Хуторі іменуються слободою

 Нині вчетверте ходив до дитячого садка на ранкову новорічну виставу. Вже мав я цукерочку й, здається, сніжинку, істотно ведмедика (не прийняли до зайців, бо більшенький) і зайчика, що сам до зайців не признається, а воліє бути розбишакою.
У садочку на невеличкому столикові — прозірні течки з діточими виробами, іменами й прізвищами підписані. Прізвища всі вкраїнські, а от імення наші не всім під аршин.
Заповзялися проти рідної форми вкраїнські батьки, що мають Колю, Кіріла, Даніїла, й навіть давньоруського з себе Радміра. А недорослий Марк, навіть коли виросте, аж ніяк не хоче бути Марком.
До вкраїнчика Колі нещодавно приходив український сьвятий Миколай, проте Миколкою Коля не став. А чого? Та якось воно не так згучиться!
Де ти загубив друге "л", Кіріле! Вже Кіріллом тебе міг-би поздоровити найсьвятіший патріярх Кірілл. Даніїла теж на східні привітали-б: маладєц, Даніїл!
А кого ви привітаєте, любі діти? Звідки виглядатимете собі підпомоги? На кого всю надію матимете?
Маєте вже в іменах опору опорові. Чому й кому опиратиметесь?
Цікавий я знати, чи знайдуться на занадто широких обширах Руси Московської завзяті сини вкраїнців, що вперто звуться Мыколай, Кырыло, Даныло, Марко, Радмыр?
—Эй, Микола!
— Я не Микола, а Мыкола. И обращение у нас "Мыколо", звательный падеж. Я украинец, понимаешь? Так отец с матерью назвали...
Байка...