По динарію

 Каюся, полюбляю я розбалакувати продавниць. Але торгує тут неподалік одна, що завсіди обзивається до мене й без підохоти. Що-разу, як їм здається, що купую щось таке, до чого в мене ніс не доріс, — а то може бути недешева риба постом чи, як нині, хурми аж на дев'яносто гривень, — то вони приказують:
— Оце добре, що купили, так можна самому наїстися й уже ходити по хаті ситому!
Жінка вже літня, й тому мову мають іще нівроку. Шкода тільки, що ніби трохи вони завидющі. Хтозна, може, встигли пережити якийсь-то недолік чи недосит колишній.
Ошамненько беручи з продавничиних рук овочі, що барвою й тривкістю так нагадують нашу першу революцію, все-таки кидаю клясичне:
— Маю четверо дітей, є кому їсти!
— Ой, так ви щасливий, мало хто тепер так має!
Еге-ж, як дбає, так і має. Щасливий, бо багатий, а кругом люде бідні. Ще з клясики:
— Багато бо званих, мало-ж вибраних.
— Оце вже я щось не розумію.
— Ну, як: багатьох покликали, а мало хто прийшов ті діти робити.
Киває, а бачу, що знов не зрозуміла. Хай собі. Я не про заздрощі подумав, а ось про що: тільки-но відхилишся в українській розмові від хатньої простоти — й розуміння зникає. Що таке небуденна говірна балачка, про що говорити по вкраїнському? У кращім разі, интеліґентний розмовник зачне проповідувати правду й науку шкільною говіркою, геть попрошиваною московською мовною психологієїю.
Простацтво відсахується тої мови, а разом із нею й усякої "вченої розмови", — враз тобі пропадає в крілячій суржиковій нірці. А там тільки з приходу вузько, а далі в хату — чи то керролівська безвихідь, чи то лябіринт Мінотаврів. Хтось шукає там саме за Керролом, але сам я того не досьвідчив: боюся Бика.
Та вже й сама интеліґенція стидається вкраїнської "культурности", раз-у-раз даючи перевагу макаронічному розумуванню.
Виходить, що всіх покликано, а не йде зовсім ніхто. Нема кому. Може заробимо по динарію?