Риби не хочуть мовчати

 Риби не ревуть, а надто, коли водойми повні. Не ревуть і намальовані риби, вони теж мовчать. Але до мальованих риб бувають підписи, й тоді риби починають говорити підписною мовою.
Оскільки риби не вміють балакати, ймення їм ні до чого. Їх називають для людей, але так щоб людей не образити. Людей християнського походження називають іменами сьвятих. Тому в нас називати тваринок людськими йменами — гріх буде. Навіть похідні, народні відміни тих імен у Грінченка постають під рубрикою "Крестныя имена людей".
Але таки називають, намагаючись уникати люблених, даючи призабуті, наче чудернацькі. От наприклад, Парасковія. А ще: Параня, Параска, Парасочка, Парасуня, Парася, Парахна, Параця, Парашка.
Не було тільки в нас Прасков'ї. Тому нам її подарували. Київська мисткиня, малярка, зобразила її на стінці дитячої лікарні — до дітей з любов'ю. Маю підозру, що мисткиня й малярка має нахил до слова "художниця", а до "мисткині" й "малярки" геть не хилиться. Бо-ж пензель сьпіва про "рипку Прасков'ю". Лікарня для дітей, то про що-ж і сьпівать недужим дітям?
"Сьпівай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори,

От де слава!!! а то сьпіва:

Грає синє море,

А сам плаче, за тобою

І твоя громада

У сіряках!.."

Десь там коло "рипкі Прасков'ї" плаває рима "із-пот Масков'я". Ото за те Москов'я й зачепилася київська письменниця, "рипнулася", по дитячому кажучи, проти "рипкі Прасков'ї". Клопочеться, бач, що не застережено мовних прав київським рідномовним дітям, а вони буцім-то віддають перевагу рибці Параці. Письменниця саму рибку гарно похвалила, а от за напис трохи угрущала авторку. Тут добряча рибонька вже не стерпіла й на письменницю по піраніячому вискалилася.
Річ у тім, що жаліслива дитяча художниця живе в місті під назвою Київ-Московський, "где всегда говорили по-русски". Колись той город був Київом-Польським, то "zawsze mówili po polsku", але мешканці Київа-Московського того вже не розуміють і не пам'ятають.
Дбайлива дитяча письменниця живе в Київі-Вкраїнському, своємовними дітьми оточена. Звідки тут українці, як-що ніхто з уродзоних киян їх ніколи не бачив? Хтось приїхав і карається, бо не схотів стати "культурним". Хтось костричиться, огуряється в другому, третьому, четвертому поколінні... — то вже хто скільки витримає.
Два Київа — й кожен силкується пасти свою молодь, своє майбутнє. У Московського — молоди багацько, в Українського — купка. А країна, як ми всі гаразд знаємо, — єдина. От і мостися, як хочеш. "Москаль піде в Московщину" (то Шевченко, не бійтесь!), а вкраїнець — хіба на Канадійщину...
Це ще не край, земляки мої, це ще тільки зачин. Готуйте свій терпець: як-що миритися, то сильно-міцно, а як-що битися, то цупко-кріпко.
Але щось мені нашептало, що починати треба не з рибки. Й кінчати не нею. Хоч вона, вража дочка, й не мовчить...