Українці люблять мікрокосм і звикли до його. Нас учено, що ми колгоспники, а ми ні — мікрокосмонавти. Мікрокосм ізчаста показують: нічого собі так — покощена скринька, на замочок замкнена. Ніхто не зна, що там єсть — річ у собі, кажуть, о. Дуже нагадує щось таке скінчене на одну особу.
А що такеє отой наш сковородинський мікрокосм? Ладик у Ладі. У Великому Ладі, бо безладу вкраїнці таки справді не люблять, хто щирий. Але чи потрапить хто вбгати вкраїнця в мікрокосм? Степовика, не політа? Полісів у нас тепер ніде нема, самі меґалополіси. По тих меґалополісах, правду кажучи, мало космосу. Та й довкола їх теж якось порозхристувано.
Ти тут увесь неантично пошарпаний усякими дрібничковими, безглуздими турботами буденщини. Твоє так зване буття — ще одна пастка пропащого сьвіту з його пропащими часом і простором. А ще-ж, кажуть, і розвиватися, й мінятися треба. Рости й діяти вже не тре, а розвиватись і мінятись — тільки давай. Бо в них там, диви, все в'ється та міниться.
І в мікрокосм од того не сховаєшся. То як комірка на відеоконхверенцію: відімкнув, засьвітив, показав: а я — ось тобі мікрокосм. Вікно є, дверей нема: ні на вихід, ні на вхід.
Аж страшно! Й одразу приходить екзистенціялізм:
— Страшно? — питає. — Так ото-ж! Але тримайся: я привів персоналізм із волюнтаризмом. То наші експерти, то може якось порадимося.
А ще-ж десь маєм Сьвяте Письмо. Там багато чого написано, як сьвідчать читаченьки, а ми просто знаєм. Якось з'ясується, бо ми-ж таки християни.
Немає коментарів:
Дописати коментар