Без канону

От люде хваляться книжками, що прочитали, показують окладинки. Це ще пішло від тої доби, коли ходив низкою тузінь книжок: шість годилося прочитати, а ще шість — так знати, що вони є. Читали й поза тузенем, але то вже був марґіналітет. А тепер я в тому марґіналітеті живу, пропав як пес у ярмарок. Сидиш, мов ув архіві: щось візьмеш до рук, погортаєш, учитнеш. Пробуєш хвалитися — стинають плечима: що воно, хто воно?

До смаку мені й одне, й друге: що були колись канон і корпус і що нема вже їх більш. Тепер маю свій тузінь — вільний, козацький: пристають до куреня, переходять. Хай ніхто й не бачить — байдуже: я з того старого книжаччя де-чого не вгриз, а моїх нових цеглин геть ніхто не гризе, хіба мишва.

Чи показати людям Сьвяте Письмо? От уже де всі знають, а ніхто не читав.