Не можня повсякчас боятися повітряних тривог, але слід визнати, що в повітрі витає якась невиводна тривожність. Вона скрізь: її вдихаєш і її-ж, таку саму, й видихаєш. Те, чим людина жива, чим дихає, носить на своїх послужливих крилах і людську смерть. Носить, як листоноша: запопадливо, ретельно, справно. А що в тих невпокійних звістках, не можна знати: ні розпечатати, ні розгорнути, ні вчитати. Їх ніби й не істнує, лиш щось гуде, аж виє, лиш щось із клекотом роззявляється й з вереском глитає, даруючи тільки одну відміну добрих вістей — чиюсь іще непокійність.
Немає коментарів:
Дописати коментар