Ще зранку, йдучи на роботу, завважив на бордюрі коло сусіднього будинку незвичайне блюдко. Спершу навіть здалося, що в ньому на дні якась темна фарба. Придивився, а в мисочці відбиток лиця якоїсь старенезної бабці. Сьвітлина відверто аматорська, тьмяна, невиразна - як колись робили й тішилися. Це-ж хтось додумався на пам'ятання таке блюдочко відбити.
Старенька дивиться темними, майже чорними очима, як заскочена, покривджена дитина: що, мовляв, на віщо-ж ви мене в моїй передтемняві сьвітлите? А потім на що з мого виду таку пам'ятку робили, кому стара баба треба?
А це вже, видно, хата дісталася тим, хто тої баби й не зна. І мисочку виставили: може підбере котрийсь, бо викинуть гріх. Але хто-ж таке візьме? І вже ті очі на морхлому, як яблучко, обличчі вдивляються в вічі кожному перехожому "онучкові" чи "онучечці", а без них - у пізнє небо, що йому була молилася нишком: як-же так, як-же так? Прийде ніч осінняя, ні з ким говорити...
Старенька дивиться темними, майже чорними очима, як заскочена, покривджена дитина: що, мовляв, на віщо-ж ви мене в моїй передтемняві сьвітлите? А потім на що з мого виду таку пам'ятку робили, кому стара баба треба?
А це вже, видно, хата дісталася тим, хто тої баби й не зна. І мисочку виставили: може підбере котрийсь, бо викинуть гріх. Але хто-ж таке візьме? І вже ті очі на морхлому, як яблучко, обличчі вдивляються в вічі кожному перехожому "онучкові" чи "онучечці", а без них - у пізнє небо, що йому була молилася нишком: як-же так, як-же так? Прийде ніч осінняя, ні з ким говорити...
Немає коментарів:
Дописати коментар