Хвальшивий похорон

 Теперішній сьвіт нагадує мені веселого діда: просто так наближатися до своєї кончини він не хоче, а бажає робити це коверзуючи, вередуючи, дурячи всіх запрошенням на хвальшивий похорон.

День здоровля

 Я завсігди міряв свою роботу на час. І то слушно: продається життя, поцінно. Однак тепер я міряю працю на час здоровля: день здоровля, пів дня здоровля, година здоровля. В тому числі й здоровля душевного, навіть духовного — віднятого від спасіння, не просто згаяного, а занапащеного.

З нагадом

 Як-що ви робите щось із нагадом, то це тому, що не зробили-б без нагаду чи просто комусь подобається нагадувати?

Трансгуманізм у перекладництві

 Поважно надходить золота доба трансгуманізму в перекладництві — чу, а то стопчу! Її кваплять зникомі сьвітові події, та вона найліпше тямить свій час і не спізниться. Тож можна й треба встигнути посісти своє належне місце на одній із маж чумацької валки, що нею їде нова доба.

Як звісно трансгуманізм — то теж гуманізм, але такий, що знов потребує від своїх прихильників і попутників певних обмежень. Найперше не терпить він красного письменства. Отой увесь безглуздий і безкраїй ужиток читальних книжок, ніби-то для "мовного розвитку" (умовного? розумовного?) тільки замилює й замулює перекладові його тепер окіянське око. Якої такої мови можна поназбирувати по всіх тих непотрібних книжках — хто з трансгуманоїдів її втямить? Окремо треба берегтися старих книжок. Бо ще якась проминуща книжечка може й підкине якесь сьогочасне модяне слівце для дотепної машинової говірки, а от усякі там честертони можуть отрїти душевну мисочку, довірливо підставлену на порцію мудрощів, затроюдити чіпкою гадкою про те, що мова мов давно була й навіть чесніша, доладнійша й просто краща.

Загалом беручи, трансгуманізмові найбільше вадить гуманітаризм: усяке зайве культурництво, що розбещує трансгуманізований дух брехливими принадами всякого витончування й вивищування. Тому друга осторога: ні в якому разі не слід зваблюватися мовними холодинами, що вдають із себе свіжість, й акаденічними викрутами, що прикидаються бесторонніми спостереженнями. Йдеться тут, звісно, за словники: не тільки академічні, але й просто складені на підставі сьміховинної відданості мові так званими "дбайливими руками". Годі! Машина дає надійний on-line, де вже давно зразу є все потрібне. Зразу — без відносних пошуків у киселевому часі. Все — поза тим не треба нічого. Потрібне — щоб рости й діяти, як і куди треба.

Й третя умова: всяляко уникати товариства иньших людей-перекладарів. Нащо вони здалися? Нескінченна кількість сутіней сірого, що огидно силкується приліпитися до виразно виявленого чорного обрису машини. Безпідставне порівняння, нікчемне змагання, нечасне родиво випередження. Й густа, невиразна надімірність у всьому.

Ну, ніби все. А! Не забудьмо докинути дрібочку сервілізму. Сервілізм — то теперішній машинізм.

Підсьвітив

 Був ниньки на одному заході, дак там нова поведінка: геть усе "підсьвічують". Просто наввипередки: а ось-же, мовляв, і я вам візьму "підсьвічу" — з мого боку на ваш бочок. Що воно за знак? Про що це мова? Highlight чи gaslighting? Я знав досі тільки, що коли місяць підсьвітить, то зробишся сновійний: "Вікно проти місяця зачиняй, а то як підсьвіте, то будеш сонний ходити." Уже либонь через корпоративну необережність підсьвітив, бо таки справді сонні ходили.

Один кіл

 Не тільки що интереси попадали, але й заходам пороблено. Ніхто тепер не сьміє західливо взивати їх "активностями" — хіба "инактивностями", "неактивностями" (чи бездіяльностями). От казав наш народ, що один кіл плота не вдержить. Коли-ж витягли той один кіл і пліт дружненько так повалився. Виходить, що лиш він, сердега, й держав був. Сподіваймося, що тепер він ізгодиться встромити в серце упиреві — тому чи сьому. А наш пліт поки полежить разом із перелазом. Та й то, направду сказати, й без цього в нас скрізне подвір'я.

Интерес упав

 Интерес падає дуже тяжко — з таким гепом і гупом, що тільки начувайсь. У кого падав интерес, той гаразд знає, яка то напасть. Було-б розпитати й тих, на кого він падав: які відчуття по трощі? Бо интерес був до нас, а їм, бідним, дісталося.

Під вагою квітки

 Добре живеться в холодку крислатої журавлини. Тому, хто викохав її, крислату. Під вагою квітки стовбур журавлино, журавлево й журавельно гнеться, як похильне дерево. Звідци й холодок.

Не питає добрий жнець, чи широкий загінець

 Жнива буде менше, т'але це не означає, що на його покличуть дотепніших женців. Просто повужчають недобре зжаті постаті. А разом і злецько скошені ручки. Й погано полоті кози. А далі ще й негаразд поорані загони.

Подвійна анонімність

 Я людьми цікавлюся й ніхто мені за теє не дякує. Я людей не цікавлю й дуже їм удячний. Виходить анонімність подвійна: анонімна цікавість із анонімною нецікавістю.

Черевування

 Чимало вкраїнських мовлян чарує над словом ніби перебуваючи в череві власного середового кита. А там усе можливо — й хвиґлі, й миґлі: не тільки чревомовство, але вороження на нутрах.

Tribunus militum consulari potestate

 Де немає цехової єрархії, не треба зовсім і цехового товариства. На віщо й заходити з тими майстрами? Так цьвіріньчиш сам до себе, як горобець — птаський консулярний трибун.

За ненабутливість

 Не набудеш широкого розголосу без хоч вузенького голосу.

Відхожа натура

 Дуже вже розумію я акторів, навіть зірчастих: поглянеш ото на своє тіло — да й сплюнеш сльозою. А ще-ж кортить і випити, й закусити, й покурити тим тілом трошки! То-ж беріть і вживайте мене, поки натура не відійшла, лишивши по собі саму характерність. Але не беруть — пробують, хвалять, а не беруть. І хоч-би що ми робили, знали, вміли — в тілі воно міститься. Бликнуть скоса: а чого-ж то воно, сонце вашої душі, в такій тьмяній оправі з шкуряною спинкою? Матовим блиском ясніє подвійна корона думки й чуття, а під нею —  поганий вид і зморщки на виду. Лишається тільки дожидати нагоди коротесенько пропублікуватися в якійсь нікчемній, безпотрібній енцикльопедії з давньою молодою карточкою на цьому місці.

Туча

 Мені важко читати наших перекладарів: здається, що це не осли, а сліпі коні вкраїнської просьвіти. В'явіть собі такого коняку, що колує, а думає, ніби простує, що не бачить, але гадає, що знає дорогу. Т'але найтяжча випроба — то послухати мови кіноперекладів, де в так званих "діялогах" наші перекладчики силкуються віддавати говірну, наче живу мову, що вона з-московська зветься в них "розмовною". Словники позникали з обріїв: рішучо нецікаво гризти навіть електронні книжки, коли є послужливі "on-line паралелі". Й перпендикуляри намісць прямовисів, простопадів і прямців. Ніхто не платить тим скромним трударям достатньо щедро, щоб навіть припустити, що либонь-же в середині XIX ст. в европейській культурній клясі ходила якась инакша гутірка, ніж ото тепер межи своїми: "то-б-то — знаєш?", " в сенсі —розумієш?", — легко вимовляють розкішні британські актори в "Носферату", старанно вдаючи осьвічених німецьких обивателів. За те-ж то їм і грубі гроші плачено! А нашим "озвучувачам" — невеличкі.

Але хоч скільки плати интеліґентному обскурантові, майструвати він і не думає. Є пестощі й млості в легкому, веселому поверхаххапайстві (ха-хах). "Іде грозова хмара", — ваговито-похмуро каже герой. "Туча"-ж по вкраїнській — то "хмара", як і "облако", хіба не звісно!? Ну, а що-б сказали ті тлумачі на нашу "тучну хмару" чи, скажім, "завалу": "Від захід-сонця прийшла завала." Звучиться ніби й урочисто, розгонисто, т'але-ж кінопубліка від того чи не зарегочеться глузливо чи не не закліпає очима бестямно? "І знялася тут хмара, та й ударила на поля вітром та тучею." "Яка туча, туди й луча, так і покотили.", — це вже звучить як настанова до сьогочасного людового перекладництва. Ближче доводиться підсуватися до народу — от у чім штука.

Може тому мені "Носферату-24" геть не припав до мисли. Мурнавів перший був німий твір, мовчки вкрадений у Стокера сюжет, щоб не платити авторських. Оце по нашому, їй-право! Далі Херцоґ продовжив нову німецьку традицію з грапами Орлоками. А тепер оцеє. Критики вихваляють нове кіно, а я побачив у йому жах не катарсису ради, а так — для загальної блюзнірської огиди й огуди. Не та тепер доба, щоб робити з Орлока якісь християнські, поступовські чи просто гуманістичні висновки. Зрозуміти діда, що в могилі своїх невблаганних старощів прагне молодої крови? Та менше-ж із тим! Навіть предковічні, від закладин сьвіту "дикі", "творчі" любощі нічого, крім відрази не викликають: щось налазить таке простатично-плястикове, а молодиця чогось грає, аж гуде. Де друге дно, де третєє? Адже-ж українці гаразд знають, що, хоч скільки віддинай, ізнов позадинається. Тільки панна Депівна силкується сказати свою негожу правду: "Гарного дня? А на зланіч!"

Простонародня увага

 Якби окремим розказом, грамотою чи навіть універсалом ізмусити всіх писачів ходити й висьпівувати написане, чи не поменшало-б осоружної, невтямної писанини? З другого боку, путні поети змогли-б ізвернути на себе простонародню увагу.

Туман танчок виводе

 Кожному божевільникові, що має добрість і тяму не обернути свого шаленства в зброю на бідолашних безборонних дурнів, треба дякувати низенько кланяючись. Але на немовчущих навіжених аж занадто густо, то вже, словами народньо-пісенними, радимо: "Не ставай край тумана, бо той туман — безуман: білі ручки полама, перстенечки позніма..."

Усяка нетіпака

 Як нас учить де-хто з Честертонових персонажів, єдине ремество, що не потребує підучування, то діло мученицьке. Всі иньші діла, коли шитися в них без науки, конче зроблять мученика з усякої нетіпаки.

Найнебезпешніші

 На превеликий жах серед людства є й будуть, поки віку, невірогідні, непевні небіжчики. Хоч багато з них і сам собі вірив — такі найнебезпешніші.

Похиле товариство

 Приязнь потребує віку — похилий вік похиляє й товариство.

У затінку геніяльности

 Геній лякає не своєю тінню, а саме привидом розуміння. Й уже менше кого — ще тоншою, сірішою примарою тлумачення. Т'але незмогою хоч у чомусь дорівнатися.

Прискіпливе знаття

 Заздрий я, й то відверто, як-що не щиро, заздрий на всяких там поліглотів і автодидактів, що ковтають окіяни, не минувши жаднісінького протічка. Їхнє знання широке, як шаравари в козака-чорноморця. Чи можна знати все теє глибоко, серцем? Не здолію сказати. Все, на що сам спромігся, — знаття дріб'язке, прискіпливе.

Дослушно й добачно

 В'являю собі, як колись, от хоч року 1833-го, походжала  культурна громада оперу слухати. Якогось Обера, чи що. Було що й послухать, було що й подивиться. Ну, й на людей погледіти, себе людям, як цяцю, показать. І дослушно, й добачно виходило. Й отам же-ж і короля вбито на балі маскованім — чи ти ба! Є коло чого й поклопотатися. 

А теперки тільки те й роблять, що слухають, тільки те й знають, що дивляться, а нічого не видно й не чутно. Й самі так повбираються, що кисло бачить. А з якого дива? Короля навіть голого нема.

Тисячка

 От і настала пора поважну тисячу "тисячкою" звати: змаліла тисяча, стала дуркувата. Мигтить, дріботить, а де що надбала? Не женуть, бо таки й воно гроші, й те треба запрацювать, але щось ніби дарма праця.

На денці красномовства

 Публіцистика має бути на вершечку красномовства. А в нас ми бачимо, що вона на денці. Це таке дно, але вузьке: ненадійне, нешироке — от-от перекинеться. Письменника трохи припинало до звичайности таке-сяке редакторство, впорядковував видавничий чин. І доводилося прикидатися, що потрапиш дотепне, красне слово читачеві сказати. Й так на сторінок триста-чотириста. Дак ось-же три-чотири рядки з говірним московським перчиком — і маєш ехвект. І вже поначіплялося скільки риби на тонюню думку, як на волосінь. Головне, підрізувати так, щоб і гак йому в губу.

Agonу of diplomacy

 Дильоматів іще є, а от дипльоматія стала, здається, геть непотрібна. Мистецтво можливого? А теперки все можливо. Нащо-ж і здалися такі митці? Багато про що люд іздогадувався, що воно йому непотрібно. Але мала надбігти мить, коли непотрібне стало зайвим, а зайве — мульким. А мульке — нестерпним. Носороги йдуть і топчуть дипльоматію з її штучністю, штукарством і штудерністю. Носороги йжуть так, що мимоволі гадається: на що їм і ріг? А то високий знак того, що могли-б і сколоти, та, спасибі, тільки столочили.

In the same boat

 "We're all in the same boat.", — так говориться. "And jolly sea-sick.", — додається. Людству настобісіло бути людством. І воно випустило собі таких сто бісів, щоб уже напевно всім розгиркатися й роз'єнатись навіки. Старий Ноїв корабель ізнов розхитується, а різної всім землі щось поки не видно. Тим часом замучила морська хороба. От халепа! Ану, хто пливати вміє? Скачте в воду! Щось ніхто не скаче. Хіба поскидати? Разом і човна перекинути. Підозріло совається багато хто.

Узаміт

 Не має й не буде нам, українцям, винятку, хоч-би де опинилися. Ми любимо намагатися обкопувати окопом своє малесеньке щастя, навіть і щастям його не називаючи, щоб не зурочили. Та хіба-ж у цому ми виїмкові? Виїмкові ми в тім, що нема нам виїмку.

За невинного Бога

 За невинного Бога нас мучено, калічено, копитами збито. Московськими копитами. Й там-же козаченьків убито без ліку-міри. Оця безособовість тут дуже доречна: пітьма не має лиця. Закон іще розшукуватиме чи не розшукуватиме чоловіка, що був четвергом, четвергом 24 лютого 2022 року, а злий мур насуватиметься, звідки й сунув аж поки юкою не проллеться стародавнє каміння зацілілих усеевропейських городів. То невмерлий мур, хоч і неживий: як не відперти, то тиснутеме своєю смертю. Для його смерть — природній стан.

Поможи нам, Христе, невинний Боже! Не були ми сьвяті, не були й біснуваті. Ми люде прості, не лукаві, а ворог наш — як вічний змій.

Кінці в край

 Тільки наш народ міг так обмалювати безпорадне становище. Ми колись обмальовували білені хати, то й досі, як десь щось покрасити, то зразу знайдуться охочі пообмальовувати. Кінці в край: слава Приймаченківнина не дає спокою молодим витворним рукам.

На щастя, ми ні кінців, ні краю не маєм — хіба які крайні знайдуться й конечні, а становища такого не було й не буде. Чи пригадуєте народню байку, де дід сперечався з бабою за "стрижене-голене" й ґендерно нещадно кинув її, переконану, в річку? Останне, що побачив, були пальці-ножиці — V. Старий знав, зо то "стрижене". А ми тямимо, що воно перемога.

Юшка московська

 Іще один вираз до низочки "московських" ідійом: "захватити юшки московської". Що воно такеє? А це бачте, "баловством заниматься". Так буде зрозуміліше: юшка московська й переклад такий самий. А юшка — це теє, що по наших їдальнях тепер зоветься "ухою", "супом" і навіть "зупою". Юшка та чарівна: сьорбнеш-ухопиш і вже стаєш для нашого діла геть непридатний. Сьорбай юшку, на дні рибка єсть. Московської юшки налигавшись, почуваєшся повний, ситий і походжаєш межи голодними трударями, бовтаючи всередині спожиту бевку й поважно булькаючи, як димливий московський самовар на курному вугіллі.

Виходить мова

 До свого словничка "Московсько-української фразеольоґії" впорядчик Віктор Дубровський (родом із Хвастова, дальша доля, як той мовляв, геть уся невідома) змайстрував до книжечки коротесеньке переднє слово. Він пише року 1917-го: "... коли інтелиґенти українські пробують писати українською мовою, то їм, що думають по московському, доводиться московські фрази перекладати українськими словами і виходить мова не українська, а московська." Беспретенсійна констатація самоочевичного факту, позначного хіба тільки тим, що московска мова й досі отак виходить із нашої культурної кляси, вже вченої по наших школах і незліченних наших університетах. Мову давно знають, але, як і давніше, не мавши питомо вкраїнського виховання, не відчувають її духу. Тому й дотепер виходить іще московский дух. Воно й не диво, бо вдих тривав століттями — є чому виходити. От тільки як-би нашому духовному шляхецтву вийти з такого становища?

Повітряна тривожність

 Не можня повсякчас боятися повітряних тривог, але слід визнати, що в повітрі витає якась невиводна тривожність. Вона скрізь: її вдихаєш і її-ж, таку саму, й видихаєш. Те, чим людина жива, чим дихає, носить на своїх послужливих крилах і людську смерть. Носить, як листоноша: запопадливо, ретельно, справно. А що в тих невпокійних звістках, не можна знати: ні розпечатати, ні розгорнути, ні вчитати. Їх ніби й не істнує, лиш щось гуде, аж виє, лиш щось із клекотом роззявляється й з вереском глитає, даруючи тільки одну відміну добрих вістей — чиюсь іще непокійність.

Без оркестри

 Поет — то дириґент без оркестри. Може тому його ніхто й не чує.

Відтінь

 Наше ремество нагадує акторство: в нас усе на нюансах. Ми повторюємо чужі слова. Актори мусять робити це достеменно, а ми — як доведеться. Т'але маєм спільну, суголосну залежність од чужого слова. Гнітюча бідьшість (як не суцільність) українських акторів і дикторів готові повторювати-виголошувати будь-що. Єдина вільність — у звуківні: автор може мав на увазі вкраїнську, а виконавець має свою. Ввесь наш глузд, ввесь наш зміст — у відтіні. Я майже готовий визнати, що вони, глузд і зміст, тільки там і суть.

Краля без камелій

 Учора знов (бо нема зупину!) ходив дивитися на оперу. Зветься "Травіята". Це по волоському. А по нашому "Повія" (за однойменним романом Мирного). Ще одна суто літературна пов'язь — "Салдацький патрет" Квітчин-Основ'яненків. Бо я там більше лібрето читав, щоб занадто не витріщатися на кін. Музикальність, бач, маю аби-яку, зате-ж добре (як і всі ми) знаюся на одінні. Як той швець, що знав своє шевство. А тут кравецтво. Власне, ціле костюмерство.

Гадаю, нашій артистичній дружині, що так зугарно сьпіва по тальянському, але є властиво вкраїнська, зручніше було-б походжати, роблячи сцени в чомусь умовно автентичному, середини XIX століття. Бо оперове мистецтво, знаєте, багато більше, ніж театрально-драматичне, мусить покладатися й спиратися на умовність. Бо поки голос дозріє, тіло, гля, вже й перезріє. Тому перші ролі хлопців і дівчат можна доручати тільки вже дохожалим сьпівцям — змужнілим і матерним.

До того, не так легко переконливо приставляти кумедію, виробляючи колоратури. То вже доводиться жертвувати переконливістю в дії на користь музики й сьпіву. Бо музика, хоч як то неприємно комусь із публіки, в опері — головне.

Тому коли "Повія" — глибокий соціяльно-психологічний роман, "Травіята" — зворушлива, тонкосльоза історійка. Але свого часу вона вже на прем'єрі збурила публіку аж до сказу своєю надмірною сучасністю. "Ми так живемо", — розсудливо казали багаті паризькі меломани, — "та чи-ж на теє ходимо ми до опери, щоб побачити там свої жалю гідні житки?! Мудрий, знаєте, на певній стадії свого життя перестає задивлятися на себе в дзеркало, щоб намісць юного Доріяна Ґрея раптом не вздріти там Дорка Сірого". 

Ото либонь згадуючи ту старосьвіцьку, шануючи слухи ваші, контраверсію, й надумали постановники "осьогочаснити подачу". На те солідних наших солістих і простих виконавців повбирала костюмерка умовно сьогочасними обиватилями. Особливо вразили особисто мене, яко невиправного сноба в убранні, камізельки на краватки й сорочки (що в сьвітлі сохвітів здалися сіравими, в кого були білі) в одвідувачів Війолетиного сальону. Хоч які розбещені були тодішні сьвіцькі парижане, а в середині XIX століття їх таких і до челядні не пустили-б.

Я зразу здогадався, що то епатаж: от вам, маєте ваші віконти, маркізи й грапи, от вам ваші гарнючки й гарнюки! Справді, осоружилося нам те сьвіцьке життя київське! Тут до речи буде народня приказка: "Вези овес до Парижу, а не буде з вівса рижу." А з повії не буде жадної травіяти. Риж, щоб ви знали, то наше те саме, що в московців "рис".

Щоб підсилити ехвект, зроблено так, щоб жадні два костюми в спільних явах не компонувалися в ансамбль. А сценограхвія відверто пре проти костюмів (бо сценограх сам собі чоловік, навіть не родич костюмерчин). 

Там, де персонажі смашно, по старосьвіцькому епістолярно листуються, постановники змусили горопашних виконавців, по теперішньому мацати мобільники. Певно надокучили протягом репетицій, то й мали кару за брак зосереджености на "Травіяті". Що-разу, коли в сцені аристократи лізли в телехвони, глядацтво змашиновано зазарало в свої. Нищівна сила мистецтва!

Особисто мені (манія величности) піднесли лискучу дулю на таці в вигляді вкраїнських титрів. Де меломан скривиться на окрему хвальшиву ноту, там я мусів без кінця виробляти міни, читаючи й не читаючи біжучий золотий рядок. Римована частина ще скидалася на нашу мову, як я її чую, а нежонаті вірші були просто какохвонічні.

Наостанці я мусів заплющити очі й слухати музику. Через те, що я геть не музикальний, вона здалася мені чарівна. Чи то були чари виконавства чи вердієвого імени, сказати не зважуся. Але в четвертій дії я ненароком витріщився від захвату й картина здалася мені можлива: окремий ошатний лікарняний покій, шовкова піжама в героїні. Аже раптом у величезному вікні в самому центрі сцени розпукнулася велитенська рожа. Знавцям нашої мови легенько нагадаю, що то не мармиза, а троянда. Який кітч, який влучний удар по глядацьких забобонах просто в глядній залі!

Шкода тільки, що наша київська публіка, як іздавна відомо, геть до тих ударів і вихватів нечутлива. Плескали замісць свистати, щасливо всьміхалися, намісць кидатися гнилою гиддю, як колись перші цінителі "Травіяти".

Спало не думку

 Спало на думку — й як-же гепнуло, як-же гупнуло! Слідно, що з висока летіло — аж притоптало й думку, й саму думну голову.

Віником

 Де-хто може легко спекатися зайвих думок, просто обмахуючися віником. Біда тому, в кого вони з голови лізуть, а не в голову залітають.

А шо?

 З малого малечку на питання "а ти Ш-О-О-О, в нас такий розумний?!" я відповідаю ствердно. Так, шкода, розумний. Так, на жаль, у вас. А шо?

Київська школа поезії ІІ

 З простої причини не може назватися вона "київською поетичною школою". Бо то хлопці сільські до Київа поз'їздилися й ну римувать. А ще більше писали нежонатим віршем. Адже-ж поетичність і жонатість не дуже то римуються.

Great pleasure

 Здається, ніхто, на превелику силу виконавши свій подружній обов'язок, не проголосить, що то для його "превелика честь". А от потрапивши поперекладати комусь із міністрів, одразу кидаються за честь писати. Тю! То-ж повинність твоя, робітниче! Добре, як випаде й приємність до того. А як і не випаде, то треба сказати, що випала та ще й покотилася. Ради ґречности чоловічої.

Шановне панство

 Людина й далі мислить — дарма що нічого не може вимислити. Не така вже й давня звичка, людино, схаменися! Ніхто й не оглянеться. Гей, жіночко, чоловіче! Шановне панство! А. Ні. Телень.

Не січе

 Серік січень нічого й нікого не січе — бо нічим. Скінчилася десь та природнича історія. Народ пильно спостерігав, робив собі признаки, втямлював прикмети. А от не січе. Чи не переназвати знов генварем? Януарій-Янус, кажуть, поступився Юпітерові, але залишив собі хоч місяця-первістка. В дволичного сторожа забрали час, і тепер він злодіїв не січе, й вони собі лізуть: у ворота, в хвіртку, через перелаз і просто через тин. По сухому налазять, бо навіть воно й не мочить.

Своє життя

 Ми всі спитуємося жити своїм, власним життям. Хто як потрапить. Тож не судіть, люде, як не вдається. Бо не вдається нікому.

A child o' th' time

 "Be a child o' th' time.", — радив Шекспірів Онтін своєму Цезареві. А як не буть? Часи такі, що ніби силоміць усиновляють, ґвалтом беруть у прийми. Часи сильні, часи сили. Але я не твій, часе! От тільки-ж де від тебе заховатися — в колишньому чи прийдешньому?

Цезар на теє: "Posses it, I'll make answer." Цезарі сьвіту сього розпихують вічність по своїх кишенях. І там усенький час — хіба що випаде якась людська часинка.

Унутрішній намір

 Чималенько вже я писав проти тої мішанки — одійозного чи, кажучи спроста, обурливого нашого суржика. Не зарікаюся гудити його й далі. Тепер-же хочу принагідно завважити, що він, опріч усього лихого иньшого, містить у собі ще й унутрішній вольовий намір московитися. Вольовий, хотячий, навіть коли й несьвідомий. А в интеліґентів — то й запевний, глумливий. "Чого ще мені, мовонько, бракне, відгадай?", — комизиться розумаха. "А збитків!"

Яка служба, така й плата

 Суржик роздає свої московські лящі й дума, що йому ніхто не відповість. А дзуськи! Культурний не відповість, а така сама мішанка, тільки що трохи йнакше калічена, зразу дає по пиці, навіть не замислюючись, за віщо.

О, мій Словутицю преславний

 У нас сам Дніпро славою тече. Того й перегородив він оце дорогу мандрованому москаликові. На Москві слави нема: наче переможна, ніби всевладна, вона цяпає кровцею, сльозить чужим горем. Глуха, здуріла від крику страчених і закатованих. Чи зупинить її на Славуті байдужна рука історії, чи зажене за Урал і тихо скаже: "Цить, це Яїк!"? Чи... чи маємо ми всі остаточно розчинитися в недбалому течиві сьвітової бійомаси, як оті мертві акучі салдати в Дніпровій хвилі? Чи обонятна органіка знов перетроще кістки, пережує тіло й виплюне свою безглузду правду на голий берег нової пустелі?

Вранішні борці

 Йшов ізраночку на роботу й бачив двох чоловіків — щось такеє між молодиком і дядьком. Ділили вони четвертину горілки. Один уже випив і закурив. О, ці впевнено, по козацькому, розставлені до бою ноги, ці випнуті груди, заведені назад лікті, стиснені кулаки, гордо піднесена голова! Другий тільки ще давиться-ковта, а цей уже як орел: гордо став ув обороні як не рідного краю, то своєї землі. Кидає виклик сьвітові на цілий день. І байдуже йому, що дарма тому сьвітові. Він уже черкнув осьмушку й переміг. А ти, сьвіте, зміг-би крутитися після такого? Так ото-ж!

Порожнювання

 Лежа — то дірка під тілом, що крізь єї витіка все течиво життьове. З лежі, як казав наш працьовитий народ, не буде одежі. Не буде, додамо, й тіла до вдягання.

Аристотель каже

 Аристотель каже, що з людини — тварина громадська, й сама-одна собі не довліє. Дуже прикро це все, дорогий Аристотелю, — й не кажи! Тварина, да ще й громадська. А як та громада вже обридла! Йдеш за чередою з вигону, позаду — чорноротий п'яний пастух. А попереду — ті самі ворота, той самий хлів, ті самі дояр із дояркою. Чом не могло з мене бути щось одне: чи вже високо громадське чи вже таке тваринне, щоб усе ходором?!

Шевченко як осада

 Що-дня в зведених відомостях про війну чую "Шевченко". Не Шевченкове, не Шевченківське, а отак просто — Шевченко: ніякого роду оселене місце, що його в нас на московський манір звикли звати "населеним пунктом". Ніби хтось акапунктурно стромляє воєнну розногу в мапу, й мало не в кожному вже тепер чи не навіки й по нашому "районі", а не повіті, влучає в сельбище, вперто називане на честь українського нороднього боговища — Шевченко й Шевченко та Шевченко.  Думаєш: оселене колись, чи воно зосталося залюднене? Чи воно ще оселя, чи вже й справді чужий пункт? Скажеш "осада", то ще тобі якийсь прахтичний мовлянин подумає, що обложили. А вона, гля, вже й справді в облозі.

Над боїщем не може не ширяти могутній Шевченків дух — бринить Тарасовим прізвищем розпач і біль. Загарбують Шевченкове — чи лишать хоч назву: Шевченків вигін, Шевченків пустар? І тільки листочки може десь іще по своєму прошепочуть: 

"Що-б тут було без нас? Краса якая?

Бур’ян та осока;
Була-б долинонька, неначе пустка тая,
А подивись, тепер вона яка!"

Дух ізмагальний, дух суперечальний

 Дух сперечальний легко визволяє з дурости, т'але може ненароком вивести й з людяности.

Нюанс

 Ділюся зо старшою (мовознавчиня-ж): от "реально гарно" й "нереально гарно" в теперішній гутірці єднаються, як кільце каблучки. Ні, каже, "реально гарно" звучить якось переконливіше. Нюанс, одначе!

Ряснописання

 А я геть не кривджуся, що ніхто не чита моїх розкішних творів. І не дивуюся: адже-ж я й сам не читаю їхнього геть паскудного ряснописання. Хоч воно повсюди — міцно мружу письменницькі уважливі очі.

Не дізнався

 Про любов він так нічого й не дізнався. Власне, те, про що дізнався, поділилося йому на дві половині — неймовірне й неможливе: чомусь віне не вірив, а чогось не міг.

Епатаж чи ермітаж

 Днями побував у лійонському музеї красних образотворчиї мистецтв: пишуся культурний чоловік, то вже мусів хоч у двері плюнуть. Бачив там самовиріб-самотвір: ходив залями чоловік (здається, що чоловік) такий, що йому все лице потатуйоване. А ще щоки протяті з широкими чорними затичками. А ще в нижній губі щось такеє, як ебонітова небитка мисочка на дання. Чи то від того, чи то від віку обличчя поморщене, як печене яблучко, й барвою саме таке. Брів немає — чи то для образу так чи самі повилазили.

Дак от ходить воно, самотворне, агатовими очицями-намистинками роздивляється розкішну музейну збірку. Чи саме само тим картинам показується? Яко десь виховний дядько, я намагався не витріщатися. Чи не покривдиться? Бо як людина прийшла до музею показуватися, то чого це я вередую, гребую? Треба довиховувати в собі смак і до тілесного мистецтва.

Але які думоньки снувало оте печене яблучко, бачучи, скажім, імпресійоністів? Вражалося чи пробувало вразити? Чи знов: імпресійоністів кожен пес уже обгавкав, а ви ось куди гляньте — агов, ага!

Епатаж воно чи ермітаж?

Зрозуміння

 Гоголь іще малим поклав собі бути поетом. Написав поему, навіть видрукував. Але щось вона не вдалася: не сподобалася нікому й самому півпарубкові зразу зробилася осоружна. Тоді Гоголь надумав ісхитрувати: написав прозою "Мертві душі", а прозвав "поемою". Ніхто його, однак, так і не зрозумів. Ах, як я його розумію!