Життєписи двох українців, що, як воно ведеться, зустрілися в житті для смерти, а в літературі — для безсмертя. Хоча літературне безсмертя може бути минущим або — живущим і неживим.
Дмитро Бузько, дарма що мав простацьке прізвище, був шляхетний на взір, витончено вродливий, вишукано елеґантський, осьвічений до незмоги, обдарований неймовірно.
Навіть народився він у Новомиргороді — ніби з провістю нової письменницької слави після старої, здобутої ще гоголівським "Миргородом". Тільки цього разу перебутися самим кольоритом не випадало, бо то вже був новий, ніби подвійній Миргород українського півдня. Той гарячий південь у визвольних змаганнях вихлюпнув нашого багато чого — і різного.
Бузько народився в родині провінційного священика, що — можливо, з міркованнів провінційних — втратив віру в Бога. Жити двоєдушником панотець не зміг і вчинив те, що мало остаточно все з'ясувати: заподіяв собі смерть. Церква не залишила сироти з духівництва: церковними заходами, з повним пансіоном юний Дмитро довчається аж до Адеської семінарії. В Адесі він захопився двома речами: українством і революцією. Це вперше й востаннє дві його рівночасні ролі були сумісні. Із семінариста — в засланці, із засланців в — утікачі. Ще двадцятирічним, він замісць каторги починає жити в Західній Европі, навчатися в найліпших університетах — чомусь на агронома. Лютнева революція покликала додому: есер, петлюрівець, дипломат УНР і раптом — співробітник нещадного ЧК, молодий співробітник, щирий до роботи.
І тут перехресні стежки виводять нас на другий життєпис — Семена Заболотного. Дата народження невідома, а на віщо? Народився в не трагічній і навіть не драматичній родині волосного писаря, на селі. На світлині — вольове мужицьке лице. Десь учився, десь воював у Першу сьвітову — як усі. Посмертно зроблений невідомим як чоловік і чоловічий ватаг.
Але не як герой з красного письменства. Завдання чекіста Бузька: привернути до себе віру Заболотного, що став нескореним отаманом. На дворі аж 1922-ий рік, усі вже скорилися. Так от, придбати віру і якось продати, то вже як доведеться. Бузько виконує завдання з суто артистичним завзяттям: аґента-маніпулятора, инженера душ. Виникає те, що тепер назвали-б франшизою: режисер і актор події, письменник і сценарист. Бо зо зради зроблено роман, а роман кінофіковано — під назвою "Лісовий зьвір". "Лісового зьвіра" ловив і впіймав шикарний міський естет, майже аристократ, артист життя.
Скрижалі писарчукової долі розтрощено, але натомісць постав авторський літературний образ. Замилування: мій покійний заблудний друг. Істина дорожча, а істина — у виживанні.
Письменникові личать маски, маски допомагають і вижити. Юда був простий юдей: він не знав, що зрада може мати творче продовження.
Grand finale: футурист не відгадав своєї будущини. А вона була проста в усіх хлопчиків, що змолоду перейнялись українством. Тепер він, на жаль, відомий усім, той fatum поетів і писарчуків доби Визвольних змаганнів. Не судімо, бо вже був неправедний суд. І ще буде праведний. Не судімо, але думаймо й пам'ятаймо.
Дмитро Бузько, дарма що мав простацьке прізвище, був шляхетний на взір, витончено вродливий, вишукано елеґантський, осьвічений до незмоги, обдарований неймовірно.
Навіть народився він у Новомиргороді — ніби з провістю нової письменницької слави після старої, здобутої ще гоголівським "Миргородом". Тільки цього разу перебутися самим кольоритом не випадало, бо то вже був новий, ніби подвійній Миргород українського півдня. Той гарячий південь у визвольних змаганнях вихлюпнув нашого багато чого — і різного.
Бузько народився в родині провінційного священика, що — можливо, з міркованнів провінційних — втратив віру в Бога. Жити двоєдушником панотець не зміг і вчинив те, що мало остаточно все з'ясувати: заподіяв собі смерть. Церква не залишила сироти з духівництва: церковними заходами, з повним пансіоном юний Дмитро довчається аж до Адеської семінарії. В Адесі він захопився двома речами: українством і революцією. Це вперше й востаннє дві його рівночасні ролі були сумісні. Із семінариста — в засланці, із засланців в — утікачі. Ще двадцятирічним, він замісць каторги починає жити в Західній Европі, навчатися в найліпших університетах — чомусь на агронома. Лютнева революція покликала додому: есер, петлюрівець, дипломат УНР і раптом — співробітник нещадного ЧК, молодий співробітник, щирий до роботи.
І тут перехресні стежки виводять нас на другий життєпис — Семена Заболотного. Дата народження невідома, а на віщо? Народився в не трагічній і навіть не драматичній родині волосного писаря, на селі. На світлині — вольове мужицьке лице. Десь учився, десь воював у Першу сьвітову — як усі. Посмертно зроблений невідомим як чоловік і чоловічий ватаг.
Але не як герой з красного письменства. Завдання чекіста Бузька: привернути до себе віру Заболотного, що став нескореним отаманом. На дворі аж 1922-ий рік, усі вже скорилися. Так от, придбати віру і якось продати, то вже як доведеться. Бузько виконує завдання з суто артистичним завзяттям: аґента-маніпулятора, инженера душ. Виникає те, що тепер назвали-б франшизою: режисер і актор події, письменник і сценарист. Бо зо зради зроблено роман, а роман кінофіковано — під назвою "Лісовий зьвір". "Лісового зьвіра" ловив і впіймав шикарний міський естет, майже аристократ, артист життя.
Скрижалі писарчукової долі розтрощено, але натомісць постав авторський літературний образ. Замилування: мій покійний заблудний друг. Істина дорожча, а істина — у виживанні.
Письменникові личать маски, маски допомагають і вижити. Юда був простий юдей: він не знав, що зрада може мати творче продовження.
Grand finale: футурист не відгадав своєї будущини. А вона була проста в усіх хлопчиків, що змолоду перейнялись українством. Тепер він, на жаль, відомий усім, той fatum поетів і писарчуків доби Визвольних змаганнів. Не судімо, бо вже був неправедний суд. І ще буде праведний. Не судімо, але думаймо й пам'ятаймо.
Немає коментарів:
Дописати коментар