Проз уха

 Колись наша коренізація збіглася, спалася, стеклася з урбанізацією. Поспліталися ті дві брязкучими хвостами слів — отими своїми "-заціями". Ми того століття дістали аж дві п'ятирічки такої доби.
Тепер не те: урбанізація випереджає коренізацію, нашу вкраїнізацію, — давно випередила. Попервах то була тільки вбивча прокрастинація. А тепер ясно: українізація вже суперечить урбанізації, вадить їй.
Що ми маємо? Люде неохоче народжуються й неохоче вмирають. Дефіцитна молодь — сировина нового колоніялізму, біопаливо метрополій.
Походження відкидаємо як ящірчиного хвоста. Лиш мовно розпізнається приналежність: ти або колонізуєш чужу землю своєю мовою, або чужа земля тим самим побитом колонізує тебе. Мова — стяг: показує, хто стяг.
Нам не акції декомунізації треба було, а зразу — походу деколоніялізації. Це відкинуло-б силу лукавих питань. Там суть — і не треба кумедно парувати з безпідставним заходом ще й "денацифікації". Цей останній потрібен тут хіба для стриму надмірної деколоніялізації. Й противаги — їй-же.
А годилося-б просто прибрати гніт. Бо пригнічував і пригнічує.
Урбанізація живиться селами й містечками — це звичайна її дієта. Таким чином несхиблено, непереможно скорочується, зменшується ґрунт для вкраїнізації: все менше людей "змушені" триматися рідної мови.
Ми всі знаємо, що треба "кудись" сунути, бо на місці ніщо не стоїть — може впасти. "Десь там" — чужа мова: кувирдь! та й перекинувся в "перспективного сучасника". Баґаж власної культури пропонується залишити в камері схову: колись-то придасться, а може й ні.
Старша верства ще нам поживе-побуде, слава Богу. Поживуть ті, хто передбачливо зрікся мови сам, сьвідомо. Ці поживуть, щоб пересьвідчитися, що робили все слушно.
Зацліє й де-хто з тих, для кого пристойна вкраїнська мова — рідна, для кого вона — борня. Чи не матимуть вони ще за життя наочних підстав для розчарування?
Молодь не прийде, щоб розсудити своїх старших: молоди — жменька, й та жменька прийти не прийде, а піти — може.
Хто, попри всі наші злигодні, таки прагне вкоренитися тут намісць нетривкої нашої молоди, — взброюється московською. Та мова прочиняє геть усі двері — не зобидять. А на ангелянську таки ще тонко, хоч притерплюються й до ангелянської. Тільки з доброю вкраїнською завсігди мулько. От і обирай, поки молодий і рухливий.
Держава нам нашої мови не оборонить — хто-ж сам собі ворог? Це-ж скільки праці! Сьвідомої праці, доскіпливої! Так полетить шкереберть увесь "перспективний плян"!
Є принаймні дві мові-міжнародниці, готові хоч зараз взяти на себе й культуру, й науку — місцеву мову лекше пустити повз уха. І всі зрозуміють, і всі похвалять.
Кожен україномовець, українофіл — пре проти повени, захлинається прибульною водою. І мусить це знати.
Не біймося, що покинуть вони весла. Ті, що досі борюкаються — не дадуться. Ми роду не таківського, ми роду королівського.