Канонічний корпус

Щось у нас той канонічний корпус красного письменства проістнував дуже вже недовго, хай-би ще побув. У британській традиції то основа спільної культурності, "дорогої" школи. Коли така основа вистояла століття, з єї вже можна й кепкувати, однак вона й тими кпинами підмуровується. 

Вислід нашого будування хати з лободи — недоконаність мови в интеліґенціїї, интеліґенцька надобов'язкова очитаність.

Скоро-но спробували врядити якийсь канон, а вже до його з ломами та копаницями кинулися навіть навіжені свої, а що чужих — то аж ціла хмара. Он у Грабовича була-ж книжка за Кобзаря "Поет як мітотворець". Наші великі мітотворці мають непорушно посідати своє високе місце. Бо в головах людей, цілих народів — змажка та суперека мітів, а не наук. До того, ніщо в нас іще не зносилося, не придавнилося: ті самі голод, холод, кріпацтво, нескінченна непевна війна. Й виказування самому собі зневіри: рідною мовою, просто в відбивок малого вкраїнського люстерка. Парадоксальним чином навіть руїнники, всілякі мудровані трікстери — то наші традиціоналісти. Як казав один мій друг, тут у нас усе вкраїниться. "Ні," — заперечував я йому, — "тільки зрошується малими вкраїнськими росами — малороситься".