Скрізь і наскрізь

Чи не прибрати слова "несмак" зовсім із мови? "Смаку" стане на познаку, бо його жмінька. А несмаком дихаєм як суспільним повітрям. То чи варто помічати, позначати окремо таке, що скрізь і наскрізь?

Як віл на рогатину

31-го грудня і 1-ого січня впевнюєшся, що в кожному чоловікові, хоч і з якими найвишуканішими вподобаннями, десь причаїлася ота славлена "пересічно-статистична телеглядачка". Треба її лиш вистежити, зацькувати й вигнати на рогатину.

Казала Настя

Багато хто в Україні волів-би п'яно заснути на 2019-ій серії і переспати 2020-у, а як доведеться, то й іще де-кілька. Потім прокинутись - а вже дві тисячі якась там на третьому десятку. І, добре виспаний та спочилий, жваво намагаєшся зрозуміти, що сталося в попередніх серіях, радісно впевнюєшся, що нічого істотного не перепустив, опроче як страшного. Але... казала Настя: як удасться.

Трепет послухання

Розумію По: треба писати так, щоб самому страшно стало.

Не млосно й не нудно

 Оперові лібретта спрощують, що вже можуть. Та однак нічого не втямливо. Когось це засмучує, а мене тішить: не люблю занадто зрозуміливого. Знавцем і так зрозумілого бути дуже нудно. 

Тьма й темінь часу

Коли людство мірялося, ще замолоду, уявити незліченність, то бачило темний рій, хмару-хмарою - так, що аж тьму. Потім виявилося, що тьма - то тільки тисяча, й поклали вважати тисячу безліком. Далі сказали: ну, тисяча й одна. Й усі зразу втямили, до чого то воно.
От і я серік поклав собі створити безліч дописів - ну, тисяча й один. Тяжко працював і домігся. Т'але з тисяча першим вискочив і другий, і як стій показалася близька скінченність - і рокові, й часові. Тисяча скількісь - і на тому квит.
Ні, таки не дається нам та сила-силенна.

Вдавання кумедій

Мистецтво справжнє, коли воно правдиве, але правдивим уповні воно бути аж ніяк не може, бо саме є штука, штукарство, вдавання. Вдавання того, що зроблене від людини, може бути прегарним, що вчинене — може бути вкрай добрим, що творене від тварі — може бути досконалим, а плоджене від плоди —тривким, як не вічним.
Є ще мистецтво жити в своєму народові: вдавати, що він гарний, добрий, правдивий і вічний, не вдаючись до блазенства.

Щоб знову не вкопали

От кажуть, корисні копалини. А чим-же такі корисні, як воно полонізм? По нашому-ж "викопини", хіба ні? Поки сусіде копають, бо мають, що рити, ми собі по пунктах розбираєм: все, що можна викопати, - викопне. Що таки викопується - викопуване. А викопали що - то вже воно викопане. Істоти бувають викопані й викопувані. От, приміром, такі як я, що живуть розкопами чи то завмерлої, чи то вмерлої мови, - викопані. Ми не самі, бо є ще викопувані. І дай Боже, щоб нас таких усіх назад не вкопали.

Чим накипів баняк

Якось раз я борсався в тенетах Мережі, а поруч борюкався якийсь дивак. Я все приказок насипаю, сиплю, так мовити-б, невід, хоч сам у ятерині, а він причепився, що лиш ідіот приказками говорить, бо своїх гадок не має.
От і розсудіте-ж теперки. Я колись написав був, що "чим душа живиться, тим і живе". Гарно, еге-ж? То, власне, була моя розгорнена вкраїнська парафраза вичитаного по всяких книжках духовних. За автором шукав-шукав, але не знайшов. Дарма, сьвятий не покривдиться. Так і минулось.
І от сьогодні чую з народніх трускавецьких уст: "Чим баняк накипів, тим буде смердіти." То де більше живчика?  

За геологію

Лагідна вкраїнізація може тривати мільйони років - то субкультурний процес, се-б-то геологічний.

Дається перед

Входження в дійшлий вік дає перед, бо життя вже зроблене, й відносно порядне, тож усі дальші хиби й химери можна буде просто пояснити: борода сивіє, а дід дуріє.

Незручно й неприємно

Категорію "вкраїнофільства" треба категорично поновити. Вже років 150 вона перележала, прохолола, забулася - от і гаразд буде. Бо "хлопоманія" - архаїчна й уже тепер намісць образи становила-б просто собі кумедію. "Народолюбство" також більше не сприйметься поважно в такій зрілій демократії, як ото наша.
А "вкраїнофільство" - що-ж воно таке? У Кримського читаємо: "Петрусь, в чутку паннам, завважив сестрі по вкраїнськи (хоч українофілом не був)…"
Ото й усе: як завважиш комусь по вкраїнськи, то й не буде вже питань "чого?", "на віщо?". Так і знай, що вкраїнофіл - такий, що має чудернацьку примху говорити тією мовою. А як не вкраїнофіл, то просто піддрочує, бо знає-ж, лукавий, як то воно незручно й неприємно.

Як вони

Я про кожну свою річ можу окрему довгу казку сказати — як разом Ганс, Християн і Андерсен. 

Невдалий мізантроп

Нині в Трускавці, в павільйоні, натрапив на дуже привітного дідуся з пишними гетьманськими вусами. Я вже думав був зробитися старим безлюдком, а от тепер ізнов хочу стати таким привітним дідусем.

Після життя

Треба таки виховувати діти якось по християнському: як не віра в хаті, то хоч якісь европейські культурологічні шпалери на стінах, а будуть. У житті, а може й після його.

Голос спід споду

Той голос, що народжується десь нижче від черева, а далі рине в суремний ніс, — чом він не лишиться густи й гускнути десь під склепінням свого спорожнілого переляканого мозку, чого лізе мені в голову?

Народження Венери

Друга пучечка на ступні Ботічеллієвої Венери, що є найдовшою й тим самим віщує смертним ортопедичні лиха за життя, показує боговитість красуні, бо богівні до ортопедії байдуже.

Без пробудку

Треба дати й пристосуванцеві шанс лишитися в надрі рідної культури, оборонити і його. Він, звісно, від безґрунтовности не помре, але зомліє, так собі культурно, й нікому буде його очутити. 

Як не мовчати мовчки

Він іздибався з нею геть випадково. І озирнувся: ах, яка краля! І побіг слідком, і наздогнав. Їй спершу було байдуже, аж потім чи то пригледілася, чи то притерпілася. Але жили вони довго й удвох щасливо. Хіба що чужі настирялися, налазили. Вже скоро й казці кінець. Та він не хоче, щоб вона померла того самого дня. Хай іздибуються, хай озираються, хай біжать слідком, хай наздоганяють уже без нього, вже після нього. Аби не німотствували.

Welcome to the club

Оті людоньки, що, дай їм Боже здоровля та гаразду всякого, вже знають українських десять слів і тільки три поплутали й ахвішку не так назвали, але вже вилізли в Усесьвіт і відтіля проповідують усього по десять: десять приказок, десять загадок, десять бек дитині, що воно ляка, - де вони взялися такі... неохвіти?
Це вони викрикують, поки самі не забули. Але слід-же народові й правдоньку сказати: рідну мову цілий вік учити й перед смертю розплакатися над нею... од ізнемоги.

Історичний пристріт

От кажуть "історичні уроки", "уроки історії", що треба їх нам товкти. А що там учить? То-ж наврочено, того й вроки-уроки. Як пороблено тобі, не до науки вже, а до спеціяліста, щоб одшептав. Може кому з націй ті уроки й до шмиги, а нам таки вадить наука історія. Незлюбила вона нас, мачуха, а за віщо - не скаже.

За кураторство

Релігійним людям, релігійному народові, малому стадові всякий безвірник хоче стати за куратора: організовану церкву слід-же зорганізувати. А нам кураторів не треба, нас Бог пасе. І Йому не треба. То вже ви собі.

Нахід усього доброго

Прокидаюсь у досьвіта, переглянувши через ніч де-кілька повних серіялів страхіття. І раптом чую з-під сусідньої ковдри сонне белькотання: "Нахід усього доброго!"
А то Тиміш, наш найменший, умовний восьмирічний малюк, ще звечора забрався до батьків у ліжко як не спати, то хоч засинати, й так і ночував. Потім питаю його:
- Де ти взяв оту фразу, з книжки вичитав?
- Та ні...
Просто він іще поки так живе - слава Богу.

Аж гульк - зима не впала

Скільки разів ми це чували роками: "Ах, як обридла вже та зима!" Серік уже добре таки надбридне весноосінь.

Без бою, без крови

Оце пісенне, наша клича теперки: "Я не здамся без бою!" От і думаю собі: адже-ж по наськи "без бою" - то й "без боясти" буде. То що це в нас: бій чи бояння? Без чого ми не здамося?
Ах, скажуть, та це-ж поезія, брате, "П'єро кохає"! Так, поезія. Кохання любови без вистигання. Кохав, викохував свою любов, а овочу й нема.
З поезією в нас іста архаїка: як не засьпівати й не заграти до слова, то й слухати ніхто не буде. А вже читать! З усім тим, настрій лишився аж надто поетичний, хоч і без пояснювальних слів. Дуже не до речи...

Dziękuję bardzo

"Дуже дякую!" - добре, бо польське.

Every bullet has its billet

He, who wouldn't bite the bullet, might have to bite the barrel.

Зазувисто та вільно

 Нас накрило вже тепереньки цілим окіяном московської культури. Ще не була відійшла окіянова хвиля московська, а вже от нагодився і сам окіян. А на поверсі пливає ще й нафтова суга власного розливу. То й що? Житимем на дні глибоченної культури. Й виконуватимем пишно-велишні рухи борні. Бо навкруги зазувисто та вільно.

Кохання в картах

Чудово це в Кримського: «...вченики якось підслухали слова самого директора: "Людині треба душевної боротьби. Як-що тая боротьба не нагоджується сама собою, природно, то треба її вишукати, викликати штучно. От за що я кохаюсь у картах.» 
І от на що в нас у Київі наставлено скрізь стільки всяких "лото", глухих та темних. Всередині не бував: боюся поринути в вир душевної боротьби. Але певен: там бурують надлюдські пристрасті. Й справді, чи є де-инде місце на борню душі чи просто якусь природню людську боротьбу? Звісно, що ні. Це-ж Україна, товариство: тихо, як і року 1890-ого. І доводиться нехотячи кохатись у картах.

До ґрунту

З мене ледачий копач - у тім, нерано вставши, каюся, за тим побиваюся. Але й зовсім мало зробивши, трохи поколупавши, вже встиг до ґрунту докопатися. І теж бачу, де, як сказав той поет, але буденно так сказав, "був пустар одвічнодикий". Був і, здається, досі є.

На материк

Лагіднішого вкраїнізатора, ніж я, і шукати годі. Може я на те й зробився вкраїнізатором, щоб виявити свою лагідність, що мало де поза тим виявляється. І, лагідним українізатором бувши, я мало розчаровуюсь. Бо хіба лагідність ладна розчаровуватись?
Але навіть і я иноді здаюся сам собі передовиком-комбайнером, що зопалу виїхав жати та молотити на материк.

Мудрість по шкоді

Мудрість по шкоді стала-б геть непотрібна, якби ми вміли напинати мудрість у момент шкоди. Тоді шкода стала-б таким зосередженим чином, що ніколи не настав-би час по шкоді: чинячи повсякчас, нема коли озиратися на вчинене й можна просто жити.

Газард

Усе своє надпоривне красномовство, небуденне завзяття, увесь запал аж до снаги, всю збройну потугу свого розуму денеякий чоловік гуртує й упевнено веде на війну з рацією.

Самохіть

Треба братися до життя своєю волею. Звісно, брати помалу, де можеш стати: хоч на одній нозі, хоч на шпині - там, де життя стерпить, а ти здержиш власну хіть.

Наша грошина

Багато що в українських житках нагадує нову 5-гривневу грошину, що вартістю виробу й красою далеко вища за номінал.

Фаталістичні етюди

Фаталізм знадний, як чужа молода, але треба тямити, що після приділеної зустрічи з життям ми те життя мозолясто робимо. 

Споруджена готовність

Самої щирої нехоти до дуру й зла, як самі бачимо, геть не досить. Потрібна ще крайня, найвища тверезість і пильність, повсякчасна споруджена готовність хоч-би не приймати того.

Сита мораль

Колись я мав знайомця, що цілий вік збирав і складав дорогоцінне тоді вбрання, а потім навідило його, й викинув усе геть із вікна. Наука з цієї байки ось яка: коли народжений збирати та складати - не розкидай. А друга: в житті треба вчасно щось міняти - і то не одіж.

Два страдники

Оце питання "за віщо ви мене кривдите?" - то віддаль між Йовом і гоголівським Акакієм Акакійовичем.

На вівтар

Осьвітяне - сьвятії люде: вони покладають власний глузд на вівтар чужої просьвіти.

На водах

Українці тепер геть утратили зугарність називати речі власними, вкраїнськими іменами. А чого вартий той, хто не зугарен виразно висловити своїх думок питимою мовою? Він тільки, як той тонучий, ляпає язиком і руками по воді.

Два сьвіти — два способи життя

 Ми живемо, як не рівночасно, то вже рівнолежно, зразу в двох сьвітах: один зовнішній, речовий, моментовий, бистрий. Другий — унутрішній, де незалежно від нашої присутности й уваги б'є хвилею окіян духовний.

Робочі ждуть

У мене як у Голохвостого: вже того багацтва! А краму! Ще й, як мовляли Свирид Петрович, "робочі ждуть". Ну, хоч не на Хрещатикові, а таки ждуть. І чого ждуть? Заплати вони ждуть...

Перше й друге

У першій половині життя треба статися чоловіком. А вже в другій - ним залишитися. І як-що не вдалося перше, то можна не журитися й другим.

Boomerang children

Усі діти - бумеранґи. Просто, раз жбурнувши, треба терпучіше дожидати повороту. Бо терпець батьківський довший за мисливський. Там, де ловець разом біжить по здобич, отець знає: поживи не буде, а палимон прилетить.

Прості закони

Є найпростіші духовні закони, що їх годі не знати й найнедуховнішому, й найпростішому духом і душею. Ось один такий: "Хто сердить ся на брата свого без причини, на того буде суд; а хто скаже на брата свого: Рака, на того буде громадський суд; хто-ж скаже: дурню, на того буде огонь пекольний." Хай зголоситься той, хто цього не знає, не чує серцем з маленства, з колиски!

Однак не має лекшого в нас, ніж дурнем ізробитися. Недурно-ж і народ сказав: з дурнем зчепитися - дурнем зробитися. А зчепившись, зробившись, чого тільки не наслухаєшся недуховного... вже від своїх.

Найкращі интереси

"В усіх своїх діях дорослі мають ураховувати найкращі інтереси дитини" - така ахвішка висить у Київі. Згоден і цілком. Мені теж до мислі лиш найкращі дитинячі интереси. А вже интересів не таких красних і врахувати годі - незліченні вони тепер. 

Упало з воза

Чоловіцтво, а потім і все людство дуже довго виробляло шляхетність - як розуміння, а потім іще як чин. От уже шляхетність назвалася, якось зароїлася, але минули століття аж поки щось таке сталося-доконалося. Сталося грімко, по лицарськи, а коли, з якого селянського воза впало, де пропало - не зчулися, не знаємо.

Як і прохали

Серік ми переконливо доводимо, що наша ненька Вкраїна - то таки Европа. Доводимо підсонньово, а по европейському кажучи - кліматично. Зміни суть. То зміни кліматичні, а отже - неминущі, як і прохали.

Кругом, як в усі

Критика не помічає ось чого: вона не помічає мене. А я-ж вірний апостол Шевченків! Скільки в моїй творчості Шевченкового духу! Але щось якось невкміту. Люде дарма, а от комісія  Шевченківської премії важить і дуже. Хіба-ж тую премію не за Шевченка присуджують? Бо, бач, його вона, а не чия. Либонь треба до духу додати букви, титли, коми. І прізвище Шевченкове до всього приліпити, бо поки кругом, як в усі, все мовчить.

Міриво сьвіту

Екзистенціялізм - гучить грізно. А значить просто: людина є міриво всього в сьвіті, але сьвіт сам безглуздий, тому міриво-людина міряє безглуздість сьвіту, однак не пояснюючи його. Бо що тут пояснювати, самі подумайте?

Новочасною добою

Ми в Україні завсігди гаразд знали, для чого народжується людина. Людина народжується для стражданнів. От хоч узяти ту верству, що тепер саме відходить: чи-ж вони не набулися на цьому непоправному сьвіті? Чого вони не зазнали, в чому не зневірилися, чого не досьвідчили?
І от вони відходять, як і жили, як пробували тут іще їхні діди-прадіди: злидні, тяжка праця до останку, байдужість суспільства, що й саме вже немолоде, аж крекче, бідне.
А їхні онуки? Е, то вже краяни йнакшого сьвіту! Виходить так, що більшість із них, утішившись відносно здоровими і можними молодощами, ще житимуть до 150 років у добрі та гаразді. А на якій волі - як ті дички! Який-же буде глузд у їхнім житті, в чому школа, яка наука?
Одна надія на славну Вкраїну: ми тут уже якось примудримось, щоб тим, хто не повтікає до нового широкого сьвіту, й новочасною добою було сутужно.

Причетність до справи

Усе, що я можу вигадати, що пишу, Бог уже має. То радість причетности так тішить.

Знудивши втіхами

У зубожілім суспільстві я вбираюся як попадя. Це ознака переситу.

За теє заплата

Найцікавіший гонорар, що я будь-коли діставав за відносне знання ангелянської мови, - пів пляхи віски. Повна пляха - то звичайний гонорар (не дурно-ж галичани звуть його "почесне"). А ту маєш пів плящини. Коли побачив теє дно, зразу второпав - це моє.

На словах так, а на ділі инак

Здається, не треба передавати власній голові олії, щоб із'ясувати, що слід і собі виконувати те, що сам иньшим загадуєш і радиш. Але наші мудреці ще мудріші: вони лиш підказують, як ті спортові напутенники, що самі колись чи грали, чи гуляли, але тепер із своєї лави ліпше за всіх бачать поле. Але, самі знаєте: вже тепер тільки на словах.

Чи пішов потяг?

У нашій мові потяг має від'їзд, вирушення, вирушання, виряд, вирядження, видряджання: мова щедро пропонує з'ясовувати ознаки підмета й присудка. Але залізниця, киваючи пальцем, відхиляє: тільки "відправлення", друзі; поки ви своє переказували, потяг уже рушив і пішов, пішов, пішов...

Наше воскресення

Що-неділі ми згадуємо чи спитуємося забути воскресення. Для християнина дуже важливим є пам'ятання про те, що доведеться відродитися саме в своєму тілі, власною особою. Це ще на початку духовної виправи накладає чуття належної відповідальности.

Страх перед крахом

Життя - не забава. А як забава - то вже конче старогрецька трагедія. Відсидітися в глядацький залі, полекшено поплескати в кінці не виходить, бо так усе интерактивно. От лиш одна нестемнісінька правда: перепетії завсігди передує анагнорис. Перш ніж упасти, побачиш, куди.

На видноті

Сьвітло правди саме тікає надмірної ясности.

У попа здачі, як у кравця остачі

Не люблю доконечности, бо ще не кінець. Не люблю остаточности, бо ще не видно остачі.

І наше все, і ми самі

У нас теперки все таке мале, що легко губиться -  і наше все, і ми самі.

Хто буде жмуритися?

Леле! Як-же всім хочеться від Бога сховатися, а людям показатися!

Калина писаного

Хтось пише, бо ніби письменний і, виходить, треба. Але письменний — то ще не письменник. Письменник пише для тихомир'я, затишности. Приблизно так, як працює бухгальтер: щоб усе впорядкувалося. Це таке звідомлення, справоздання. А чи читатиме ті звіти читач, чи ще прийде критик-ревізор — геть невідомо. А як прийдуть, то стратиться бухгальтерська калина писаного.

Кліпаючи на кліпи

Кліпав на кліпи. В те, що молоді беруть тепер за любов, просто повірити неможливо. Тямиться, пригадується, а віри не йметься.

За пристосуванців

Пристосуванців аж геть ніхто не любить. Дарма, зате вони самі себе полюбляють. Саме тому й пристосовуються, припасовуються, принатурюються, приломлюються, приладновуються і прикладаються.

Своя доба

Що далі входжу в дійшлий вік, то більше пасує мені рідна мова: молодь таким уже не говорить, а я ніби буду з життя дотеперішнього: простого, добрячого, старосьвітнього. 

Безвидність

Грудневому виду не було стиду, так і люстро показувало. А це вже зранку на йому й образу нема - ввесь виробився. Десь у січні, либонь на Різдво, дуже вже потроху, прогляне з туману картина старого стилю. Так принаймні було ще торік. А 25-го грудня сьвято блисне лиш глибоко в душі, поки виду нема.

У чорній скрині

Стою, п'ю каву, а намісць кав'яника й каваря - блимає білим оком чорна машина. Пробую вгадати, якою буде роботизована кавоварка прийдости? Уявляю її знову чорною, однолитою, без жадних ґудзиків и гапличків: кавоварною для себе, не для людей. Десь там глибоко плистиме колом, кудись і нащось, густа, гаряча брунатна кров.

Особливої породи

Ібіс - то особливої породи чапля. "Ібіс"-готель і справді підноситься над булим Галицьким ринком, як та чапля над болотом, і можна бачити, що нема там уже нічого галицького та й ринку нема. Цирк - так. Але якийсь дуже тужливий цирк.
Здається, що то не "Ібіс", а ти сам ледве стремиш на одній нозі, ніби з-за муру якого визираєш і дивом дивуєшся, пробуєш угадати: хто наставив отих палат особливої породи, звідки приїхали ті мужики-архітекти, чого були вони такі лихі на киян, звідкіля притягли свою гірку колгоспну біду? 

Де спілка, там і силка

От чи можна вкраїнською мовою знатися? А водитися? Ну, хоч гуртуватися? То чого-ж можна спілкуватися?

Працюки

Поки всі кругом хапають чужі слова, я нишком викидаю їх за облавок. От, приміром, роботи - що доброго нам від їхньої роботи? Забирають нашу та й вже. Називаймо-ж їх по своєму - працюками.

Прибите клопотом

Усі знання, загорьовані похапливим людством, годилось-б уже добряче вивірити. Але пізно, бо надто вже все прибите клопотом.

Пристойна соромливість

Поки Смітів і далі називають Джонами, а не Ашкрофтами, а Мельників Андріями, а не Гремиславами, жеврітиме надія на пристойну соромливість людности.

Тіні забутих нащадків

Як-що ми плодитимемось як европейці, то до европейства не доживемо.

О!

А як чоловік, припустімо, сьвятий? То йому-ж і любок (like-ів) не треба! А чого-ж йому треба? О!

Чути й знати

Здається, саме тепер і настали ті від Євангелії напророчені часи: стукатиме в шибу - і не скажеш, що не чув; зазиратиме в віконечко - й не скажеш, що не бачив; піде - і не скажеш, що не відчув. Усе кругом чути й знати. 

Дивні створіння

Дивні створіння - то ми, то з наших голів те коріння стирчить. О! Треба казати "олені". О! Треба казати "голені". Але-ж коріння стирчить із голови й колихається перед очима, як ті зовнішні антени. І голова заводить: "Олені, олені не бриті і не голені. Олені..."
Усім убивається в помку останнє слово...

Так клопочемося

Не біймося тих роботів. От як мене може робот замінити? Я-ж нічого не вмію й саме тому всім потрібний. А робот навіть і не втямить такого. Він-же робот, йому щось робити треба. А ми - люде, ми так клопочемося.

Герпес

Гріх - як герпес. Він чи то вроджений свій, чи то повсюдний, нормальний, але напровсяк ховається десь у нервовій системі. Хоч ховається не нервово.
Його можна виокремити, вирозуміти, показати, що то не ти. Але вавки знати й чомусь неприємно.

Не вчорашній

- Будете тістечко?
- А Ви будете з Галичини?
- Ні, я з Конотопа, але шаную себе й говорю рідною мовою!
- Галицькою?
- Та ні - вкраїнською!
- Зроду-звіку в славному Конотопі не говорили "тістечко"!
- А як?
- Пундик.
- Я сього часу.
- Так і я сьогочасний - просто не вчорашній.

Сьвятий спокою, добре з тобою

Сиджу саменький посеред ремонтного румовища, сповнений мирноти, як долитий пивний кухоль. І в новій мудрості думку гадаю, поки не здурів: оце-ж вірні дружини намагаються своїх старих добре водити, щоб був зодягний та ошатний, хіба ні? Але старий старіється, і вже на тій тичині якось жадне шмаття корогвою не майорить.
А це тому, що не можна карючити нових шпалер на старі кахлі.

Вгризаючись у вудила

Добрий мовознавець завсігди має той самий вихід, що й добрий мальовник: як заїси вудила, можна почати малювати самі чорні кола, хрести та квадрати.

Пусті слова

Говорити "народ" — то просто задавнена интеліґентська звичка. "Довкруж", "зазвичай", "вочевидь" — ціла купа пустих интеліґентських слів.

Теж европейці

Якось уже позаздриш тим, хто нашою Вкраїною аж ніяк не журиться: вони дадуть овоч там і тоді, коли й де трапиться нагода. Де дадуть дати, а вже який - аби плід. Що-правда, мало, бо таки й вони европейці. 

Обліпиха

Замовляю чаю:

- Маєте плоховниковий?

- Плохо...

- Ага. З плоховника.

Кортить попити гарячого:

- Абліпіха...

- А-а-а, є.

Лустки вже не замовляю: не хочу пояснювати, що воно насправді "слойка". "Мафіни", "смузі" й иньші "снеки" знає кожен своємовний, але вони не пісні, а в Київі саме Пилипівка.

Уся наші мова в формі "рідної" обернулася на якусь цупку, дерку, невиводну "обліпиху": вона хоче жити скрізь і завсігди чи бодай десь і часом, а вже якою - байдуже, аби чай гарячий.

Иноді навіть позаздриш громадським культурникам, що грайливо намагаються запроторити за ґрати (#) "event" чи "асtivity", виводячи на люде "подію" з "заходами" і  викликаючи в народу бурю веселих учених заперечень.

На словах

Сам вигадливим интеліґентом бувши, на словах скажу, що опасуюсь интеліґентських мовних вигадок, як-що вони не мої власні. Сам боюся і всіх припрошую.

Як пошкребти

Як пошкребти московця, то вийде не татарин, а найпевніше приблизний фін. І ще пообшкрібається щось приблизно вкраїнське й литвинське. А теперечки візьміть фіна, подивіться, як він живе: чи він жадає когось іззісти? Де-хто зневажливо насьмівається: мордва, мордва! А що коли мордва зробила кому злого? Нічого нікому.
Хоч скільки тіло шкреби, а дух таки під шкурою. І звідкіля він віє й коли завіється, не дав нам Бог відати.

Справдження снів

 Я все думаю: а що відчуватиму, як Господь таки віддасть нас ЇМ? Мій рід і я особисто ніби не заслужили на це. Але-ж воно й мені буде заплата — на всю чергу з одної каси. Хоч наше прислів'я заклинає: як я не в вині, так і не станеться мені.
Що з такими, як я, скоїться? Втечем угноювати собою справжню Европу чи просто згинем, бо ресурс пристосуванства вже геть вичерпаний? Але-ж саме того вони й хочуть: щоб якось так, щоб нас не було.

Супокій навкруг панує

Чи-ж ти перший чоловік, що вкохану забавку приймає поважніше, ніж пильну працю, ніж пильне життя саме? А забавку зви, як хочеш, але ймення їй - супокій.

Щасливе потвердження

Найнадійніша підстава вважати себе за нормальну людину - то як є хтось близенько, що має тебе за непритаманного. Це - найважливіше потвердження щасливої самодіягнози.

Пригоди учать згоди

Лиш затіявши ремонт, можна починати сподіватися на заведення лагоди з нашим зовнішнім околом. Саме нищівне, важке слово "ремонт" ніби кладеться, щоб будувати первопідставу: в тебе в хаті буде так, як і в них знадвору. 

Темне письмо

Щиро дивуюся де-яким критикам: стільки поперечитувати, стільки списати - і таким темним письмом.

Як ділили батьківщину

Колись і вираз такий був: "ділити батьківщину". І багато ділили, хто що вхопить. А тепер і подумати страшно: ніхто-ж не ділить, не сьміє...

Наші поповичі

У переломовий момент для нації, держави вкраїнська культурна кляса прийняла до себе силу діячів-поповичів. І де вони, що? Зникли, розпорошилися, вмерли недобре. А я от собі думаю: а що-б було, якби вони, як і діди-прадіди, тихенько Богові послужили, за Вкраїну помолилися?

На струшені груші

Груші потрушено. Вже лежать. А тут ми прийшли - пізно? Ні, я скажу - переломовий момент: чи добре ззісться добро, чи згниє, чи ще полежить і впаде кому на прийдешню пайку?

Мандрівники на Схід

Мандрівники на Схід гаразд знають: що далі на Схід, то Схід далі.

Ближче до Гімалаїв

Ми вже досьвідчили, що люде скоро знижуються духом. Навіть як-що вони живуть ближче до сьвятих Гімалаїв і їм іще не встигли відімкнути електрики.

Персональний кабінет і Гнатова скриня

Колись, іще за СРСР, щирі й обдровані письменники писали були "в шухляду": їх мусіли, але не хотіли дрюкувати та видавати. Перед тим Гнат Хоткевич писав до цілої літеральної скрині: він спершу не встигав усього видавати, а далі теж не хотіли. І його не схотіли кінець-кінцем. І скриня його пропала. Але то сумна оповідка.
От я пишу в кабінет, як колись майстрували: там не одна, а багато шухлядок. Є між ними й потайні: там те, що подумки нотую. Теж щиро й обдаровано, але ніхто вже не мусить мене дрюкувати та видавати. І ще слава Богу, що не замкнений я до Гнатової скрині, а маю персональний кабінет.

Не як виняток

Усім самоврідкам, усім тим поетам із шкляними крильцями, треба ходити на службу, дослужитися до чину дійсного штацького радника, то-б-то до цивільного генерал-майора чи контр-адмірала, до права на стовбове шляхецтво, а потім стати ніким і ще обсаджувати якусь мізерну посаду аж до року 1920-го. Не як виняток, а як Панас Мирний.

Ключі до поеми

 Можна назвати роман поемою, й багато хто так уже й учинив. Але я назвав-би правдивою поемою доброго словника, бо там ключі до найліпших ненаписаних і, власне, нейздійснимих поем. Ті ключі лежать, кришталеві, невидимі, на дзеркаловім дні прозірних вод, де тямущий усе пробує нанишпорити їх рукою, але вони так неблизько, що ніби аж ніде.

Лежу у тихім забутті

Щоб почати творити, треба поринути в тихе забуття. Але за для того-ж таки забуття, власне, і творять. Не диво, що прочумавшись після двох проковтів дідьчого питва, творець ізчаста не здоліє глуздів позбирати.

Щоб трохи поспатись

Ми працюємо, щоб здріматися, бо пильнувати ніхто не хоче. 

Не перший пан

Люблю посидіти вдома, уявляючи себе паном - другим чи хоч і третім. Яким другим чи третім? А з приказки: "Три пани - їдні штани: котрий успіє, той штани надіє". А я, виходить, не встиг, сиджу в споднях у теплій хаті, поки дурний перший пан біга Київом у чарівних штанах, як той солоний заєць.

З-під п'яти

Як бачу в місті ошатного чоловіка, то так і думаю мстиво, що то він у старої під п'ятою, бо не дає йому вийти в люде вбраним так, як душа бажає.

Київська мова - 2

Блукаючи Києвом, заслухуєшся осінньої пісні у виконані фальшивої оркестри з музичних келехів, півпорожніх кислого, переохолодженого вина. Це репетиція кантати, вона триватиме, аж поки сніг на закапотить у скляні роти, що марно намагаються вславити небо.

Правдиві европейці

Ми просто всі дуже втомилися від нашої урочистої вкраїнської історії. Нам-би жменьку перепочити, відживитися, і можна знов боронитися в облозі, голодувати й оддавати ключі від міст. Ну, як правдивим европейцям… років п'ятсот тому.

Small peoples

А ще Черчіль якось сказав: “The recognition of their language is precious to a small people.” ("Малі народи тяжко побиваються про визнання свеї мови"). Що-ж, українці - чималенький народ, тому визнанням рідної мови вони аж ніяк не клопочуться. Що-правда, серед громадян суть і такі, що таки переймаються і тяжко, але вони як-раз іскладать саме "малий народ".

Великі народи своєю мовою не журяться, бо вона-ж у них своя - велика і єдина. А самі ці народи вчинилися з колишніх малих, що колись мусіли поступитися своєю дорогоцінною.

Люде й події

30-е листопада - день народження найцитованішого афориста Вінстона Черчіля. До того, він - улюблене джерело на безпритульні, здебільша вигадані чи стерилізовані мудрощі. Тому вкраїнці полюблять наводити Черчілеві вислови в перекладі з московської чи просто нею, щоб і кінці в воду, бо там з тим гостро: сказав та й квит.
От, наприклад, із улюбленого интеліґентним народом: "Ми живемо добою великих подій і мізерних людців." Ніби сто років тому, обідаючи (звісно, в клюбі), сказав із якогось, як тепер мовляють, ґльобального приводу.
До славного 145-річчя славетного красномовця скажу свій афоризм: "Ми живемо добою, коли маленькі люде своїми маленькими пристроями навчилися безнемірно побільшувати себе й без міри применшувати події."

Позаплянова апоптоза

Клітини вкраїнського організму полюбляють оголошувати позаплянову, відрубну апоптозу. А де-які навіть і здійснюють її. 

Окремі кабінети

Цікаво було-б знати, чи лиходійників, уславлених і підпертих якимось тим своїм загалом, — уже підможено одностайно, до краю, до скону? Чи не лишаться вони потім, таємно від нової організації, якимись пекельними сьвятими про власних попаскуджених: десь там у таємній конґреґаційній залі, канцелярії чи хоч кабінеті?

Молода краса

Слава личить молодим. Не заслужена? Так це як краса. Бог дав, а потім і візьме. А як не дав, то хай уже та слава посмертна. Витягнуть, візьмуть, почнуть роздивлятися: чи такий був, чи сякий? Щось собі навигадують, почнуть супереки. А тут нащадки заступляться, спадкоємці. Буде на що подивитися - як на молоду красу.

Без товариства

Що в Бога день кудись ходжу, а костюма вдягнути зовсім нікуди - аніде нема пристойного товариства. Та й костюма пристойного так і не було.

Українська історія

Україна має дуже справедливу та щиру історію:
- Тут болить? А так? Стривай, іще буде сьвітові кончина, отоді якої ти засьпіваєш?
Історія дає нам навід на те, що ми не сьогосьвітні, а для раювання народжені. Тільки на те раювання ще заслужити треба - отут, серед оцих.

Що належить

"Джвандзи" пише за "узгодження імен і діл", що ніби дає лад сьвітові. Оце те, проти чого ми рішуче стали руба і затялися. Належні слова-назви нам гидко в рот покласти. Дозволяється хіба підсипати в грубку якихось дрібніших слівець, щоб хоч трохи присьвітити.
А вже діла, діла - аж голова біла! Але все якесь неналежне - хоч скільки давай йому лад, не поможе. А головна річ, що в належність ніхто не вірить: усі гадають, що то так, для приказки, щоб гладше збрехати. 

Обізнання з Сьвятим Письмом

Щоб уславити Пилипівку якимось подвигом (а в житті, як учили були нас іще за небіжчика СРСР'а, завсігди знайдеться місце на подвиг), надумав читати Сьвяте Письмо польською мовою. Добре вигадав: саме польська дає належну глибінь розуміння того, як-же мало я тямлю в Божому слові. Знайоміші-ж мови, навпаки, чинять мені небезпешні ілюзії обізнання.

Стосовно до голоду

Пригадую своє київське дитинство за СССР. Підступається до мене парубчук із дуже простим українським прізвищем (звісно, онук колгоспників, син сільських перехідців) і лукавенько так іспитує:
— Ти украинскій харашо знаіш?
— Так, учуся-ж у школі вкраїнській...
— А можиш пірівісті "На меня в лѣсу напала голодовка"?
— Чого це раптом?
— А-а-а! Ні можиш!
— Ну... мене в лісі напав голод...
— Ні голат, а галадофка!
— ...
— Будіт "На мене в лісі напала гола дівка", от как будіт!
І щасливий регіт, регіт без краю! Справді, дуже кумедна мова. А надто-ж стосовно до голодівки.

Кротів сон

Виживання здається найголовнішим завданням, але воно воднораз і наймізерніше. Виживання - то нірка без виходу. Але й входу, здається, ніде не було. Це як кротяче страхіття, та чи ти ще сниш, чи чуваєш, а гребти треба і треба.

Повні голови

 Ми геть позбавлені дару тиші та мовчання. Ми наговорюємо одне одному повні голови. І навіть найпорожніша істота наодинці з собою мовить, і мовить, і мовить. 

Із темноти

Ще зранку, йдучи на роботу, завважив на бордюрі коло сусіднього будинку незвичайне блюдко. Спершу навіть здалося, що в ньому на дні якась темна фарба. Придивився, а в мисочці відбиток лиця якоїсь старенезної бабці. Сьвітлина відверто аматорська, тьмяна, невиразна - як колись робили й тішилися. Це-ж хтось додумався на пам'ятання таке блюдочко відбити.
Старенька дивиться темними, майже чорними очима, як заскочена, покривджена дитина: що, мовляв, на віщо-ж ви мене в моїй передтемняві сьвітлите?  А потім на що з мого виду таку пам'ятку робили, кому стара баба треба?
А це вже, видно, хата дісталася тим, хто тої баби й не зна. І мисочку виставили: може підбере котрийсь, бо викинуть гріх. Але хто-ж таке візьме? І вже ті очі на морхлому, як яблучко, обличчі вдивляються в вічі кожному перехожому "онучкові" чи "онучечці", а без них - у пізнє небо, що йому була молилася нишком: як-же так, як-же так? Прийде ніч осінняя, ні з ким говорити... 

Сувора дружба

 "Фейсбук" дає унікальну змогу мати сотні мудрих, удумливих, сьвічних друзів, who never actually liked you.

Нагоряна стежка

 Стою на стежці повним відром і боюся наплюскати.

Сім німецьких слів

Німці мають красні, щирі, милозвучні слова Beauftragung, Befugnis, Berechtigung, Ermächtigung, Legitimation, Vollmacht, Zuständigkeit на те, що в нас зветься просто "повноваженнями". І то ще без Kompetenz і Mandat. Ну що тут скажеш? Небагато ми в своїй історії мали тих Beauftragung, Befugnis, Berechtigung, Ermächtigung, Legitimation, Vollmacht, Zuständigkeit. Навіть за небіжки Австро-Угорщини.

Поки ще не йдуть

"Через красномовство та поезію мрійну люде не йдуть на смерть", - сказав Грінченко. Він помер 1910 року. Тоді ще не йшли. І тепер поки ще не йдуть.

Вовча трава

 Наші славні перекладники, хоч-би з якої мудрої мови перекладали, роблять це таки своєю (й нашою) вкраїнською. Але не поринаючи, а так, плавом спускаючись. От, приміром, перекладають із старогрецької, а щиро вірять, що з "давньогрецьк.". А чи не з "древнегреческаго" бува?
От про мене хоч вовк траву їж. То-б-то бреши як щеня про те, що з чужої книжки вичитуєш, а вже до книжки вкраїнської пхай тільки добре, вартісне, своємовне, а не висівки.

Із чужої

Немає гіршої гіршини, ніж сприймати свою мову як переклад із чужої. Навіть як на перекладаря. Надто як на перекладаря.

Двоє слів

Повне веселого впізнавання й радісного визнання "врёшь!" і тяжке, як келеп, нищівне "брешеш!".

Чужі слова

 Як розумові глибоко дослідити походження слів, то в интелектуальнім одчаї всі вони починають здаватися чужі. А иноді ця тяма дається серцю просто в одчуттях.

Усім полегкість

 Всі вкраїнці заслужили в Бога на якусь полегкість: сьвідомий українець на суходолі несе за плечима легку торбу з кістками, а несьвідомий легким човном перевозить через Стікс важкі надгробки.

Велесебіє

 Люде, що ледве залишилися тьмяними парсунами в історичнім музеї, й гадки не мали, скільки може бути СЕБЕ!

Безталанна мова

Безталанна ти межи мовами, мово ангелянська! Всі тебе знають, навіть і я.

Під заслоною

 Захід, як його син Нерон, що примудривсь таки зстарітися, воюючи, по корчмах ночуючи, й не може вже сказати пишної, але правдивої фрази: "Qualis artifex pereo!", не може з міркованнів похилої пристойности й старечої кокетерії. Хоча знає, що завіса близенько: чи то на один із передостанніх антрактів, чи то вже справді Бог край покладе. 

Титаномахія і титаномаґія

Конкуренція знялася давно, бо суперництво — річ не вчорашня. То коли вас хто назве титаном навзаводництва, не пишайтеся й не лякайтеся. Так, ви справді син неба й землі. Правда й тому, що ви вже дуже виснажені боротьбою з якимись гекатонхейрами чи циклопами, просто кажучи, марами та страхіттями. А вас тим часом уже йдуть воювати кращі за вас боги. Але титани мають у собі якийсь чар, якусь маґію. Просто треба знати своє місце в харчовому ланцюжкові й намагатися бути приємнішим... на смак.

Up the Rabbit Hole

 Коли я на життьовій путі несподівано став на свою перекладницьку, так зветься, кар'єру, то зразу провалився й увігнався в крілячу нору та й почав падати, вдаючи, що то я так плавом спускаюся. Побувавши-ж я на дні, теперки намагаюся потроху тою самою дірою нагору вилазити. Хитрішого виходу не знаходжу, тож або воно не нора, або я — не кріль. 

Горолоґіюм

Наша Вкраїна — то всеевропейський горолоґіюм, обложений тими, хто волів-би зупинити чи прискорити час. Облога не знімається, бо потуги спиначів і наганячів невтральні одна до другої.

Наміряне лице

Ніщо не потребує від українця такої рідної щирості з собою, як чужа йому гіпокризія.

Коректний розсестер

От цікавий я знати, чи полекша, як до розбрату в нас коректно приєднається ще й розсестер?

Хвилозопський камінь ІІ

Чи всяка публічність має конче скаменіти в публічності?

Люби як душу

Я знав, я знав, що жіночого роду не тільки таємнича душа, але й люба душа.

Правописне

Дуже хочу бути интеліґентом з великої "И" і з малесеньким "ґ".

Голод відхожий

Голод, що приходив до нас, знає, що не ззів і не наївся. Він десь шибає, наряджає до гроба гостру сторожу-кустодію, розшукує печатки на гріб і щоб конче йому була з хрестом! Щоб не вийшов наш Лазар довгочасний.

Велике та мале

Велике має пнутися, надиматися аж поки не запухириться. Мале мусить стискатися, тверднути поки не загостриться.

Пахущий кущ

 Господь — садівник. І кожен із нас у Нього — як пещений, пахущий кущ. Садівник кохає, а кущ красіє. Просто не завжди пізнає себе в люстрі похмурого дня.

Як вино

Можна-ж сказати, що краля гарна, як та троянда? А як вино? Ну, червоне вино? А біле - можна?

Urbānus, oppidānus, municipium

Шкода, що не вчив я латини: кажуть, дуже та мова цікава, хоч і мертвенька вже. От urbānus - це вам киянин уписаний в книгу реєстрацій. А є ще oppidānus - не киянин, тому нікому не цікаво, звідки й хто він буде. Але опроче киян і нагнаних киями, Великого Київа й Великого Некиїва, буває ще municipium - це таке місто, і не одне, що саме собі славне, то ще й столицю коли лайне. Але тамтешні люде однаково про всяк випадок пишуться киянами і здебільша мешкають у Київі.

Usageaster, poetaster і criticaster

Не тільки в нашій мові є багацько дивовижних слів, є їх трохи і в ангелянській. От, приміром, usageaster. Це той, хто сьміливо виправляє всім мову, але щось не до речи. Ануте, озовіться такі! А є ще poetaster - це такий поетик, дуже манюній, як ніби підсьпівач. На цих перших двох насварюється пальцем criticaster - ви вже здогадалися, що за один. Хіба не диво? На щастя, ми не маємо таких типів, тому й слова не потрібні.

Зате близько

Злодій і жебрак Бога бачать хоч коротко, зате близько.

Не чим-дуж

А добро-ж буде нам, коли справді доведеться перекладити з московської нашою мовою: скільки щирого здивування, несподіваних відкриттів! Чи ти ба, й так люде говорять! Але до того ще далеченько. Не чим-дуж.

Несуміжні галузі

Вечеровий потяг "Харків-Київ" - подейкують, що експрес. Так чи так, а ще нині в столиці будемо. Поважна жінка з мудрими примруженими очима терпляче спиняється коло кожного кріселечка й дрібненько розказує, що живе сама й тому їй потрібно багато грошей. Оскільки люд кругом мізерний, то хай іскладають хоч по "копійці".
Подорожні ховають очі - чи то соромляться відверто слухати брехню, чи вірять, але шкодують заробленини. А я навпаки слухаю уважно й пильно розглядаю прохачку. Нарешті вона спиняється й коло мене:
- Чоловіче, Ви на мене так дивитесь! - із глибоко робленим зворушенням змушеної сьпівати прими-балярини проказує невчасна відвідувачка.
- Та й Ви на мене, пані! Гадаю, ми обоє виявляємо фахову цікавість. Як шкода, що наші галузі геть несуміжні.

Сприйняття дизайну

Сприйняття дизайну дуже залежить од того, як давно ви робили ремонт у своїй хаті.

Без альтернативи

Щоб над міру не натужувати пам'ять прийдешнього покоління, що вже потроху висне в хаті й огинається, - щоб переглянути й збагнути ввесь "Расьомон", досить буде історії УПА. Там наше й ми - таке як є, й можна цілком обійтися без ворогових альтернативних історій.

29 років

Я гаразд пам'ятаю, що мені саме 29 років. Але, маючи такий вік, тяжко пояснити те, що раз-по-раз пригадується із колишнього: багато ближче до дна, ніж оті 29. То либонь моя історична глибиня.

Автентичне виконавство

Нашій мові потрібна нова виконавська школа, що буде уважною до старої музикальности, - школа автентичного виконавства.

Не своїми руками

Якби Крим хотів бути Московщиною, його-б не загарбали ніколи. Московщиною завсігди ставало тільки те, що криваво, запекло не бажало нею бути. З тої запеклої крови все й складається - нічого иньшого не приймає велике безкордоння. Але земля - то не тільки люде, що підтоптують її під ноги. Земля здається байдужою, бо вона знає, як усе мінятиметься. 

За калавуром

Наша правнича мова - це приклад мови, що забула сама себе, щоб наново вимудруватися в подобу мови чужої (вгадайте, якої). Цією своєю чеснотою вона нагадує словник Караванського, де є геть усе, чого немає, зроду-віку не було й не може бути в українській мові. Після того всього читання поправних словників дає вражіння ґотицького роману: усі з юридичного малечку знайомі слова, а надто вирази, десь у тихому куточку раптом обертаються на прочвар. Але в доброму ґотицьому романі в кінці все пояснюється й спростовується, а в нашій правничій мові все й далі живе собі відмінчатком.
От, приміром, вираз "під вартою" - не дай Боже пробувати, але-ж вираз затишний, свій. Ну, а як-же ще сказати "подъ стражей"? Бо зразу-ж кидаєшся під варту "стражи".
А от "приставили його за калавуром". Старовина, га? "Держати за своєю сторожею", "привести з вартовими", "взяття за ґрати" і "заарештування", "віддати до арешту", "припровадити з вартою". "Тримати під вартою" теж єсть, але то - "подъ карауломъ".
Звісно, наша мова розвивається, здебільш уніфікуючись, роблячись зручнішою для чужомовного земляка, що змушений каратися з українською, тож тепер уже "не маємо те, що маємо", а тільки те й маємо, що є. Коло мови гостра варта стоїть.
.

Або-що

Я що-дня когось українізую. Бо кожен духовний чоловік має що-дня робити щось ніякове, непохватне й з погляду загалу безглузде: поливати сухе дерево, носячи воду дірявим відром; саджати капустяну розсаду - в сніг, на пісок і догори коріннячком; копати криницю на косі, або-що.

Прудка вкраїнізація

 На диво всій країні, Харків українізується багато хутчіш, ніж Київ чи навіть і сам Дрогобич. Тут скрізь уже пишуть "Европа" — "Європи" не побачиш і на Московськім проспекті.

У майстерні

Майстер має втішатися в своїй майстерні: бо поки там триває розкішна гульба, за порогом нетерпеливиться пишна ганьба, поки там царює глузд, за дверима стереже глум, поки там догоряє ґніт, надворі розпалюється ґвалт. 

Від краси

Ніхто не заперечить того, що в Україні багато краси. А дуру ніхто не заперечить? То можна вже виснувати, що ми здуріли від краси.

У коноплях

Кажуть, щоб уже бути тим письменником, то тра списувати на день бодай зо дві сторінці. Еге! Як я хоч раз за їдним присідом вечера за обідом спишу аж дві сторінці, то там уся правдонька вкублиться. А кончина сьвітові ще далеко, чого вискакувати, як Пилип із конопель? Посиджу поки в коноплях.

Мислені кабани

Логічне мислення в мене потроху відходить, їй-бо, - лишається мені лиш поетичне мислення. А може я вже просто безглуздію? Ну, дарма: у нас дурнями, слава Богу, нікого не здивуєш. Вони в нас гарні, гладкі - як мислені кабани.

Дуріємо

 Мова в своїх особливих хвормах — то осібний спосіб мислення. А кажучи спроста — своя тяма. Ми губимо свої хворми — стаємо безтямні. А кажучи спроста — дуріємо.

Кабани та космонавти

Мій тесть малює диких кабанів і диких космонавтів, а я оце зара' про них напишу. Гадаю, що без кабанів і космонавтів і дядько не дядько - кожен пасе свої.

Багато потребу

По мені лишиться багато непотребу. І багато потребу по мені не лишиться.

І те небо в нас, хрещених, зветься небесами

 Прочитати всі добрі книжки й лиш тоді померти. А я читаю ду-у-уже повільно! Але може й мені те колись стане нецікаво. Не як неукові, невігласові, а як тому письменному, що вже вичитує знаки на небесах. Бо невидиме до часу небо зветься небесами.

Старече право

На землі перед старечим виселенням кожен має право на старече висилення. 

Не хтів нічого

 Що я оце хтів сказати? Та нічого не хотів, а от кажу й кажу. Це клопота пророків і дурнів.

Переживаючи

От я й здобувся на трохи прикре для себе виявлення: наше улюблене "не перейматися" як рівнознака до ще анальфабетичнішого "не переживати" у розумінні "не турбуватися" - ще одне спричинене интеліґентами непорозуміння. Ніде по порядних словниках такого значіння в слова "перейматися" не знайдеш. Ах, яка нуда! Ставлю ще одного мінусика.
А з переживанням ось яка штука: не турбуватися може й простий, а вже щоб не переживати, як-що глибоко вдуматися, то вже сьвятим треба буть, не менше того.

Щоб він

Кожен чоловік-християнин має здобуватися на обов'язок і спонуку конче зробитися сьвятим. Тим паче, що того самого завзято допоминається й жінка-християнка. Ну, щоб він...

Моє гасло

Гасло мого життя: "Хто живе, той переживає. Головне - не падкувати."

Боянські одномовці

Нам полюбилося старосьвіцьке слівце "співвітчизники" - таке-то вже широке, гарне! Де там тим "землякам", "одноземцям", "отчизникам". А "одномовці"? Так і країну розруйнувати можна. В нас, бач, кожне як хоче, так собі й говорить. І кожне хоче по вченому, по московському. Тому воно й спів-вітчизняне.

Культурка й суспільствечко

- Кохане моє суспільствечко, любцю, чого-б тобі хотілося?
- Та відчепися ти, культурко, набридо осоружна! Усе я маю, а чого не маю, того й не треба!
- Та чи не тра чогось по хазяйствечку, по господарствечку - я-ж до всього тімаха?
- Та йди собі з торбою, саме й наварю й повиїдаю, не в тім'я бите.
- А хто-ж тебе порадить, хто приголубить?
- Тю! Я саме себе люблю, без твого телячого лащення!

Савани зла

Вийдеш на широку полонину зла, вдихнеш у себе її чисте повітря, й побачиш у прозірній далині чудові савани. Там у невеличких табунцях, як і годиться чистокровним тарпанам, пасуться огирі зла, княжі табунні жеребці. Вже не належать вони сьвітові цьому, вже не підлеглі вони нашому судові.  

Хліб та книжки

"Смерть корнета", як слушно оповідає Леонід Кисельов чи його тато, таки справді не просить їсти. Але біда не в тім, а в тому, що вона вже й не дає їсти, а дітям і далі треба хліб та книжки.

Щиросерда мрія

Оце я сидю в Levi's #501 і думаю: наше покоління мало щиросерду мрію й брутально втратило її. І то не тому, що минули молодощі, а тому, що настали джинсощі.

Домовлений матч

У нас цинізм поборює страх, але то домовлений матч.

Летючий острів

Я не вірю в сьвітовий уряд, не вірю в сьвітову змову, але віру в Лапуту, летючий острів. Ондечки він - не міт, а літ!

Дар тихомир'я

 Сьогочасне суспільство запевняє чоловіка, що він усе парубок, і далі пропонуючи пригоди, коли вже треба спокою. А спокою кортить дуже, й чоловік платить і платить за те, що тільки дарується.

Те, що маємо

Цікаво, чи обійдеться вкраїнська мова без однієї-єдиної родини? Бо одна-єдина родина дуже справно перебувається.

Панство-всезнавство

І що-найперші з нас вірять, що знають. Того й не дізнаються.

Без наміру

То добре, що пророки в нас тепер без імени, як і належить мудрим. Бо ніхто їх не повбиває, не порозпинає, не битиме по школах, не гонитиме від города в город. Хіба випадком.

Знововіреність

Найдивніше те, що интеліґенти ще й досі вірять одне одному - в слові й на слово. Це либонь уже наново їм віриться - наче ніколи й не хрестилися, й не зрікалися.

Скінченна доба

Европеєць, що колись загарбував, завойовував, привлащував, мандрував, одшукував, перетворював, тепер тільки колупає. Колупає свою білу шкуру: що, може, десь щось наколеться, протнеться, ростягнеться. Кінець довгої доби, що ще вчора здавалася нескінченною.

Кулак і кулачок

Кулак хохлацький стиснувся так, що з каменя пісок посипався. На його тисне кулачок український, що з сиру тобі сироватку видушить. Але-ж тисне й дошкульно тисне! І це диво дивнеє...

Крик із зашморгом на шиї

 У метрі знов новий курйоз — ахвішка "Не затягуй петлю на шиї професії: поважай вчителя!" А це, дозвольте спитати, чи не вчитель написав? Бо тоді треба затягнути трохи тугіш. Та ні, не міг то бути вчитель, хоч який придушений. Учитель зна, що в нас на шиї — "зашморг". Що по нашому — "не затягуй зашморга". Що в нас чергування: "поважай учителя". Ні, то мабуть удячні учні понаписували. І з тих, що все з московської назад перекладають.

Виплив смутку

От я свій смуток на папері виливаю. А є-ж такі люде, що беруть смуткомийне відро, підкрадаються до дверного просьвіту і вже той смуток... А вулиці-ж наші душевні - вічно середньовічні: вузесенькі, темнесенькі, без рівчаків, і ніхто, от ніхто не прибирає. Отак минаєш, ледве човпеш і так, а на тебе несподіваною печаллю ще як лине! То смутно комусь на душі, але вже трохи веселіше, як, пойнятий смутком, упадеш.

Поліпшення з покращанням

От як у таких літах поліпшуватися? Ну, хоча-б покращуватися? Тіла не одуриш. Хіба що худнути - єдиний приступний запобіг. Приступний і неприступний. Обіцяє ситому, що взавтра вже, взавтра. А взавтра знов і снідати, й обідати, й вечеряти треба. І всякий принагідний приготов і перекус. І закуска, і заїдок. І поранок, і передобідок.
Може піст поможе? Віри нема, а худнути треба. Скоро, скоро вже Пилипівка! І будеш як той пророк у пустелі: сухий, як верба, і жвавий, стрункий, у гарнім пальті. Ах, поліпшення! Ах, покращання!

На лови

Ангелянин один подивився на мій піджак "Harris Tweed", на такого самого картуза глянув, на картату баєву сорочку з кудлатою тартановою краваткою та тільки й спитав:
- На лови?
- А так, - кажу, - звісно!
Ніде правди діти: в первісному розподілі праці мені колись дісталося саме полювання. Ну, й збирання трохи. А на що вже там полюю, кого ловлю, де й що збираю - чи воно важить? Головне - нести щось до дому в цупких руках, щоб було доїжно. Мене не одуриш тим сьогочасним реквізитом і реквізитами. І ротів не одуриш. Холоднеча, голоднеча, небезпеченство прибирають чемних форм, але я їх таки пізнаю. І все тягну, цуплю, волочу.
Але знаю тут одну печеру, червінню все пообмальовувати, щоб ніхто не бачив. І там воно - на віки. 

Підсонньові зміни

Чи вже там холод, чи ще ні? Огрівання в хаті ніби є, а холоду справжнього на двір приманити не може. Календар тягне сонечко за поли геть од землі, а воно, як п'яна кума, все ніяк не націлується. Треба вже на коня, а воно ще за кожнісінькій цвяшок у підківці п'є. Тягнуть уже й за пояс, а воно тільки досадливо відмахнеться - та й знов собі обійматись із земелькою. Отаке сонце. А підсоння знай гріється...

Бурі й збіги

 Якісь такі дні бувають — чи їм бурі, чи їм збіги! Бурі може й маґнетові, а змітають геть усе: й хазяйствечко, й здоровлячко на справляннячко зметеного хазяйствечка. А збіги так збігаються цупко, ніби то обставин, а потім розбігаються, як військові збіги, покидавши мізерну зброю, що й боронитися нічим. Своє покидали, а твоє покрали — ось які збіги. І чи це тільки сьогодні, якогось 15 листопада, чи й узавтра вас виглядати, бурі мої, збіги?   

Соціокультурно

Ах, які-ж ми соціолінґвістичні, соціокультурні, пробачте на вченім слові! Як скоро повернулася чемна, але тверда, як рабська пам'ять, московська до відповідей на чемну чи збуджену вкраїнську. Щось не вивойовується. Але треба товкти, як мак на кутю. І намагатися всьміхатися, пригадуючи, що то не смерть, не виведення з громадянства, а лиш іздавна знайоме "не треба, то й не хочу". А вже знов не треба - соціокультурно, соціолінґвістично.

Осамотніла харизма

От побила всіх харизма, але саме й тільки з ангелянською мовою. І проповідують щось не те: щось таке сьвідомо крадене, сьвідомо неправдиве. А з українською щось нікого духовне не душить. 

Петрушка з пастернаком

От не дає спокою та й долягає мені та картина й фраза: закипає казаночок. Як перекладаєш, то ніби десь близько коло півізсунутої покришки ти мирненько собі підкипаєш і приварюєшся, як та петрушка. А далі як стій плиг під накривку - і вже сусідній казаночок. І там ти вже пастернак, і теж кипиш, і теж доварюєшся. І скрізь весело сьпіваєш юшечної пісні:

"Танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком..." І добре таки, що ти не риба й рак, а пастернак і петрушка.

Буду плавать, пуринати

 Полюбляю перекладати нікому не відомісінькі зустрічі без ніякого заздалегідного повідомлювання. Це нагадує окіянські попідводні течії: заринаєш невідомо де, не знати куди вперед головою, а виринаєш, де знаєш, коло бережка.

Ронин

Я бачу межи нами чималенько вправнених і вправних самураїв, готових стинати низоті ті чужомовні голови. В такому сьвіті я — ронин. І князь мій чи то вмер, чи то залишив отчину. Катана здебільша править мені, мандрованому, за ковіньку. Як де коли й сікну чи рубну, то так нишком, істиха.
Але головно я ділюся своєю до мови любов'ю, своїм ненастанним її коханням — по ронинському принижено, але заметливо. Моя мова висне на полах, лізе в пазухи, під сорочки, в піхви узятих іржею мечів і шабель.

Річ атестації

Як хто пише, то чого мати себе лиш за письменника? Будь уже несистемним філософом. Однак ніхто не чита, то це вже річ атестації.

Велике діло

Напекти коржиків - то велике діло. Бо в справді великому має бути багато малого.

Людське око

Що можна приховати від людей? Геть усе. Бо вони нами, людьми, не цікавляться.

Незнане

Читаючи таке, можна не знати чого набратися. От незнане, власне, й вабить читача.

Тонкий дотеп

Як я скажу якусь грубу дурницю, прошу залічити мені на карб тонкої дотепности.

Задума

Треба так глибоко замислюватися, щоб уже не вийти із задуми. Бути в задумі - туди нам треба.

Потайна панна, а потім пані

 Вона все говорила загадками, ніби про таємнощі. Щоб не пошитися в дурні. Ба ні, гірше: щоб не пошитися в дурні.

Кінець змагання

Поки силкуєшся бути найліпшим, ще живеш. Як уже здаєшся собі найліпшим - то кінець змагання.

Серед дахарів і взяхарів

Загадкові слова в нас: "даха" і "браха". Маловживані, либонь сакраментальні. Тільки й сказано: будеш даха, будеш і браха. У людині щось дає і щось бере дане. Потім бране дається знов, ізбагачене. І між жінкою й чоловіком так, і в людстві. І в двоскладовім сьвіті. Якась виходить свого хову хвилозопия. Але суголосна, однодумна багато чому з духовного.

Ви кривите пики мов блазні

Бути кльовном - то славне приділення небагатьох, але скільки понавкруги безславних наслідувачів!

Долілиць

 Любов так хоче звільнитися від нашого жіноцтва й чоловіцтва. Поки не пізно. Поки янгол не вилив слину життя із сурми. Хоче звільнитися, але не може. Тому ще рано починати гамселити одне одного за жіноцтво й чоловіцтво — мало там хто чого хоче! Он уже й хвилозоп калатає в дно бочки не з того боку, шукаючи виходу не туди, звідки його розглядають, як кузочку. Дві собаки: Чуйко й Бачко. Все чули, все бачили, поки ми глухли й сліпли від свого жіноцтва й чоловіцтва. А поети тим часом усе рвали й рвали перами папір. А далі вже й рукошма. Це поезія? Ще ні? Вже?
А любов так хоче звільнитися й злетіти — туди, де Бог. А Бог скрізь, а не тільки там, звідки смертельно падати. То все наше жіноцтво й чоловіцтво: воно так добре навчилося плазувати. Й невідомо куди виповзе — все долілиць та й долілиць. 

Мантія

Втома - це як керея, що з роками стає мантією, гідною короля. Треба навчитися як належить тягти її за собою. Тоді ніхто не добачить, чи є там корона: на тій висоті чи в тій далині, на тій довжині мантії, що так довго витикалася з утоми.

Негаразд і неправда

 З поезією все гаразд і все правда, поки поети не починають кудись кликати. Не ходіть: там негаразд і неправда.

Даха й Браха

Даха й Браха. То найліпший переклад, щоб оддати Инь і Янь. Як-що будем брати.

Баняк-чавунець

Треба щось вигадати - спішно, негайно!.. Але щось не вигадується. То вже хто яке головище має. Коли голова - віхоть, то ще щось витиснеш, а як баняк-чавунець, то вже не вичавиш.

За малопринадність

Дуже багато людей живе лиш на те, щоб була за ними стежа. Поза стежею їхнє життя стає малопринадним.

За говорючість

Оте старозаповітне "покволий у мові і тугоязикий" у нас дуже поширене й стосується до багатьох. Але які-ж вони до того говорючі!

Довження

Повільні люде дають собі раду: вони якось уповільнюють сьвіт, поки в нім тривають.

Кругом опера

Подивився "Йова", виставу Влада Троїцького. Дуже до речи і саме впору: Україна стоїть посередині кону, як "препарований" рояль, а кругом опера.

300 спартанців

 "Лайкати" — то-ж любити, хіба ні? От спотикнеш когось із 300 своїх ФБ-друзів, критиків, мислителів, письменників, потиснеш руку й рамено, а далі хиб і чоло й скажеш істиха:

— А Ви-ж мене не любите, друже!
А потім прийдеш додому, кинеш оком, а там і далі Термопіли, "гарячі ворота", узвіз у Тессалії: стоять спартанці.

Своємовні

Своємовні вкраїнці трапляються по наших містах, як українізми по чужих мовах: онде борщ, ген там гопак, аж он і варенички. 

І взад, і вперед

Меї життьової праці ніхто не бачить, але, на щастя, вона простягається поза межі мого життя - і взад, і вперед. 

Із переносом

Московська мова в нас і далі ходить, то чи не накльовується слову "нахохлиться" нове значіння з переносом наголосу на третій склад.

Чужий хтось

Я лікуюся. Я лікую ся? Чи оте "ся" тут правдиве? Слово "лікувати" походить од запозичення, а "хворіти" - своє. І чи не правда тому, любі мої хвілологи? Хворіємо-ж бо самі, а лікує - чужий хтось.

Знімає цікавість

Як, власне, цікаво, що нікого воно не цікавить.

Не йметься віри

Як послухати та почитати всячини, то ніби все кругом "неймовірне". Так багато того "неймовірного", що аж не йметься віри.

Поетична мова

Правдива вкраїнська мова, на позір геть не універсальна в своїй незмозі всім "управляти", все "відкривати", з усіма "спілкуватися", на ділі боронить нас навіть не від банальности, а саме від заялозаности. У справжній українській мові, проти теперішньої балачки, слова зустрічаються рідкіш, і тим вона більше схожа на поезію.

Бозькі закони

Духовні закони, понад усякий сумнів, існують і діють. І вони, безперечно, суть універсальні. Незнання, ба навіть заперечення тих законів, як сказано, не звільняє від кари. Навіть і зламання духовного закону не звільняє, а лиш обважнює.

Мало міста

Місця на землі ще багато, але людству мало міста.

Цілкий стріл

Головне — влучно бити в одну точку. Я так і чиню, й точка вже давно застигла, не рухається. Й однак її поки ніхто не бачить.

Аби на морі штурм утих

Напрямок "мозкового штурму" ніколи не відомий: чи від мозку чи на мозок.

Серед живих

Животіти тільки серед живих - то означає вмерти й зникнути остаточно. Треба жити й з небіжчиками: не мерцями, а померлими. Не дурно-ж їх звуть покійними: вони по собі лишили певність і самі коло неї спокійнісінько позоставалися. Якби тут були самі живущі, можна було-б здохнути.

Добре добриво

Однією землею довго ходила одна орда. А орда - то, опріч иньшого, конячий гній, коняки. І народ тої країни думав, що ті коняки добрі будуть на вгноєння, на культивування культур. Тож ходили й культурно збирали за ордою. А рідна земля щось не надобрюється від такого підгною. Дивом дивується народ: багато, з-під коней та ще й ординських - тільки знай роди!
А земля хоч не родить, але добре добривом дхне. 

З відомого краю

Наші правоохоронці й військовики инстинктово хиляться до московської мови. Це либонь через те, що вкраїнець легко вчуває в тій гутірці репресію, а репресія й досі личить "відомстителеві тим, хто робить лихе". У нас-же за такого "мечоношу" довго був грізний чужий, чужий з відомого краю.

Капітал знаннів

Капітал знаннів зберігається в такій криптовалюті, що ніхто з обачних і торкатись його не хоче.

Скільки мов

Мене зчаста питають, скільки мов я знаю, такий розумний. Ну... лекше сказати, яких мов я не знаю. Ніяких.

Як усі

Як-що ви в Київі скрізь себе надибуєте, і такого ошатного, жевжикуватого, - то не Doppelgänger. То просто ви актуальний. І ви по-при люде. Не гірший за людей. Такий, як усі.

Crowdthinking

Тепер самому думати мало. Та й навіть зовсім не треба. Стоїть кухенна плита, а на ній - каструля з мізками: часом кипить, часом кисне. Кидаєш туди найдурніщу гадку й дивишся, що буде. Ти кинув, а до неї вже присмаки тої чужої, заправи, приправи! Яка приправа, така й потрава. Хтось там уже гуртом варить чи заквашує. І щось таки буде. Crowdthinking називається. Така мислена страва.

Доба незайманої вкраїнізації

Ні, то не "наші 20-і", то наші 90-і, коли розпочалася доба післясовіцького чищення в подобі пуризму. Тоді було незаконно репресовано й досі не реабілітованих слів і виразів. От, приміром, слово "setting" - зразу знати, що субстантив. Як воно буде референтною мовою? "Настройка"? Не годиться! Як по нашому "настраивать"? Настроювати? Не способиться! Хай буде... налаштовувати. Шо? Це в дорогу збирати чи лагодити, чи споряджати? Ну, в дорогу, то й у дорогу. І маємо тепер намісць "настроєння" своє "налаштування". А шо, гарно звучить. І звикли-ж усі. Тільки щось ніяк не рушить компетентна вкраїнізація. Попри налаштованість. 

Ґулівер посеред гвінемів

 Насамперед доведеться пояснити, хто такі "гвінеми", бо хто такий Ґулівер (Gulliver) навіть і з "Ґ", чимало хто знає. Четверте Ґуліверове подоріжжя, як де-кому теж звісно, було до Гвінемського краю. Наймення тамтешніх краян, як і решата слів їхньої милозвучної мови, мало нагадувати коняче "ігиги". Бо-ж гвінеми, то розумні, але таки коні. Імперська культура була привчила нас віддавати їх "гуїнгмами". Коли зачиналася перекладницька традиція, транслітерація мусіла переважати над транскрипцією. Звідци houyhnhms — "гуингмы", а в нас, річ певна, колоніяльні "гуїнгми".

Але тепер можна скинути лінґвістичне ярмо й сьміливо сказати, що я почуваюся Ґулівером у краю гвінемів. Чого? Бо я зовсім ніколи не іржу. Нічого дивного, адже я чоловік, людина? Але-ж усі кругом запевняють, що "ржут". У нашій мові такий грубий сьміх ніби називався "гигикання" чи "гогіт". Я сам иноді регочу, але намагаюся не гиготати, не гоготати й навіть не гіготати, а навкруги тим часом усі гочать, а кажуть, що "ржуть".
Отак само либонь почувався й Ґулівер.

Неправдин син

Йому й досі сниться спростування, та просто ганебне викриття. Але у справжності він і далі вдає із себе.

Гуляючи в хованки

Скільки людей і цілих систем-постанов посліпло, стежачи й ховаючись по темних закутках!

Значливе неуцтво

Еґалітарність заперечує саму ідею осьвіти, бо правдиву еґалітарність дарує лиш неуцтво. Проте тільки еґалітарна медіократична осьвіта може забезпечити рівно значливе неуцтво.

Дивуватися й чудуватися

Аніхто не здивується, як письменникові дадуть Нобелівську премію. Ані будь-хто не зчудується, як письменник здохне в останньому своєму рівчакові. Ніхтогісінько дивом не здивується, як письменник ходитиме на панщину, а вночі недовго каганцюватиме над дурничкою. Такі часи...

Як буде

Де-які слова, й чималенько, треба носити просто за щокою, бо все те самісіньке питають: як буде, як буде? Та без вас, люде, ніяк не буде! Говоріть...

Головне питання

Несистемна філософія - як червоні оксамитні шаравари пізнього Запорожжя: кожне може влізти, бо широчезні. Головне питання несистемної філософії: як підперезатися?

Sprachgefühl

Sprachgefühl — милозвучне німецьке слівце запозичили ангеляни, щоб позначити в своїй мові... мовне чуття. Инакше ніяк було, тільки через Sprachgefühl. Це те, що в ангелянській мові тямить кожен носій, незалежно від того, чи знає він, що таке Sprachgefühl, чи ні. Sprachgefühl як явище притаманне всім ангелянам. Sprachgefühl як чуже слово допомага відрізнити того вченого від того невченого.

І от тепер я знаю, що втратили вкраїнці: в них геть немає вже жадного Sprachgefühl. Ніхто не знає слова й усім байдуже до явища. То дозвольте-ж заmeldувати!

Завмерле слово

Слово "безуряддя" все ніяк не відродиться. Але не з урядової то причини.

Двічі

Поезія приходить двічі: вперше тоді, коли всього замало, а вже вдруге тоді, коли все зайве.

Потреба

Людині потрібна людина. Але не для слави, не для звеличення, не для захвату. На те є Бог.

Панцер

Ненависть - то панцер, накладений на чуже серце.

Not now

Weekly report on my screen time is now available, but I won't be aggrieved, not now!

Дотепні, здатні і воздібні

А добре, що талановиті люде таки в усьому кебетливі. Бо так і голодом померти можна.

З мішком

Люде в Мережі, маючи три любчики на облавку винищувача - за необережно збиті серця, поширюють щось на цілий сьвіт із суворою осторогою: "Читати до кінця!" Ага, взавтра, з мішком!

Ще мить

Тепера сьвіт уперто намагається приготувати стратегію відрубного modus vivendi для двох статей, де поступки, напоставання і навіть сама боротьба випрадовувалися-б не служінням подружжю, спілці, а добирали способу на автономне виживання индивіда з огляду на статеву приналежність і ворожу присутність небезпешного й підступного суперника. Здійсненню цього величного проєкту поки ще вадить простісінька потреба на буденну кооперацію. Тому змажка досі точиться за ресурс уваги й часу, конвертований у практично все.
Просто кажучи, людству вже непотрібні наші кохання й плекання, люба. Але хай воно почекає... ще мить.

Рукавиці Діда Мороза

Цю правдиву історію оповів мені пан Валерій, а я вам переповідаю. Якось на передодні сьвята, а саме великого празника Нового року, один природжений киянин поїхав машиною до матері на село: бо саме перед Різдвом удома кололи кабана, то спадковому киянинові забаглося в Пилипівку сала й усякої сьвіжини.
Хоч діялося це не що давно, але тоді ще під Київом якось стояв на сторожі мороз із очима. Жигулька ледве завелася, але якось завезла на село й, наклавшися свининою, чкурнула назад до Київа. Наш киянин їхав дуже обережно, бо тими часами по дорогах іще колядували міліціянти-ДАЇнники.
Однак "чарівна паличка" спинила сьвіжий біг.
- Добривечір, старшино, а що я порушив?
- Ще не знаю, покажи лишень, що там у тебе в баґажникові!.. Ага, так і знав - тут цілий кабан. Частуй, пане господарю!
І не вважаючи на протести нащадного киянина, селянський син стягнув теплі й грубі, як у совіцького Діда Мороза, владні рукавиці, видобув ізвідкісь ножа-колодача й щедро, по різдвяному накраяв і собі, й мерзлому товаришеві.
Добре налаявшись дорогою, бо лишилося тільки ззісти, а що на продаж саме подарувалося старшині, нащадковий киянин приїхав таки до міста й поліз до спустошеного баґажника витягати.
Аж гульк - а там оті Дід Морозові рукавиці. Почав міряти - аж там повно всяких купюр.
- Оце добре поспродував! - тільки й сказав.