На наше щастя, маємо добріський кавалок народу, що 700 років не жив ні за чого московського. Їм невідомо, що Київ, хоч чоловічого роду, але мать городовъ русскихъ. Вони не підвладні не то що пропаґанді, але навіть і чесним новинам; бо там, де вони рубають, будують і пасуть, часом і радіва нема, а як є, то за роботою нема, коли слухать. Саме вони, не прочитавши жадного рядка з Донцова, не кажучи вже за Липинського, 19-го лютого від знайомих дізнаються, що в Київі хлопці стоять за Україну й там стрілятимуть, 20-го вже стоять поруч із хлопцями. Це вони ніяк не можуть забути рідної мови, мови вічно загарбаних. Їхні діди, замісць іти до військомату на велику ВОВ, завертали до лісових вовків на маленьку войну, не журячись пам'яттю чи історією, ніколи не належачи до тих, хто за брехні пам'яти чи хиби історії готовий бити й убити. Це — ті, хто є, це — ті, хто завжди буде.
Немає коментарів:
Дописати коментар