У нас сам Дніпро славою тече. Того й перегородив він оце дорогу мандрованому москаликові. На Москві слави нема: наче переможна, ніби всевладна, вона цяпає кровцею, сльозить чужим горем. Глуха, здуріла від крику страчених і закатованих. Чи зупинить її на Славуті байдужна рука історії, чи зажене за Урал і тихо скаже: "Цить, це Яїк!"? Чи... чи маємо ми всі остаточно розчинитися в недбалому течиві сьвітової бійомаси, як оті мертві акучі салдати в Дніпровій хвилі? Чи обонятна органіка знов перетроще кістки, пережує тіло й виплюне свою безглузду правду на голий берег нової пустелі?
Немає коментарів:
Дописати коментар