Акме

В античних греків акме надходило саме вчасно: років так коло сорока, коли мочі вже не морочать, а немочі ще не мучать. Чого-ж до мене та змужнілість так пізно прийшла? І чи це вже вона, чи ще буде? Чи ще я помудрішаю й, озирнувшись ось на ції "літа молодії", скажу, що воно тоді ще зелене та кисле було?

Що-правда, тепершнє суспільство не квапить акме. Нікому та дійшлість дуже не потрібна. Є діонісійський культ вічних молодощів, дак ті мало чим можуть довести, що вони вічно молоді, крім того, що вони вічно п'яні. Тут де-далі, то все глибш узнаєш значіння народнього вислову "на цьвіту прибитий". Приморозило цьвіт і овочу не буде. Зате, як добре приморозити, то ті квіти життя незмінно квітуватимуть, наче п'яними набальзамовані троянди, аж поки на порох не розсиплються. 

А змужнілість не дуже то й потрібна. На її вже похиле (бо давно за сорок) дерево кози дуже скачуть. Кругом вона винна, як колись невістка. Знають ніби мужність, але її терплять лиш як півпарубочу нестримну дикість.

А воно, диви, мудрість принесло. Кому треба? Мені, мені!