Польщизна

 Діялося воно, здається, року десь 1982-го чи що, коли якомусь городничому спало на думку відродити в Київі поважну питущу традицію: в середмісті почали раптом з'являтися оранди з належними назвами: "шинок", "корчма" й трохи чи не "трахтерня". Шинкові маршрути єднали замковий Київ із Подолом. Можна було зранку вирушити на алкогольну виправу й проти ночи опинитися десь у міцному затишку стації призначення.
Упав мені в пам'ять «Шинок "Під осокором"», що постав на Дніпровій надбережній, як пригадується, коло Річкового вокзалу, чи не там, де тепер усе ніяк не розв'яжеться дорожній розв'язок. Од самого слова "осокір" уже віяло п'янким духом. А чи була там де струнка та висока осичина — то вже дріб'язок, досить було й слова.
Комплект для питущого виказував вибір суворої мужности: сотка оковитої, шклянка криваво-червоного соку й скибка чорного хліба з куснем сала. До шинквасу підходив чоловік, брав незмінний добір, притьмом ставав до столика просто неба, рвучко вихиляв, заїдав, раз гамкнувши, й ішов собі геть.
Не забуду двох вусанів середнього віку, що отак були частувалися. Дядько випив, запив, обтер закривавлені вуса й несподівано промовив:
— Ет, за Польщі й глина не така була!
Їй-же Богу, так і сказав громадянин СССР! Але-ж другий іще підтакнув:
— І дим із коминів солодший був!

І звідки вони взялися, ті дядьки? А, головне, куди поділися? Що їм Польща, що вони Польщі? Може, то були фрондери з Институту літератури, що далеко відійшли від рідних "Старта" й "Кулінарії"? Напевно-ж, то не міг бути Институт мовознавства: той був надто вже обережний у вислові.
Але скільки-ж можна було за Москви сказати отим "за Польщі"! Чи-ж тепера скажеться?