На ґвалт б'ючи

"Вільно володію українською мовою!", — гордо запевняє багато хто, зокрема ті, хто вкраїнською воліє не говорити. Ніхто мовою не володіє! То мова вільно володіє тими з нас, хто є гідний такого володіння. Таких служебників надто мало, більшина перебуває в кріпацтві або й рабстві в мови.
Мова — первень, важливіший од стихій. Там, де немає вже земних вогню, води, землі й повітря, є мова для звернення й спілкування тих душ, що вже вийшли з падолу повсякденщини й дослухаються до голосу громохмарної гори.
Повища заява ще й витворена для тих, хто волів-би нашу мову брутально запірвати, чи заперечивши саме її існування, чи стриноживши її поверненням до для неї колишніх, а для теперішньої московщини чинних рис. Як бачимо, ця ґвалтовна спроба не вдалася, бо потуга мови далеко більша, ніж гуртове зусилля ґвалтівників. Мова випручалася й загнала кривдників по груди в рідну землю. Але вони й далі камінно наполягають: "я вільно володію". Язик ще мимоволі ворушиться, але руки вже скуті в таких "володільців", "власників", "владників" і "посідачів". Вони й слів таких не знають і не визнають, але слова в'яжуть і їх, самозванчих своїх "полупанків".
Тому мова б'є і б'ється там, де мовчать, удавившись своїм м'ясом, гармати.