Долілиць

 Любов так хоче звільнитися від нашого жіноцтва й чоловіцтва. Поки не пізно. Поки янгол не вилив слину життя із сурми. Хоче звільнитися, але не може. Тому ще рано починати гамселити одне одного за жіноцтво й чоловіцтво — мало там хто чого хоче! Он уже й хвилозоп калатає в дно бочки не з того боку, шукаючи виходу не туди, звідки його розглядають, як кузочку. Дві собаки: Чуйко й Бачко. Все чули, все бачили, поки ми глухли й сліпли від свого жіноцтва й чоловіцтва. А поети тим часом усе рвали й рвали перами папір. А далі вже й рукошма. Це поезія? Ще ні? Вже?
А любов так хоче звільнитися й злетіти — туди, де Бог. А Бог скрізь, а не тільки там, звідки смертельно падати. То все наше жіноцтво й чоловіцтво: воно так добре навчилося плазувати. Й невідомо куди виповзе — все долілиць та й долілиць.