Аристотель каже

 Аристотель каже, що з людини — тварина громадська, й сама-одна собі не довліє. Дуже прикро це все, дорогий Аристотелю, — й не кажи! Тварина, да ще й громадська. А як та громада вже обридла! Йдеш за чередою з вигону, позаду — чорноротий п'яний пастух. А попереду — ті самі ворота, той самий хлів, ті самі дояр із дояркою. Чом не могло з мене бути щось одне: чи вже високо громадське чи вже таке тваринне, щоб усе ходором?!

Шевченко як осада

 Що-дня в зведених відомостях про війну чую "Шевченко". Не Шевченкове, не Шевченківське, а отак просто — Шевченко: ніякого роду оселене місце, що його в нас на московський манір звикли звати "населеним пунктом". Ніби хтось акапунктурно стромляє воєнну розногу в мапу, й мало не в кожному вже тепер чи не навіки й по нашому "районі", а не повіті, влучає в сельбище, вперто називане на честь українського нороднього боговища — Шевченко й Шевченко та Шевченко.  Думаєш: оселене колись, чи воно зосталося залюднене? Чи воно ще оселя, чи вже й справді чужий пункт? Скажеш "осада", то ще тобі якийсь прахтичний мовлянин подумає, що обложили. А вона, гля, вже й справді в облозі.

Над боїщем не може не ширяти могутній Шевченків дух — бринить Тарасовим прізвищем розпач і біль. Загарбують Шевченкове — чи лишать хоч назву: Шевченків вигін, Шевченків пустар? І тільки листочки може десь іще по своєму прошепочуть: 

"Що-б тут було без нас? Краса якая?

Бур’ян та осока;
Була-б долинонька, неначе пустка тая,
А подивись, тепер вона яка!"

Дух ізмагальний, дух суперечальний

 Дух сперечальний легко визволяє з дурости, т'але може ненароком вивести й з людяности.

Нюанс

 Ділюся зо старшою (мовознавчиня-ж): от "реально гарно" й "нереально гарно" в теперішній гутірці єднаються, як кільце каблучки. Ні, каже, "реально гарно" звучить якось переконливіше. Нюанс, одначе!

Ряснописання

 А я геть не кривджуся, що ніхто не чита моїх розкішних творів. І не дивуюся: адже-ж я й сам не читаю їхнього геть паскудного ряснописання. Хоч воно повсюди — міцно мружу письменницькі уважливі очі.

Не дізнався

 Про любов він так нічого й не дізнався. Власне, те, про що дізнався, поділилося йому на дві половині — неймовірне й неможливе: чомусь віне не вірив, а чогось не міг.

Епатаж чи ермітаж

 Днями побував у лійонському музеї красних образотворчиї мистецтв: пишуся культурний чоловік, то вже мусів хоч у двері плюнуть. Бачив там самовиріб-самотвір: ходив залями чоловік (здається, що чоловік) такий, що йому все лице потатуйоване. А ще щоки протяті з широкими чорними затичками. А ще в нижній губ щось такеє, як ебонітова небитка мисочка на дання. Чи то від того, чи то від віку обличчя поморщене, як печене яблучко, й барвою саме таке. Брів немає — чи то для образу так чи самі повилазили.

Дак от ходить воно, самотворне, агатовими очицями-намистинками роздивляється розкішну музейну збірку. Чи саме тим картинам показується? Яко десь виховний дядько, я намагався не витріщатися. Чи не покривдиться? Бо як людина прийшла до музею показуватися, то чого це я вередую, гребую? Треба довиховувати в собі смак і до тілесного мистецтва.

Але які думоньки снувало оте печене яблучко, бачучи, скажім, імпресійоністів? Вражалося чи пробувало вразити? Чи знов: імпресійоністів кожен пес уже обгавкав, а ви ось куди гляньте — агов, ага!

Епатаж воно чи ермітаж?

Зрозуміння

 Гоголь іще малим поклав собі бути поетом. Написав поему, навіть видрукував. Але щось вона не вдалася: не сподобалася нікому й самому півпарубкові зразу зробилася осоружна. Тоді Гоголь надумав ісхитрувати: написав прозою "Мертві душі", а прозвав "поемою". Ніхто його, однак, так і не зрозумів. Ах, як я його розумію!