Косив батько, косив я

 Міське уявлення про колишнього, неколгоспного селянина є аж надто ідеалістичне, хоч і фольклорно-наукове. Це в того, хто те уявлення взагалі має. Ми підставно вважаємо, що в часовому коловороті, в зміні пори селянин ніби розчиняється, переживаючи пантеїстичну злуку з материнською снагою природи. Перебіг подій і явищ селянського життя не залишає місця на хаос; усе, до чого послідовно й ненастанно торкаються працьовиті селянські руки, впорядковується, гармонізується. Живучи в органічному сьвіті, хлібороб докладно знає його найдрібнішу будову, розрізняє сполучуване й несполучуване, доладнє й недоладнє. Словом, усе так, як має бути.
Тому, коли я вперше з недекоративним зацікавленням приглянувся до химерної творчости Маріїної Примаченкової, то був заскочений, бо опинився, як сказала-б Леся Українка, саме "серед хаосу дивовижних марищ". Дивовижним марищем є навіть мова Маріїна, там де вона щось до образів приписує: чи то дивний місцевий говір, що заховався на болоті серед "диких чаплунів", чи то передчасно розчавлена московськими чавами сільська балачка. У тій мові немає нічого органічного, вона вся — протиприродня. В такій образотворчості я геніяльности не заперечую, але там, де хтось бачить диво-сьвіт, я вбачаю диво-несьвіт.
Коли споглядаєш твори Примаченкової (чи Примаченківни?), то сприймаєш зображуване не як людина, що без кінця встромляє руки в землю, а очі — в природній окіл, а як юнак-дачник, що для нього той окіл — сьвято й тризна первісного нерозуміння природніх законів, царство наївно відбитого, але питомого абсурду. Одно слово, як-що пані Марія справді мисткиня народня, селянська, то в тому самому розумінні, в якому народнім, селянським є кожен із нас.
На картинки народнього хаотизму намісць сподіваного народнього космізму натрапляємо раз-коло-разу й в улюблених піснях народніх. Ось одна з наймиліших — як тепер кажуть, полтавська етніка-автентика:
"Та косив батько, косив я...", — ясно, косилося чоловікам та й засьпівалося.
"Та викосили солов'я...", — теж зрозуміло: де пісня, там і за соловейка згадаєш, а тут соловейко як-раз звив гніздечко в траві, полюбляє він там гніздитися. І раптом:
"Соловей у саду тьох да тьох..." Стривайте, коли косять, то хіба ще солов'ї тьохкають, уже-ж кублилися? Відгукніться, селянські сини й дочки! А тут іще підхопила:
"Канарейочка..."
То, виходить, нам, селюкам, що соловей, що канарейочка? Ну, та й узимку засьпіває... десь у волосного писаря в господі.
Але праця триває. Крім того, що косимо ми з батьком, іще:
"Роман косе, Гапка в'яже,
Катерина загріба,
Грицько воли напува,
Ганна воду тяга."
От і гаразд, усі ніби коло роботи й роботи саме сезонної чи повсякденної; ніхто не сіє й снігу не прибира.
А ще де пісня, там і любов:
"Ой, мамо, люблю Гриця,
Гриць на конику вертиться,
В Гриця шапка до лиця,
Люблю Гриця-молодця!"
Це ще досьпівують косарі? Це їм так припав до душі моторний Гриць: разом і воли напува, й на конику вертиться. Ні, здається, то Ганна покохала Гриця. До речи, виникає підставна підозра, що ані Гриць воли не напував, ані Ганна води не носила. То вони про око, поки косить батько, кошу я, Роман косе, Гапка в'яже, Катерина загріба. Не діждали вечорниць Ганна з Грицем: коло волових хвостів — де там уже шапка до лиця! "Грицю, Грицю, до роботи.." — а як-же!

Гриця кохають у багатьох народніх піснях — знати, що те ім'я було колись дуже люблене. Треба було вельми напестити Григорія, щоб назвався він Грицем. Де ти, Грицю? Озовися!
Не обізветься, озоветься хіба що Гриша або й Гріша...
Ганна лицяється:
"Та прийди, Грицю, в понеділок,
Та підемо разом по барвінок."
На що той барвінок у хазяйстві? Ага, то лиш так, до розмови зачіпка. З його, хрещатого, ніби віночки плетуть... Де й як — ніхто не бачив, хіба-що в піснях.
Понеділок пробайдикували. Тепер уже:
"Та прийди, Грицю, у вівторок,
Та й зв'яжемо снопів сорок."
Здається, небагато — сорок снопів на двох, решту дня можна збавити десь у барвінкових бур'янах.
"Та прийди, Грицю, у середу,
Та й поженемо вдвох череду."
І тут робота неважка. Але череду навіть у середу поженуть діди й підлітки — вже-ж не Ганна з Грицем. Громада не дозволить. Череда громадська, барвінкові мої!
Четвер і п'ятниця — як у тумані. Не розбереш — де робота, де любов? Чи роботу люблять? Чи любов — робота? І тоді вже:

"Та прийди, Грицю, у суботу,
Та й підемо разом на роботу."
Цілий тиждень селянські діти стріляли бомки, аж у суботу до роботи розохотилися.
Заманити Гриця на рушник — то теж робота. Та ще й яка! Иньшого лекше отруїти...
"Та прийди, Грицю, у неділю,
Я дам тобі сорочку тонку білу."
І коли тільки встигла напрясти й набілити, пошити-вишити? То мамка знає й негарні молодші сестри.
"Дам сорочку-вишиванку
Та й простоїмо до ранку."
Дай Боже! А ми з батьком усе косимо. Тепер мовчки. І викошений соловей не тьохкає. Отака вона — народня творчість!