте, як ми наїлися! Де наші змоги-перемоги?
Україна молода викотила своїй прадідівській культурі неомірного австралійського гарбуза. Але холод — у кісточках, голод — у животах. І пестливі, здрібнілі воріженьки щось не задрімають ніяк.
Треба майбуть своє знать і напровсяк пробувати й зрозуміть.
Я всю першу (й ліпшу!) частину свого життя геть усе робив за так грошей. Що-правда, й не працював, але таки щось робив.
І от я звертаюсь до дітей українського роду в далекій, як сонце, острівній країні. Маю читанку Марійки Підгірянки для наших, українських, звісно, дітей.
Як не сторінка, як не рядок — то холод, голод, вороги.
За холод — для краю, де ніколи не буває холодно, де не зможе, хоч як намагатиметься, замерзнути в кучугурі п'яниця.
За голод — для землі, що зроду-віку ворогів не мала. Одно єднає з Україною — сумна історія "відкриття": "ми спали собі, а вони прилинули, й теперки ми — їхні". А чого? Та хтозна!
За ворогів... Сусідів нема, а ті, хто землю взяв, — ну, хіба-ж то вороги? Це-ж ми і єсть!
Де-хто гадає, що в Австралії пробувають нащадки запеклих і каторжних. Скільки мені відомо, колоніяльні врядники тоді поставились до виправних колоній аж надто ретельно: всіх варнаків домучено й нащадків не було.
Нащадки тих, хто прибув до Австралії самохітно, звикли жити для добр і для добра. Навіть якщо пояснити, що таке дича-голоднеча, мороз-морозенко, злії воріженьки, — то й тоді неясно для чого воно все.
Давно то було. Аж тут і сама Вкраїна схотіла бути Австралією, їй-Бо, схотіла! Ремствує школярство й студентсво, дзвонить на ґвалт і викладацтво: занадто багато вкраїнського письменства загадують учить! Хай-би вже тим "хвилологам", а то-ж усім: і менеджерам, і промоутерам, і дизайнерам — словом, усім трудящим. Не красно: тут і мови ніхто не зна, а вони ще з літературою.
І що за літратура! Хоч Уласа Самчука читай, хоч і без книжки плач: холод, голод, вороги. Розкажіть, як ми зігрілися! Повідайте, як ми наїлися! Де наші змоги-перемоги?
Україна молода викотила своїй прадідівській культурі неомірного австралійського гарбуза. Але холод — у кісточках, голод — у животах. І пестливі, здрібнілі воріженьки щось не задрімають ніяк.
Треба майбуть своє знать і напровсяк пробувати й зрозуміть.
Немає коментарів:
Дописати коментар