Анекдоти — предивна річ. Иноді серед них натрапляєш на геніяльні причти, такі глибокі, що кортить закликати автора на діялог. Але автора — агов! — ніде нема. Ніби щось там війнуло, навіяло, всилило й забралося собі.
Ось ця, наприклад. Сидить чоловік у хаті, марнує день до вечора. Аж ось хтось шкребеться в двері. Пішов таки відчиняти — аж там малесенька така смерть. "Та ти не лякайся", — каже, — "то я до канарки твеї прийшла."
Він живе, як німий канарейко, а вона поки до його канарки, а там побачимо. Життя нема, смерть прийшла, але так — до дрібної пташки. А ти-ж хто будеш?
У людини смерти нема, ми вічні. У часі треба дбати за вічність — у-часно. Вічність як мінливе тепер, де, крім його самого, ревнивого, нема нічого на "те-": те-лехвона, те-левізора, Ин-те-рнета.
Смерть танцює довкола нас бо зна, що то все тільки гра, забава. А ми й купилися — весело їй! Але вільно ходити лиш малою — до канарок і канарейків.
Немає коментарів:
Дописати коментар