Учора знов (бо нема зупину!) ходив дивитися на оперу. Зветься "Травіята". Це по волоському. А по нашому "Повія" (за однойменним романом Мирного). Ще одна суто літературна пов'язь — "Салдацький патрет" Квітчин-Основ'яненків. Бо я там більше лібрето читав, щоб занадто не витріщатися на кін. Музикальність, бач, маю аби-яку, зате-ж добре (як і всі ми) знаюся на одінні. Як той швець, що знав своє шевство. А тут кравецтво. Власне, ціле костюмерство.
Гадаю, нашій артистичній дружині, що так зугарно сьпіва по тальянському, але є властиво вкраїнська, зручніше було-б походжати, роблячи сцени в чомусь умовно автентичному, середини XIX століття. Бо оперове мистецтво, знаєте, багато більше, ніж театрально-драматичне, мусить покладатися й спиратися на умовність. Бо поки голос дозріє, тіло, гля, вже й перезріє. Тому перші ролі хлопців і дівчат можна доручати тільки вже дохожалим сьпівцям — змужнілим і матерним.
До того, не так легко переконливо приставляти кумедію, виробляючи колоратури. То вже доводиться жертвувати переконливістю в дії на користь музики й сьпіву. Бо музика, хоч як то неприємно комусь із публіки, в опері — головне.
Тому коли "Повія" — глибокий соціяльно-психологічний роман, "Травіята" — зворушлива, тонкосльоза історійка. Але свого часу вона вже на прем'єрі збурила публіку аж до сказу своєю надмірною сучасністю. "Ми так живемо", — розсудливо казали багаті паризькі меломани, — "та чи-ж на теє ходимо ми до опери, щоб побачити там свої жалю гідні житки?! Мудрий, знаєте, на певній стадії свого життя перестає задивлятися на себе в дзеркало, щоб намісць юного Доріяна Ґрея раптом не вздріти там Дорка Сірого".
Ото либонь згадуючи ту старосьвіцьку, шануючи слухи ваші, контраверсію, й надумали постановники "осьогочаснити подачу". На те солідних наших солістих і простих виконавців повбирала костюмерка умовно сьогочасними обиватилями. Особливо вразили особисто мене, яко невиправного сноба в убранні, камізельки на краватки й сорочки (що в сьвітлі сохвітів здалися сіравими, в кого були білі) в одвідувачів Війолетиного сальону. Хоч які розбещені були тодішні сьвіцькі парижане, а в середині XIX століття їх таких і до челядні не пустили-б.
Я зразу здогадався, що то епатаж: от вам, маєте ваші віконти, маркізи й грапи, от вам ваші гарнючки й гарнюки! Справді, осоружилося нам те сьвіцьке життя київське! Тут до речи буде народня приказка: "Вези овес до Парижу, а не буде з вівса рижу." А з повії не буде жадної травіяти. Риж, щоб ви знали, то наше те саме, що в московців "рис".
Щоб підсилити ехвект, зроблено так, щоб жадні два костюми в спільних явах не компонувалися в ансамбль. А сценограхвія відверто пре проти костюмів (бо сценограх сам собі чоловік, навіть не родич костюмерчин).
Там, де персонажі смашно, по старосьвіцькому епістолярно листуються, постановники змусили горопашних виконавців, по теперішньому мацати мобільники. Певно надокучили протягом репетицій, то й мали кару за брак зосереджености на "Травіяті". Що-разу, коли в сцені аристократи лізли в телехвони, глядацтво змашиновано зазарало в свої. Нищівна сила мистецтва!
Особисто мені (манія величности) піднесли лискучу дулю на таці в вигляді вкраїнських титрів. Де меломан скривиться на окрему хвальшиву ноту, там я мусів без кінця виробляти міни, читаючи й не читаючи біжучий золотий рядок. Римована частина ще скидалася на нашу мову, як я її чую, а нежонаті вірші були просто какохвонічні.
Наостанці я мусів заплющити очі й слухати музику. Через те, що я геть не музикальний, вона здалася мені чарівна. Чи то були чари виконавства чи вердієвого імени, сказати не зважуся. Але в четвертій дії я ненароком витріщився від захвату й картина здалася мені можлива: окремий ошатний лікарняний покій, шовкова піжама в героїні. Аже раптом у величезному вікні в самому центрі сцени розпукнулася велитенська рожа. Знавцям нашої мови легенько нагадаю, що то не мармиза, а троянда. Який кітч, який влучний удар по глядацьких забобонах просто в глядній залі!
Шкода тільки, що наша київська публіка, як іздавна відомо, геть до тих ударів і вихватів нечутлива. Плескали замісць свистати, щасливо всьміхалися, намісць кидатися гнилою гиддю, як колись перші цінителі "Травіяти".
Немає коментарів:
Дописати коментар