Мій дамський іменослов

 Анастасії по людях так багато, що, здається, що вона — скрізь. Але англомовність їй вадить.
Анна й Алла — наскрізні, однаково розчахненені спереду й ззаду, обачні, бо паліндроми, се-б-то раки літеральні. Тому волелюбні Анни зчаста бороняться від українського замка переднього "Г".
Богдана все доводить, що вона — Дануся,  а не Теодор. Або що Дана, але так ніби сама собою, без Божого втручання.
Варвара — наша жінка в очу античности.
Вікторія переможно дожидає решти вкраїнців там, де наша слава. Ні, де перемога. Де слава, вже чигає Мирослава з Ярославою.
Віра, Надія й Любов долають сентенційність.

Владусю всі люблять, поки масіпуся. Великої Влади в Україні ніхто не навидить.

Дарина не хоче бути Даркою, ні Одаркою, ні Одарочкою, ні навіть Одарцею. Її чуле серце прикіпило до ніжного московського "ша", сказаного до всього вкраїнського: вона Даша.
Ірина — лагідна, але з почтом послужливих е(и)риній, бо в українців ненаголошене "е" дорівнює ненаголошеному "и", а де ненаголошене "и", там і ненаголошене "і" недалечко.
Ярина яріє суто по вкраїнскому. Орися сяє забутою, витонченою простотою.
Ївга шляхетно терпить занадто поширену Євґенію.

Катерина гребує що Катрею, що Катрусею. Вона в нас Катя, а як розохотиться, то й Катюша (знов гамує ніжне московське "ша").
Леся марно силкується спекатися Олександри.

Людмила не обзивається на Людку чи Людьку: вона людям Міла.
Олександра відмагається від цілої хмари здрібнілих московських пестощів, щоб бути Олесею.

Олена ледве стримує Альону.
Ольга княжить з Олегом замісць Гельґи з Гельґе.
Оксана майже змагає Ксюшу.
Сохвія не сьміє бути дурною.
Тетяна — помічниця тим батькам, що не знають иньших імен.
У Юлії спереду Цезар, а ззаду — теж "Я".
Далі якось буде...