Жадоба

 Жадоба не полиша людини ніколи. Жадоба засилюється в голочне вушко, просмикується в плящану шийку, вливається джерельцем у душу. А як хто не має душі, то просто розлягається всюди, як неполохана гадаринсько-гергесинська свинота.

Хто подасть

 Держава має серце: наше — хто подасть.

Незмовленно

 Нам усім несказанно тривожно. Т'але ми все кажемо, кажемо й кажемо.

На добрий почин

 У нашім університеті не вчилися ні кобзар Тарас Шевченко, ні князь Володимир Київський. Зразу попередимо, що так само й кобзар Тарас Компаніченко й князь Костянтин Острозький. І не викладали вони там ніхто — от не брешіть! А назвивати слід на честь когось причетного. Треба розглянути якусь скромнішу кандидатуру — на добрий почин.

Єдиним голосом

 Україні, як звісно вже й малечі, повинно говорити єдиним голосом, одноголосно, вустами одними. Й той голос, один-єдиний, має бути перекладчиків, Пилипів Живопихів. Перекладчик Пилип Живопих не знає що він перекладчик, перекладчик, перекладник, перекладар і перекладач, а дума, що перекладач. Не віда Пилип і того, що можна так говорити: "голос перекладчиків, Пилипів Живопихів." Зате тямить, що він людина й голос його єдиний і вуста в його одні. Отим єдиним голосом і єдиними вустами тільки й вільно говорити Вкраїні. Щоб люде в сьвіті не пополуталися: "А це хто-ж говорить, що голос незнайомий, не єдиний якийсь? Либонь і не з України воно, а якесь ледащо. Вимикай — гріх і слухать!"

Може перекладчика того й не Пилипом зовуть. І не Живопихом, а, скажім, Лихопихом чи Пихолихом. Але він знає й усі мають знать, що голос його єдиний, що Вкраїна має — без того заніміє, а ні телень.

Лікарський припис президентові

 Наш лікар Українчук, дай йому Боже здоровлячка доброго, спорудив листа гамерицькому президентові — вже, кажуть, й одіслав. У листі пишеться, щоб не гірштикався, а шанувався. Вкраїнчук в'являє це так: що сидить підтоптаний президент на підлозі в палаті, човгає ногами, перебирає критичні листи. В палату обережненько зазирає особистий гамерицький лікар Шо (Shaw):

— Га? А шо?

— Да тут вам од українського лікарства депеша.

— Ша! Українські лікарі свої приписи на плятхворму "Дія" надсилають чи телемедициною!

— Дак знає чоловік, що в нас у тім ділі відсталість сама. 

— Це про здоровля моє, про житки?

— Ні, більше за політику річ.

— Набридли, ідійоти, з своєю політикою!

— Пише, шо в Атенах ідійоти політикою не цікавилися, того й діягноза така: ідійоти, самотинці чи самота-самота.

— В Атенах? То якого штату Атени?

— "Ахвіни" в Україні на них кажуть ученії люде .

— Ну так-би й казав — знаю Афіни. Подавай листа, бо либонь Сократ написав.

Академіки й епідеміки

 Ніхто не сподівався, що перекладати по будах доведеться з академіками. Та воно й лячно з ними: стільки знають і вміють, що куди-ж його й розіпхать по тих простацьких перекладах. Та й клопітно з академіками: яка-ж буде програшна супроть, чи пак контраст по їхньому, академічному, — ну просто програвний білет! Тут одним-один ув Україні перекладчик видатний іще животіє, та й той уже на ввесь сьвіт заголосив: та не думайте, клієнти добрі, що раз я видатний, то вже й не сяду з нетягою й ледащом у буду громадити одним веслом! Бо слідно, що стали боятися, пішла вже лиха поголоска, що з його, бач, академік.

Отаке виходить із академіками — геть-то вони не треба. Т'але що, як зимовими днями й тижнями випадає сидіти по инкубаційних кабінах із инкубами й сукубами епідеміками? Це-ж у які ворота лізе, не кажучи вже за дверця будяні? Та, виходить, треба потерпіть: людям потрібно якось і в недузі поживлятися, на лікарство й лікарство запрацьовувати, на ліки й лік. Одна пільга: на мученика, як казав був небіжчик Честертон, не треба вчитися, не то що на перекладаря.

Тонке діло

 Чую, що наші славні перекладчики, що ще так недавно по праву пишалися й розкошували своїм гаркучим, грімким американським акцентом, масово переходять на рідніший канадський. Ох, і тонке-ж це діло!

Кавалок гарного

 Наша доба остаточно перестала розрізняти між красою й гарністю. Гарного дня тобі, добо, гарного дня! Вже ти гарність од краси не відлипиш. То хоч гарного кавалок май.

Здалась за сало каменюка

 Чудова причта в Майрінка, хоч і зовсім з иньшого приводу: крук хоче сала, й у місяшному сяйві ввижається йому ласощ у білій каменюці. Яка прикрість! Крук не хоче каменюки. А нам, салоїдам, наріжного каменя таки треба. Й білого: ще буде час посіріти й почорніти.

Тучний дощ

 Иноді думається: та нічого не можу написати. А инколи: здається, міг-би тепер написати чого душечка забажає. Й воно, загалом беручи, те самісіньке. Біда, що більшина письців зависає між тими двома бігунами, як тучний дощ.

Та ще й га

 Дуже раджу нашим промовцям додавати до риторичних пасажів живке народнє наше "та ще й га". Й не тільки по звичайних у нас пилипинах (ну, філіппіках), але й просто щоб знали-тямили. Як не послухають оратори (бо поробилися speaker'ами), то вже усні перекладчики хай докладають воза картоплею: "Сто чортів вам у ребра та ще й га!"

За душність

 Головна чоловіча риса — то великодушність. Тому малодушний чоловік — то ніби й не чоловік. А жінка зате вміє неперевершено жити малою душею, що чоловікові неприступно.

З таком-з маком

 Всі ми раби життя, т'але перекладарі — не то свого, ба й чужого. Хтось походжає з метеликом на смику, а де-хто другий силкується мати того чужого метелика в своєму саку. Не тільки метелик залежний од власника, але й власник — од метелика. А той уже з саком — кругом раб.

Струну зачеплено невмілою рукою

 Недотепні, незручні перекладчики загіпнотизовані першотвором такою мірою, що якість перекладу, власне, друготвору, їх ніби й не зачіпає. А ще вони затято шукають за "єдино правильним" перекладом — це вже відмова від свободи творчости. Насправді-ж автор речення чи то писання, поставивши крапку, навіть запнувши павзу, змушено дає волю чужому слухові. Однак невмілі перекладники воліють бути не панами, а сторожами, приставниками й невільниками, рабами життя.

Часті бульки

 Поетично глухі — й у пляні розуміння, й у пляні звучання — люде полюбляють писати вірші, а надто верлібром. Тим часом поетичний слух, у разі хисту, притаманний і добрій прозі. Добру прозу, живовидячки, писати довго, а тому ліньки. Туга за недосяжною свободою й гармонією виходить, таким чином, у вигляді малесеньких, але частих бульок.

Аж капотить

 Найбільше я не люблю соціяльні мережі за теє, що вони вловляють своїм мереживом саму нахабність, а все скромне й смирне, не шелехнувши невода, легко промикається крізь вічка. Нахабність одного невідничого чіпляється за вусики множинних чужих зухвальств — і от уже пішов струм мережею. Навіть густа, повсюдна, вічно готова ненависть, що ніби аж порскає пекельним отроєм, то, як роздивишся ближче, — щире нахабство, аж капотить.

Бузина, як ліс, буяє

 Тицьнуть ("перепостять") якусь собі апокрифку й, хто чемний, зазначають, що воно "з просторів Интеренету". А там шукай вітра в полі, бо справді безмежні ті обшири, неосяжні ті обрії. Як на мене, то їдна з найзагадковіших таємниць Усесьвіту полягає в тому, звідкіля беруться ті випощені нісенітниці. Бо їх старнно поширюють колись читущі, допитливі люде. Просто тепер, намісць сягнути по книжку на поличці, вони поринають у той мальстрем. Але-ж де в їх, пробачте на вченім слові, портал? Таїна, та й годі. Вам скажуть, приміром, що то вони читають якогось, якусь чи якесь, а той-та-те брешуть собі, як у казці, на добре здоровля. Чи-ж воно так от просто? "По ланах поростають, як зелені сади, густі кропиви." Й лізуть у кропиви голі норці, не відчуваючи зеленого жару. Звісно, таємниця просростання густої, як зелені в нас колись сади, кропиви — геть уже незбагненна. А чого вона, ростючи, марить, скажім Конан-Дойлем чи Черчілем, — і не питай. Що їй, кропиві той Черчіль чи навіть і Конан-Дойль? А от кортить. Чи то не ти там забавляєшся, Штучний Интелекте, дурню ти Божий? Треба ось який нашепт нашіптувати, примовляючи: "А на тих ланах пшениця в кланях, в кланях, не в кланях, а в сто оборогах." Не ясно? Та то я не до вас, а до їх.

Без утіхи й подиву

 Зовсім десь ізник наш рідний вигук "те-те-те!". Приводів не має, чи що! Бажаю чути оте "те-те-те"!

Ненормальна норма

 Цікаво дізнатися, чи наша мова кодихвікована? Гадаю, що ні: вона просто присилувана до якоїсь ненормальної норми.

Рекомендування

 Найосоружніша частина будь-якого заходу в очах перекладаревих — так звані "представлення": можна просто переставитися! З пітьми громадянського суспільства лунає "гуп!", "туп!", "бах!". А ти їм на відповідь: шо? шо? шо?

Добрі вісті

 Як і давніше, всі добрі новини маємо тільки євангельські. Все, що поза Новим Заповітом, — не нове й не добре. Здається, найбільша свобода християнинова — то свобода від доби через волю до Бога.

Старосьвіцький стиль

 Куліш подає "прикмети старосьвіцького стилю: короткомовність, нахид до загадки." Де короткомовність, там і загадка, де загадка, там і короткомовність. Я теж люблю закидати наздогад, не пропонуючи відгадок. Найбільше тому, що моя відгадка до власної загадки може бути й неслушна.

До чого йдеться

 Майже все має просте пояснення й майже ніщо не бажає до його йтися.

Наше рибарство

 Московщина густо засіва наші громадські мережі своєю рибкою. Здебільша то фуґу, щоб тільки сирою їсти. Та згодиться й найменша чужа дурниця, щоб тільки десь щось ізнов удавилося. Важко стало рибальчити: перебираєш, викидаєш, аж потім і їсти нічого. А зайвого ззіси, то так і знай, що ходитимеш остаточно отруєний. Але ніби й не мертвий, бо там і смерть устигає набрехати. 

Односуми

 Ні, таки придбаю собі значка вкраїно-мексиканської дружби. Й гордовитиму носитиму: тепер ми односуми, один маєм сум. Теперки ми подорожні товариші. Теперечки ми товариші в недолі.

Переводня

 А чи зна наше перекладництво, що в українській мові є слова "переводка" й "переводня"? Не знає? А здря! Це можна прикласти до того перекладу, що перевід. А вже його родові нема переводу. Переводня надійно, тривало підносить голову. Й ніде коло себе не вбачає переводки.

Беручи постать

 То війську треба займати позиції. А нам, цивільним, — годиться брати постать.

Добірне товариство

 Чого бракує нашому товариству — дак це тої вже добірности. Звертання таке може десь іще й є (анахронічний який перекладчик язиком сплесне), а звертатися прахтично нема до кого. Бо нічого ніхто не добирає: ні міни, ні ради, ні розуму, ні способу. Тому неба добірности, нема й товариства добірного ніде. А як маєм товариство? Та яке вже є.

Гнітюча людська більшина

 Гнітюча більшина за людською водою пливе, хоч і 500 років плистиме, назуспіт не поверне. А людська вода втікає не в море, а в болото.

Законна неслава

 Хто мудрий — як-що виявляється, стає відомий — то зразу буде тобі не славлений, а знеславлений. І найтяжча кара — поміститися серед ізнеславлених законно.

Козак ізблукався у гаї густому

 Якщо мудрість означає самотність, а цілковита мудрість — цілковиту самотність, то що скаже шукальник на такому роздоріжжі? Я-б наважився сказати так. Хоча в самотнісіть можна — й лекше— заблукати нестямно.

Зайве покликання

 Людина покликана не блягузкати, а ректи. Тільки штучний интелект допоможе зректися того покликання.

Завмерле зерно

 Я, здається, міг-би добре редаґувати. Але чи схоче хтось так тяжко редаґватися? Бо кожне шанує в собі завмерле творче зерно.

Емпатія та спочуття

 Емпатія не дурно в нас чуже слово. Емпатією можна легко — коли треба, коли хочеш, коли зручно — притулитися до чужого емоційного плеча. Спочуття-ж нападає нас непрохане, несподіване. Воно наше, внітрішнє, пробачте на чужім слові, екзистенціяльне.

За мале й велике.

 Велика майстерність виликими грошима не вимірюється. Зате малими легко принижується.

Зубаті голови

 Я люблю дрібниці. Й вірю, що в них не враг, а Бог. Мацати слона не кожному дано. А вже знати, що воно за зьвір, то й поготів. Тому гіґієна голові тільки й корисна, й зисковна. А надто до зубів. Бо зубаті в нас голови.

Попріщено

 У нас за звичай писати "категорично заборонено". Ніби й нормальна, навіть і як на суржикувате вухо, хворма "не вільно", лагідна й интелиґентна, бо-ж не поставиш коло кожної заборони категорично заборонного поліцая з київським кияшком, якось не приживається: відтята парость не щепиться до впертого псевдонароднього стовбура.

Т'але-ж тая категорична забороненість занадто вже наелектризована пристрастями, що непідвладні самому колективному заборонникові. "I absolutely forbid you!", — гукає він, безсилий. Та начхати нашим українцям не категорії, на абсолют, дозвільні чи заборонні! То все, шануючи слухи ваші, відволікла хвилозопия. А от вільно чи не вільно було-б для годиться. Й гаразд тямлять, коли справді попріщено.

Кияшки

 Здогадно, хоч і малоймовірно, киянин, опріч "кіянина", мав іще їдну відміну наймення — "кияшко". Звідти, як де-хто вважає, й прізвище (а не иільки що від "кияшка"). Це, як той мовляв, відтворення чи відбудування. Так небіжчик Караванський волів величати свої простосердні лексикописні вигадки "реконструкціями". Уявіть собі лишень, що якась річ уперто істнує, не маючи в абсолюті на шдеалу, ні навіть ідеї — геть неймовірно!

З усім тим, "кияшко" — дуже миле слівце: ніжне й ніби якесь беззаступне. Надто пасує воно до киян завсім не що давніх, іще наче пухнастих, не оброслих шорстким киявлянським пером. Вдастиво, в кожному київському обиватилеві криється отакий кияшко. 

Й справді, кияшки не мають жаднісінького культурного імунітету. Позірна кияшківська невразливість до культури, опірність їй, навіть байдужість — то ознаки безборонности. З Київом можна робити хоч які хоч архітертурні живорізання, ставити в йому чесні найбезсовіснішому несмакові, робити виставки естетично непристойного, виставляти хитливі вистави, складати й сьпівати славні, що вславлюють ганьбу, — кияшки нічого не почутять, і недуга безкультурности, смашно плямкаючи, жертиме їх і не зможе ні наїстися, ні виїсти. Бо беззахисний кияшко — парадоксально незнищенна реконструкція, що їй не передувало ніяке слово, ані тяма.

Жінка зо сну

 Люблю читати назви наших високохудожніх перекладів! От хоч і "Жінка зі сну", збірка страшних ґотицьких оповідок. Чого "зі", а не "зо"? Бо галицьких (читай: західньоевропейських) оповісток. Але хай там як, а жінка зо снУ (стану) може й кинутися, а надто пригадавши стархіття з снА (того, що наснилося). Під чиєю, кажете, воно редакіцєю? Дуже штудерно!

Наше фаду

 Лондонський портуґалець, раптово затуживши за батьківщиною, може не брати квитка на літак до рідної Портуґальщини — натомісь він бере басову гитару й заводить фаду (fado), сьвітло-тужливу пісню за свою далку (як-що пішки) отчину. Це так, як київські поети й компоністи глибинно сільського походження, щоб не їхати сапати, підгортати чи полоти, зачинали пісню про теє як мати проводжала (й провела) їх у далекі сьвіти.

Я так уявляю собі, що наші згорьовані переселенці в недалекій будучині за такихобставин засьпівуватимуть стрілецьких пісень і широка мирна авдиторія підхоплюватиме той засьпів фадистого (fadista), висловлюючи своє савдаді (saudade), де в складі непростих, збурених почуттів загубилася й готовість за Вкраїну воювати.

Зворушлива залежність

 Зворушено споглядаючи хижачих дитинчат, починаєш тямити, що їхня зворушність уся йде від залежності. Поки зьвірятко залежне, поти й гідне воне жалю. Незалежність заворушує безжальність. 

Зав'язаність

 Наша интелиґенція легко запинає голову в ненависть, і, так завинута, легко ошукується.

Вічна безсовісність

 Безсовісність, теперішня, як і вічна, виявляється в повсякчасній готовності до осуду й ніколишній охотності до суду.

Навчить біда ворожити

 Поки нема чого в рот уложити, можна порадити охайливому перекладчикові побільше спльовувати чужих, невластивих слів, виразів і речень. Бажано, через ліве плече.

Гуляй, тату, взавтра сьвято!

 Робота (й то не тільки московська!) ніжно дурнів любить, а за нею надхненно любляться з дурнями й заробітки. От що треба тямити безробітною, випощеною через брак англомовної доомоги, добою.

На порі

 Як не ставати на рушник, то можна довго стояти на порі.

Чорний гуз

 Українці, лелеки мої, як-же високо ви літаєте! Й сідаєте на високі гнізда.Де ви там мишами, жабами чи й падлом живилися — ніхто не бачив і не скаже: видно лиш небесне гніздо й чорний гуз. Та й той — із махових пер.

Вінок на голові

 "Голе й босе, а на голові — вінок", — дуже слушна, справедлива картина. Кому-ж і бути в нас у вінку, як не голому й босому?

На одного

 Я не з тих панів, що "на трьох одні штани": маю штанів тридцять троє. Й котрі раніше встануть, під піч підсунуться, в ті й ускочити зволю.

Надмірний намір

 Хотів тут один знайомець зо мною чарку випити. Але хворий зліг. Це намір його надмірний звалив. Бо зо мною стільки не випив-би.

Пишні вуста

 Які бувають уста в де-кого із жіноцтва: задивишся так, що аж засмокче! То й що, що вони несправжні, штучні? Не в тому річ: то цілунок долі, такий, що не вона тебе, а ти її вбираєш. Повітряний, скаже хтось, поцілунок. Дак хоч і повітряний! Де вона бродить, тая доля? Десь у повітрі й туляється, примара. Й отакезних треба губів, щоб присмоктатися.

Гарматне мнясо

 Один знайомий зізнався, що вигодовує мої думки штучному интелектові: сам він, каже, ради не дасть, а ШИ все-ж не мовчить, щось маракує-розказує. Але не те мене турбує, що він там тлумачить, а те, як він мене-перетравлює-засвоює, те, що собою являтиме вигодований не від мене, а літерально мною (моїм змістом, моїм интелетуальним мнясом) товариш ШИ. Чи буде він, як те мнясо, гарматний?

Статки й упадки

 Велику надію маю я на приказку: "Як нема статку, не буде й упадку." Скажу по щирості, не бідкаючись, що статку, їй-право, ніколи не було. Зате упадкам я вже лік загубив. Один малесенький, щільно збитий вік, а скільки влізло здорових таких упадків! Тільки й надії, що то не мої упадки, а тих, чиї статки. Напровсяк я ні до статків, ні до упадків не признаюся.

Окреслення

 Джаз мені нагадує ненастанне писання й закреслювання музичних думок. І можна в будь-якому місці кинути перо. Але потім ізнов звести й до звалу накреслювати, окреслювати й закреслювати.

Лютий місяць

 Лютий — дуже короткий місяць. Саме тому, здається, я в йому й народився: треба було влізти в покороткувате, бажано хоч високосне, життя. Життя завсіди виявляється недовге: бо людина, хоч-би яка обмежена була, завжди виходить довша за його. 

Це місяць очисної смертної пам'яти — короткий, щоб недовго тою пам'яттю мучитися, але й не забути, що коротке й усе те місяшне життя.

А ще ми пригадуємо, що лютий колись і справді в нас був не февраль, як у Шевченка, а таки лютий. Навіть я пам'ятаю — хоч і не від самого народження.

Потяг до есхатології

 Людям, що безпідставно й беззаконно  мають усе, що можна й чого не можна мати,  забаглося ще за власного життя підставно й законно влаштувати кончину сьвітові. Бо таки й вони люде, й непереборна в них сила есхатології.

Видима річ

 Тут мене запитали, чи істнує Бог. Знайшовся на відповідь: "Видима річ!". Дуже мені така відповідь до сподоби. Невидимий Дух, а річ Його видима. Спитайте мене, чи істную я, — тут можна й засумніватися. Чи істнує цей сьвіт? А чого-ж у йому все таке... несьвітове, ніде не суще? От і виходить, що Боже істнування — єдина про мене видима річ.

Людям, кажуть, сам Бог звелів учитися від людей. Але коли ти вже вік ізвікувавав, а Бог тобі невидний, то чи допитаєшся за Його в другого такого самого, як сам? А допитавшись, чи повіриш? Чоловікові, коли Богові не зумів повірити?

Комусь треба жолудів

 "Комусь треба жолудів." Може комусь і правда треба: чим тільки той люд не вздоровлюється й не живиться! Т'але тут уже й приказка готова: знаємо бо, що жолуді їсть. Комусь треба. Здається, нікому не треба, та то тільки так здається: найдеться купець і на дірявий горнець. І саме жолудів комусь потрібно: ти йому марципани, а він — ні, брешеш, кете лиш жолудів. І як уся та тризначність, про що кому треба, пасує до наших днів! Днів-жолудів, сказати-б. Із можливістю дуба чи рила.