Не можна полохати людини, що голяка кривляється перед дзеркалом, хоч-би яка мудра, хай-би яка кохана вона була. Проте ми живемо в сьвіті, де чим-раз більше людей уявляють себе в тій ролі будь-де й будь-коли. Нелегко обминути їх і не сполохати. Життя оприлюднилося. Міські житки й так уже були мало приватні, а тут іще нові спокуси електронової доби. Всі вже звикли до того, що посеред вулиці вам знечев'я заступає дорогу хтось незнаний і зачинає гучноголосо розповідати всеньку свою долю. Те, що незнайомець затулив одне вухо долонею, — чи то робить учинок цілком прощенним?
Колись ми мандрували до Ужгорода з чужинцями, й зупинилися на околиці в одному дивному готелі. Коли-б я не був такий безхитрий, то ще подумав-би, що то — нерядний дім. "Звичайні" кімнати була занадто вузькі й занадто тіснії, трохи як ті піхви без шаблі булатної, тому єдиній серед нас панії готували окремий "номер для молодят". На готельній землі, коло водозбору, стояла простора хоромина; на першім її поверхові була якась-то робітня, а на другім — "апартамент".
Коли нашій панії прочинили туди двері, то вони (пані) аж ухитнулися. Усі будуарові поверхні зсередини були оббиті дзеркалами. Одно слово, там мусів жити я.
Ви любите себе, вам приємно себе бачити? Скрізь? І завсіди? Я от ніколи не належав до племени нарцизів, та й підстав милуватися на себе де-далі, то все менш. У тій сьвітлиці-дзеркалиці хоч-би куди я сахнувсь, усюди наражався на свою подобу. Мій непідхвальний образ вистрибував на мене зусюди: зо стелі, зо стін, з-під ніг. Він чигав на мене за кожним рогом, навіть витріщався на мене у виходкові.
Яке подружжя, ба навіть яка самотність витримає випробу таким натрутливо интимним медовим місяцем? Так гадав собі я, але, визнаю, помилявся прикро. Бачте, це було ще перед часами соцмереж.
Нескінченна ґалерія — й повсюди помножений на вічність, удосконалений ти. Пиши, не читаючи; говори, не слухаючи; показуй, не бачучи. Ти — цар, живи сам серед харемів, евнухів і колісниць. Багато хто собі ніколи не набридає, ніколи себе не засмучує й не розчаровує. Або принаймні знає, де в його сховані малесенькі дверцятка до дзеркалової хати, й спокійно походжає сьвітом із ключиком на шиї.
Колись ми мандрували до Ужгорода з чужинцями, й зупинилися на околиці в одному дивному готелі. Коли-б я не був такий безхитрий, то ще подумав-би, що то — нерядний дім. "Звичайні" кімнати була занадто вузькі й занадто тіснії, трохи як ті піхви без шаблі булатної, тому єдиній серед нас панії готували окремий "номер для молодят". На готельній землі, коло водозбору, стояла простора хоромина; на першім її поверхові була якась-то робітня, а на другім — "апартамент".
Коли нашій панії прочинили туди двері, то вони (пані) аж ухитнулися. Усі будуарові поверхні зсередини були оббиті дзеркалами. Одно слово, там мусів жити я.
Ви любите себе, вам приємно себе бачити? Скрізь? І завсіди? Я от ніколи не належав до племени нарцизів, та й підстав милуватися на себе де-далі, то все менш. У тій сьвітлиці-дзеркалиці хоч-би куди я сахнувсь, усюди наражався на свою подобу. Мій непідхвальний образ вистрибував на мене зусюди: зо стелі, зо стін, з-під ніг. Він чигав на мене за кожним рогом, навіть витріщався на мене у виходкові.
Яке подружжя, ба навіть яка самотність витримає випробу таким натрутливо интимним медовим місяцем? Так гадав собі я, але, визнаю, помилявся прикро. Бачте, це було ще перед часами соцмереж.
Нескінченна ґалерія — й повсюди помножений на вічність, удосконалений ти. Пиши, не читаючи; говори, не слухаючи; показуй, не бачучи. Ти — цар, живи сам серед харемів, евнухів і колісниць. Багато хто собі ніколи не набридає, ніколи себе не засмучує й не розчаровує. Або принаймні знає, де в його сховані малесенькі дверцятка до дзеркалової хати, й спокійно походжає сьвітом із ключиком на шиї.
Немає коментарів:
Дописати коментар