Ради страху

 1922-1932 — десятирічка "коренізації". А слово-ж яке — "ко-ре-ні-за-ція"! Просторі треба мать у мізкові борозенки, щоб воно туди впхалося.
Україну скорінено, селянство вигризено й викурено, саме життє, здається, перестало траплятися. Все прищулилося, затаївши й духа — знеживилося; а більше — мре, хоч і живого удає.
Але лишили мову! І вона, розштурхана визвольними змаганнями, буявіє на волі.
Вільно, — хоч хвормою, а не змістом, — заговорило красне письменство, за ним і культура задзюрчала: "електрівні", "виробні", "кляса", "плян", "видатність", "невжиток" — хоч шо хоч.
Не поймуть? Уторопають!
Засмутилася, позаздростила на ті воли культура сусідська, великомовна: ну, що то за говір дурний? Мовчать, поки зуби стирчать!
А зуби для артикуляції ой як потрібні, без них і по московській не дуже потрапиш замельдувати!
Пішла буйна мовонька на Сибір...
Не минуло й шістдесяти років, як вернула "на  свої хахли" — зіссана, маломовна, облуплена, забучавіла.
То ти чи не ти? Мацають, повертають — наче вона; ну, живи...
"Електрівні", "виробні" — ви шо, здуріли?! "Кляса", плян" — клята діЯспора! "Видатність", "невжиток" — лихі перекладницькі витребеньки!
Второпають? Не поймуть!
Далася нам в тямки ота "коренізація"! Закоренила в нас невиводне бояння й нічого непочування.
Страх ламле життя, а сусіди однак сторожким оком позирають на старожитню мову нашу: як це так, що ще не переставилася?