Багатонадійного 1986-ого року, в себе в Нью-Йорку, Юрій Шевельов пише статтю "Українська мова в себе вдома сьогодні й узавтра". Його попередня полеміка з совіцьким мовознавством часами бувала дуже вже дошкульна та яхидна, тож тут він намагається уникати зайвого збудження й виступати, скільки змоги, об'єктивним ученим прогностом.
Мовознавцеві уваги зосереджуться на кількох пунктах. Подаю їх у конспекті не за полемічною логікою твору, а послідовно за розділами мовознавства, що вивчають різні рівні складу мови:
1. (фонетичний) И-кання в українській мові. Ще з ХІV ст. наша мова, відмінно від усіх слов'янських, відмовилася від праслов'янського "і", заміняючи його скрізь на и що в питомих, що в позичених словах. Приклади: Михайло, Вифлеєм, Ливан, ґвинт, шпиталь, любисток. Але надто непокоять мовознавця слова високого кшталту з закінченням на -иє: житиє, посланиє, богословиє. Мало кому зрозуміле "правило дев'ятки" Шевельов має за штучне. Особливість нашої мови є й така, що в нас [и], сказати-б, свого хову звук, може виступати й на початку слова (индик, иньший, иней, иржа, ирій, иршаний). Також і в явно запозичених: Ирод, ирстенин (християнин), иритуватися. Тому я пропонував-би закріпити це явище, поширивши його й на чужі слова: индивід, интелектуал, интеліґент, иреґулярний, ириґатор, интелектуал, интеліґент.
2. (фонетичний) Ще один відступ од питомої звуківні — трактування групи приголосний+сонорний у кінці слова. Від другої чверти ХVI ст. маємо процес "оголошення" (додавання вставного голосного): вітр-вітер, огнь-огень-огонь-вогонь, корабль-корабель. Але чогось не таланить словам Олександр, міністр, циліндр.
3. (фонетичний) А от одна дуже занепала фонетична риса тяжко турбує мовознавця: хоч як це дивно прозвучить після повищого, йдеться за фонему "і", що-правда, вироблену вже власне вкраїнською мовою. "В українській бо мові і не вимагає обов'язкового пом'якшення попереднього приголосного. Щонайменше зубні приголосні т, д, н, л можуть виступати перед і й у пом'якшеному варіянті (приміром, н у слові ніжний) і в твердому (приміром, ніж). Історично беручи, твердість зберігається, коли і походить з о) і здебільшого чергується з ним, у нашому прикладі — ножі) або, в називному відмінку множини прикметників з -ые (напр., у густі, називний множини від прикметника густий з твердим т супроти гості з пом'якшенням)."
Додам тут і своє спостереження: слухаючи записи старих мовців-наддніпрянців чую прим'якшення л перед и в наголошеній і ненаголошеній позицій (либонь, липовий). Відчувається (чи здається?), що то фонетичне явище, якось іспоріднене з попереднім.
Ні, не здалося, то я просто недовчений. Ось що пише з того приводу Олекса Синявський:
"Тверде л в українській мові майже завсіди вимовляється як „середнє“ (l). Це „середнє“ л особливо ясно чується перед е й и: лебідь, лихо... (lебідь, lихо...).Таке ж „середнє л“ буває й на місці правописного ль перед твердими н с ц та приголосними ж ч ш щ, отож у таких словах, як сильний, пальцем, більший, більші, недбальство, пальчик, бувальщина тощо ль вимовляється достоту так, як і в словах пужално, істичилно тощо і так само однаковісінько в Гальченко, (прізвище від слова Галька) і Галченко (від галка), в Барильченко (від барильце) і Барилченко (від барилко) і т. ін.
Тим то правопис слів довго й був неусталений і раніш у таких словах частіше писали л без ь, напр. у Квітки-Основ’яненка, Шевченка раз-у-раз було білше, далш, силно і т. ін. І це було, звичайно, ближче до живої вимови і краще, ніж теперішні написи з ь."
Ще одна риса, що колись оддавалася на письмі, — пом'якшення [з],[с],[ц] перед м'яким [в'] (зьвір, сьвіт, цьвіт — так звана реґресивна асиміляція.
4. (фонетичний) Дисиміляція (розподоблення): рицар-лицар, парамар-паламар, срібро-срібло.
5. (фонетичний). Сюди-ж належить уподібнення, як почати знов від паламаря-парамонаря(παραμοναριος): ганчар, манастир, салдат, шаравари. Така вимова й написання сприймаються в нас знов як вульґарні.
6. (фонетичний) Сам Шевельов попереджає: "Приклад, що до його тепер переходжу, сучасному українському інтеліґентові, напевне, здасться особливо драстичним, тут бо оцінка мовних вартостей відповідно до чужої мови закоренилася особливо глибоко." Так, це звук [ф], виключно чужомовний і колись нашою мовою немилосердно перековуваний: Пилип, пляшка, Хома, хура, Хведір, хвіртка, Марта, міт. В українській мові, на відміну від московської, звук [ф] самостійно не розвинувся. Тому поки ще ми беремо зразок із тої мови, що його природнім чином у собі витворила — близької, сусідньої. Серед розумних слів пишається тим звуком сила-силенна. Як одібрати ті цяцьки від наших интеліґентів, ніхто ще не придумав. Лиш де-які з них можна легко реабілітувати: "міт", "апотеоза", "патос" то-що.
Мовознавцеві уваги зосереджуться на кількох пунктах. Подаю їх у конспекті не за полемічною логікою твору, а послідовно за розділами мовознавства, що вивчають різні рівні складу мови:
1. (фонетичний) И-кання в українській мові. Ще з ХІV ст. наша мова, відмінно від усіх слов'янських, відмовилася від праслов'янського "і", заміняючи його скрізь на и що в питомих, що в позичених словах. Приклади: Михайло, Вифлеєм, Ливан, ґвинт, шпиталь, любисток. Але надто непокоять мовознавця слова високого кшталту з закінченням на -иє: житиє, посланиє, богословиє. Мало кому зрозуміле "правило дев'ятки" Шевельов має за штучне. Особливість нашої мови є й така, що в нас [и], сказати-б, свого хову звук, може виступати й на початку слова (индик, иньший, иней, иржа, ирій, иршаний). Також і в явно запозичених: Ирод, ирстенин (християнин), иритуватися. Тому я пропонував-би закріпити це явище, поширивши його й на чужі слова: индивід, интелектуал, интеліґент, иреґулярний, ириґатор, интелектуал, интеліґент.
2. (фонетичний) Ще один відступ од питомої звуківні — трактування групи приголосний+сонорний у кінці слова. Від другої чверти ХVI ст. маємо процес "оголошення" (додавання вставного голосного): вітр-вітер, огнь-огень-огонь-вогонь, корабль-корабель. Але чогось не таланить словам Олександр, міністр, циліндр.
3. (фонетичний) А от одна дуже занепала фонетична риса тяжко турбує мовознавця: хоч як це дивно прозвучить після повищого, йдеться за фонему "і", що-правда, вироблену вже власне вкраїнською мовою. "В українській бо мові і не вимагає обов'язкового пом'якшення попереднього приголосного. Щонайменше зубні приголосні т, д, н, л можуть виступати перед і й у пом'якшеному варіянті (приміром, н у слові ніжний) і в твердому (приміром, ніж). Історично беручи, твердість зберігається, коли і походить з о) і здебільшого чергується з ним, у нашому прикладі — ножі) або, в називному відмінку множини прикметників з -ые (напр., у густі, називний множини від прикметника густий з твердим т супроти гості з пом'якшенням)."
Додам тут і своє спостереження: слухаючи записи старих мовців-наддніпрянців чую прим'якшення л перед и в наголошеній і ненаголошеній позицій (либонь, липовий). Відчувається (чи здається?), що то фонетичне явище, якось іспоріднене з попереднім.
Ні, не здалося, то я просто недовчений. Ось що пише з того приводу Олекса Синявський:
"Тверде л в українській мові майже завсіди вимовляється як „середнє“ (l). Це „середнє“ л особливо ясно чується перед е й и: лебідь, лихо... (lебідь, lихо...).Таке ж „середнє л“ буває й на місці правописного ль перед твердими н с ц та приголосними ж ч ш щ, отож у таких словах, як сильний, пальцем, більший, більші, недбальство, пальчик, бувальщина тощо ль вимовляється достоту так, як і в словах пужално, істичилно тощо і так само однаковісінько в Гальченко, (прізвище від слова Галька) і Галченко (від галка), в Барильченко (від барильце) і Барилченко (від барилко) і т. ін.
Тим то правопис слів довго й був неусталений і раніш у таких словах частіше писали л без ь, напр. у Квітки-Основ’яненка, Шевченка раз-у-раз було білше, далш, силно і т. ін. І це було, звичайно, ближче до живої вимови і краще, ніж теперішні написи з ь."
Ще одна риса, що колись оддавалася на письмі, — пом'якшення [з],[с],[ц] перед м'яким [в'] (зьвір, сьвіт, цьвіт — так звана реґресивна асиміляція.
4. (фонетичний) Дисиміляція (розподоблення): рицар-лицар, парамар-паламар, срібро-срібло.
5. (фонетичний). Сюди-ж належить уподібнення, як почати знов від паламаря-парамонаря(παραμοναριος): ганчар, манастир, салдат, шаравари. Така вимова й написання сприймаються в нас знов як вульґарні.
6. (фонетичний) Сам Шевельов попереджає: "Приклад, що до його тепер переходжу, сучасному українському інтеліґентові, напевне, здасться особливо драстичним, тут бо оцінка мовних вартостей відповідно до чужої мови закоренилася особливо глибоко." Так, це звук [ф], виключно чужомовний і колись нашою мовою немилосердно перековуваний: Пилип, пляшка, Хома, хура, Хведір, хвіртка, Марта, міт. В українській мові, на відміну від московської, звук [ф] самостійно не розвинувся. Тому поки ще ми беремо зразок із тої мови, що його природнім чином у собі витворила — близької, сусідньої. Серед розумних слів пишається тим звуком сила-силенна. Як одібрати ті цяцьки від наших интеліґентів, ніхто ще не придумав. Лиш де-які з них можна легко реабілітувати: "міт", "апотеоза", "патос" то-що.
Ще від себе можу додати увагу з приводу відносно відомого явища, але вже тепер для гнітючої більшости наших земляків неочевидного: як соняшний і соняшник пишуться з [шн], то так і вимовляються, а вже [місяшний], [беспешний] зо зміною в правописі втрачають і праву вимову.
7. (фонетично-морфологічний) Шевельов бідкує за заниканням багатьох продуктивних рис, що визначають своєрідність української мови. Т'але вчений визнає ці явища занепаду об'єктивними. Серед них: "останній бастіон" — закінчення на -и (родовий відмінок однини: кров-и, реч-и, злост-и); перехід о в і, що вгруз у говірки й якось собі зупинився (міч, ріт, мід, нарід); "тенденція до втрати кличної форми"; творенння дифтонгів на межі слів для милозвучности (наука в школі, він і вона) . Тут можна було-б заперечити дослідникові, й виходячи з досьвіду нашого невеличкого відродження, й з погляду того, що незалежні історичні процеси в мові перебувають принаймні під упливом культурних суспільних сил, заперечити, що майже всі названі риси дістають тепер друге життя, дане їм сьвідомим вибором як мовознавців, як і просто осьвічених мовців. Така колись дорога державотворцям нормалізація мови в теперішніх умовинах може й не бути визначальною.8. (морфологічний) Шевельов заперечує проти приділення новопозичуваних іменників, що кінчаються на приголосний, до жіночого роду. Історично вкраїнська мова давала цим словам нове призначення чи то роду, чи то числа, чи то закінчення основи, вдаючися то таких способів:
"а) Перенесення до чоловічого роду: біль, дріб, глиб, кір, розпач, Сож, Сибір, Черемош, жаль — усі були історично жіночого роду;
б) Перенесення до чоловічого роду, супроводжуване ствердінням приголосного: пил, полин, Хотин, слова на -пис (літопис тощо);
в) Перенесення до відміни на голосний доданням закінчення -а: долоня, яблуня, їжа, лжа, картопля, (по)мста, миша, одежа, пісня, постеля, тиша, воша, земля, також брова, бритва, буква, церква, Іква, кітва, морква, підошва, Полтва, верства тощо;
г) Те саме доданням суфікса (наростка): дочка, чвертка, галузка, горстка, кістка, сітка, сопілка, жердка; частина, данина, глибина; зовиця; скорбота; свекруха тощо;
ґ) Утрата форм однини (плюралізація): двері, груди, сіни тощо."
Зберегли свою первісну форму й рід тільки дуже вживані (мідь, осінь, лють) або книжні слова (міць, честь, суть). Та ще дуже плодючі іменники з наростком -ість (якість, дурість, кволість).
Тому має бути роля, моделя, контроля, діягноза, апотеоза, анабіоза то-що. Шевельов критикує Голоскевича за настанову керуватися родом слова в мові походження: "Це не має жадного значіння для слова, що обертається в українській мові", — завважує мовознавець. І слушно, бо здорові мови все чуже "натуралізують".
9. (морфологічний) Перейманщина чужих слів на -о (метро, кіно, бюро). Такі мали-б у нас відмінятися так само, як і схожі слова ніякого роду (вікно, ребро, відро). Тільки під тиском московської норми "аристократичного" запозичення ми й собі вважаєм колишнє відмінювання тих слів мало не за "суржикову", "мужицьку" рису.
10. (лексичний) Вже беручи жарґонізми з "Собору" Олеся Ганчаря, що тоді відбивали не справжність української мови, а спробу віддати московські слівця в українському матеріялі, Шевельов визнає те, що нам усім тепер очевидно: "Серед цих слів нема ні одного, що не входило б до російського сленгу". То-б-то всі переклади кіна й книжок із щирими, правдивими спробами показати молодечу говірку прахтично леґалізують панування в тій царині мови-конкурента.
11. (лексичний-семантичний) Розколювання семантики вкраїнського слова, там, де мова московська послуговується більш, ніж одним. Приклади: школа+училище, найвищий+верховний, відділ+відділення.
12. (лексичний-семантичний) Усунення семантичного розрізнювання там, де наша мова криє "зайве" проти московського слово. Приклади: опанування-(посідання+заволодіння)=оволодіння; тріюмф-урочистість=торжество; чужомовний-чужий-иноземний=іноземний, іншомовний; зараз-тепер=наразі (довелося зайняти в полон сутий полонізм). В останньому прикладі знати вже пальці "вкраїнізації", суцільно підшитої психологією мови-конкурента. Тому вже тепер: вочевидь (на власні очі) + очевидно (явно) = вочевидь( уже як "явно").
Беручися до розгляду морфологічної шкоди Шевельов нагадує нам історичні факти: слово "одвертий" не може мати форми "відвертий", бо історично тут приросток о+пень твор. Жаден не має бути в формі жоден", бо тут український словотвір витворив а з е+о (ні-же-одн).
13. (лексичний) Обмежуся на цитаті: "Але тоді, як міський сленґ націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржика мали б бути протилежного характеру."
14. (перекладницький) І тут обмежуся на цитаті, щоб не каляти дзвінкого кришталю майстрової гадки: "...сучасні \"перекладачі\" не відходять і на крок від російського зразка. Вони воліють удатися до впровадження чужих словоформ краще, ніж дозволити собі \"переклад\", що відповідає значенням, але не формою."
Отут-би й кінець конспектові. Але сам автор наполягає на тому, що його власна стаття "аж кричить, просить постскриптуму, щоб запобігти непорозумінням." От цікаво, і про що той постскриптум? "На Україні малахіянські мрії про реформу правопису, хвала Богові, перевелися... Ця стаття нічого не пропонує порядком мовної чи правописної реформи... Боронь, Боже, автора і читачів від такого розуміння всього тут поданого!"
Он воно, бач, як... Мовчки чухаєм чуби: а якеє-ж тоді розуміння? Хіба побавити істориків мови? Так вони й так усе те тямлять. Хіба ні?
Зберегли свою первісну форму й рід тільки дуже вживані (мідь, осінь, лють) або книжні слова (міць, честь, суть). Та ще дуже плодючі іменники з наростком -ість (якість, дурість, кволість).
Тому має бути роля, моделя, контроля, діягноза, апотеоза, анабіоза то-що. Шевельов критикує Голоскевича за настанову керуватися родом слова в мові походження: "Це не має жадного значіння для слова, що обертається в українській мові", — завважує мовознавець. І слушно, бо здорові мови все чуже "натуралізують".
9. (морфологічний) Перейманщина чужих слів на -о (метро, кіно, бюро). Такі мали-б у нас відмінятися так само, як і схожі слова ніякого роду (вікно, ребро, відро). Тільки під тиском московської норми "аристократичного" запозичення ми й собі вважаєм колишнє відмінювання тих слів мало не за "суржикову", "мужицьку" рису.
10. (лексичний) Вже беручи жарґонізми з "Собору" Олеся Ганчаря, що тоді відбивали не справжність української мови, а спробу віддати московські слівця в українському матеріялі, Шевельов визнає те, що нам усім тепер очевидно: "Серед цих слів нема ні одного, що не входило б до російського сленгу". То-б-то всі переклади кіна й книжок із щирими, правдивими спробами показати молодечу говірку прахтично леґалізують панування в тій царині мови-конкурента.
11. (лексичний-семантичний) Розколювання семантики вкраїнського слова, там, де мова московська послуговується більш, ніж одним. Приклади: школа+училище, найвищий+верховний, відділ+відділення.
12. (лексичний-семантичний) Усунення семантичного розрізнювання там, де наша мова криє "зайве" проти московського слово. Приклади: опанування-(посідання+заволодіння)=оволодіння; тріюмф-урочистість=торжество; чужомовний-чужий-иноземний=іноземний, іншомовний; зараз-тепер=наразі (довелося зайняти в полон сутий полонізм). В останньому прикладі знати вже пальці "вкраїнізації", суцільно підшитої психологією мови-конкурента. Тому вже тепер: вочевидь (на власні очі) + очевидно (явно) = вочевидь( уже як "явно").
Беручися до розгляду морфологічної шкоди Шевельов нагадує нам історичні факти: слово "одвертий" не може мати форми "відвертий", бо історично тут приросток о+пень твор. Жаден не має бути в формі жоден", бо тут український словотвір витворив а з е+о (ні-же-одн).
13. (лексичний) Обмежуся на цитаті: "Але тоді, як міський сленґ націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржика мали б бути протилежного характеру."
14. (перекладницький) І тут обмежуся на цитаті, щоб не каляти дзвінкого кришталю майстрової гадки: "...сучасні \"перекладачі\" не відходять і на крок від російського зразка. Вони воліють удатися до впровадження чужих словоформ краще, ніж дозволити собі \"переклад\", що відповідає значенням, але не формою."
Отут-би й кінець конспектові. Але сам автор наполягає на тому, що його власна стаття "аж кричить, просить постскриптуму, щоб запобігти непорозумінням." От цікаво, і про що той постскриптум? "На Україні малахіянські мрії про реформу правопису, хвала Богові, перевелися... Ця стаття нічого не пропонує порядком мовної чи правописної реформи... Боронь, Боже, автора і читачів від такого розуміння всього тут поданого!"
Он воно, бач, як... Мовчки чухаєм чуби: а якеє-ж тоді розуміння? Хіба побавити істориків мови? Так вони й так усе те тямлять. Хіба ні?
Немає коментарів:
Дописати коментар