"Обліпиха"

 Замовляю чаю:

— Маєте плоховниковий?

— Плохо...

— Ага. З плоховника.

Уже дуже кортить попити гарячого:

— Ну... Абліпіха...

— А-а-а, є.

Лустки вже не замовляю: не хочу пояснювати, що воно насправді "слойка". "Мафіни", "смузі" й иньші "снеки" знає кожен своємовний, але вони не пісні, а в Київі саме Пилипівка.

Уся наші мова в строї "рідної" обернулася на якусь цупку, дерку, невиводну "обліпиху": вона хоче жити скрізь і завсігди чи бодай десь і часом, а вже якою — байдуже, аби чай гарячий.

Иноді навіть позаздруєш громадським культурникам, що грайливо намагаються запроторити за ґрати (#) якийсь "event" чи "асtivity", виводячи на люде "подію" з "заходами" й викликаючи в народі бурю веселих учених заперечень.