Як усохлий колодязь, прямокутнім небесним оком споглядаю своє ще трохи вологе дно з маленькою баюринкою, де купаються то сонце, то місяць, то зорі, то хмари. Все купається не поринаючи, бо нема в що зануритися. А їм, купальникам, і байдуже до того. Часами в око зазирають бліді лиця з розчарованими очима, зазирають і не кидають відрової міри, геть і відерної клепки не ронять, бо їм здається, що нема що міряти. Нема? А моя порожнина, моя порожнеча, моя вичерпаність і вичерпність? А холодні крапелини моїх тихих, німих мудрощів?
От, кажуть, видно, де дно. А мені видно дном, як далеко до неба пішки. А туди тільки пішки й ходять — хто не вкопаний, не спустошений, не закинений.
Немає коментарів:
Дописати коментар