Туча

 Мені важко читати наших перекладарів: здається, що це не осли, а сліпі коні вкраїнської просьвіти. В'явіть собі такого коняку, що колує, а думає, ніби простує, що не бачить, але гадає, що знає дорогу. Т'але найтяжча випроба — то послухати мови кіноперекладів, де в так званих "діялогах" наші перекладчики силкуються віддавати говірну, наче живу мову, що вона з-московська зветься в них "розмовною". Словники позникали з обріїв: рішучо нецікаво гризти навіть електронні книжки, коли є послужливі "on-line паралелі". Й перпендикуляри намісць прямовисів, простопадів і прямців. Ніхто не платить тим скромним трударям достатньо щедро, щоб навіть припустити, що либонь-же в середині XIX ст. в европейській культурній клясі ходила якась инакша гутірка, ніж ото тепер межи своїми: "то-б-то — знаєш?", " в сенсі —розумієш?", — легко вимовляють розкішні британські актори в "Носферату", старанно вдаючи осьвічених німецьких обивателів. За те-ж то їм і грубі гроші плачено! А нашим "озвучувачам" — невеличкі.

Але хоч скільки плати интеліґентному обскурантові, майструвати він і не думає. Є пестощі й млості в легкому, веселому поверхаххапайстві (ха-хах). "Іде грозова хмара", — ваговито-похмуро каже герой. "Туча"-ж по вкраїнській — то "хмара", як і "облако", хіба не звісно!? Ну, а що-б сказали ті тлумачі на нашу "тучну хмару" чи, скажім, "завалу": "Від захід-сонця прийшла завала." Звучиться ніби й урочисто, розгонисто, т'але-ж кінопубліка від того чи не зарегочеться глузливо чи не не закліпає очима бестямно? "І знялася тут хмара, та й ударила на поля вітром та тучею." "Яка туча, туди й луча, так і покотили.", — це вже звучить як настанова до сьогочасного людового перекладництва. Ближче доводиться підсуватися до народу — от у чім штука.

Може тому мені "Носферату-24" геть не припав до мисли. Мурнавів перший був німий твір, мовчки вкрадений у Стокера сюжет, щоб не платити авторських. Оце по нашому, їй-право! Далі Херцоґ продовжив нову німецьку традицію з грапами Орлоками. А тепер оцеє. Критики вихваляють нове кіно, а я побачив у йому жах не катарсису ради, а так — для загальної блюзнірської огиди й огуди. Не та тепер доба, щоб робити з Орлока якісь християнські, поступовські чи просто гуманістичні висновки. Зрозуміти діда, що в могилі своїх невблаганних старощів прагне молодої крови? Та менше-ж із тим! Навіть предковічні, від закладин сьвіту "дикі", "творчі" любощі нічого, крім відрази не викликають: щось налазить таке простатично-плястикове, а молодиця чогось грає, аж гуде. Де друге дно, де третєє? Адже-ж українці гаразд знають, що, хоч скільки віддинай, ізнов позадинається. Тільки панна Депівна силкується сказати свою негожу правду: "Гарного дня? А на зланіч!"