Між двох бігунів

 Як хто має себе за культурного, то хай уже культуриться, тягає баґажа. А коли справді все 'дно, мовна потреба невеличка, то чого-б і не помогти мові зневаженій, пониженій та ще й рідній? От кого треба просити, до вкраїнства припрошувати, а не зацікавлених культурників. Ті, де зацікавлені, то там уже й прилипли.

А це як носити з собою торбинку, горточок старого полотна, з друкованим простеньким українським узором: і природу од чужого плястику трохи вбережеш, і поведінку якусь викажеш.

Мова, з одного боку, річ прикро громадська, а з другого — гостро интимна. Маленька людина, між тими бігунами бігаючи, або одного не відчуває, або не добачає другого. Приїздиш у загал із провінційної хати, в їхньому оббуваєшся, старого одкидаєшся, то так і кортить розчинити свій голос у гомоні нового околу чи як воша кожуха держатися хатньо-звичайного, не вважаючи на громадянські гасла.

Київ, із цього погляду, — викапана Вкраїна, тільки що меншенька. Годі заперечити, що життя тут побільше чужомовне, а саме полуденно-московське, як брати державно, то можна сказати, що й дисидентське. Це тільки в нас уже десятиліттями можна почути матір і доньку, що любо балакають одразу двома мовами. Мати переїхала до столиці й негайно заходилася коло якого простого людського діла, а говорила й далі так, як звикла вдома на селі. А донька вже тут виростала, по міському вишколювалася, тож і їй не з руки навіть межи своїми вкраїнкою прикидатися. Вони одна одну шанують, люблять, розуміють, а спільної мови літерально не мають.

Отаких-то треба нам запрошати, саме з тією приключкою, що "мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні". Саме до цього засновку випадає доточувати наше "та не однаково мені".