Що-дня в зведених відомостях про війну чую "Шевченко". Не Шевченкове, не Шевченківське, а отак просто — Шевченко: ніякого роду оселене місце, що його в нас на московський манір звикли звати "населеним пунктом". Ніби хтось акапунктурно стромляє воєнну розногу в мапу, й мало не в кожному вже тепер чи не навіки й по нашому "районі", а не повіті, влучає в сельбище, вперто називане на честь українського нороднього боговища — Шевченко й Шевченко та Шевченко. Думаєш: оселене колись, чи воно зосталося залюднене? Чи воно ще оселя, чи вже й справді чужий пункт? Скажеш "осада", то ще тобі якийсь прахтичний мовлянин подумає, що обложили. А вона, гля, вже й справді в облозі.
Над боїщем не може не ширяти могутній Шевченків дух — бринить Тарасовим прізвищем розпач і біль. Загарбують Шевченкове — чи лишать хоч назву: Шевченків вигін, Шевченків пустар? І тільки листочки може десь іще по своєму прошепочуть:
"Що-б тут було без нас? Краса якая?
Бур’ян та осока;Була-б долинонька, неначе пустка тая,
А подивись, тепер вона яка!"
Немає коментарів:
Дописати коментар