Дуже вже розумію я акторів, навіть зірчастих: поглянеш ото на своє тіло — да й сплюнеш сльозою. А ще-ж кортить і випити, й закусити, й покурити тим тілом трошки! То-ж беріть і вживайте мене, поки натура не відійшла, лишивши по собі саму характерність. Але не беруть — пробують, хвалять, а не беруть. І хоч-би що ми робили, знали, вміли — в тілі воно міститься. Бликнуть скоса: а чого-ж то воно, сонце вашої душі, в такій тьмяній оправі з шкуряною спинкою? Матовим блиском ясніє подвійна корона думки й чуття, а під нею — поганий вид і зморщки на виду. Лишається тільки дожидати нагоди коротесенько пропублікуватися в якійсь нікчемній, безпотрібній енцикльопедії з давньою молодою карточкою на цьому місці.
Немає коментарів:
Дописати коментар